ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ – Іван Семенович Левицький

Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім – Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім’ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську,

грецьку та церковнослов’янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й застарілі методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії він захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя.

Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у. Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії. 1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії,

вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та інших, цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865-1866) та в гімназіях (1866-1872).

Одночасно з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. У 1860-х роках він написав комедію “Жизнь пропив, долю проспав” і повість “Наймит Яріш Джеря”. Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість “Дві московки”. Згодом з’явилися оповідання “Панас Круть” та велика стаття “Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності”, що побачили світ у львівському журналі “Правда”, оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною.

З 1873 року І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії. 1874 року вийшов у світ роман “Хмари”, а наступного року – драматичні твори “Маруся Богу-славка”, “На Кожум’яках” та оповідання “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти”. Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як “Микола Джеря” (1878), “Кайдашева сім’я” (1879), “Бурлачка” (1880), “Старосвітські батюшки та матушки” (1884).

1885 року І. Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе виключно літературній праці. На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті “Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка” (1906) та “Українська поезія”.

До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. З останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому “шпиталі для одиноких людей”, де й помер без догляду 1918 року. Поховано його в Києві на Байковому кладовищі.

Створивши низку високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників – Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут.

Івана Нечуя-Левицького покликала до письменницької праці муза Шевченка, з поезією якого він уперше познайомився в журналі “Основа” 1861 року і для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: “Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як “Катерина”… Напишу про діда Хтодося… про нещасних, прибитих долею… Про них! Про них!” Це була програма, над якою він працював ціле своє життя.

За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті “Причепа”, “Гориславська ніч”, “Дві московки”, “Хмари”, як згадував І. Франко, “читала вся Мала Русь з великою вподобою”. А повісті “Кайдашева сім’я” та “Микола Джеря” й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури. “Українська жизнь, – писав Нечуй-Левицький, – то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі”.

Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 1870-х початок 1880-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя “Микола Джеря”, “Бурлачка”, “Кайдашева сім’я”, “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі”, “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти”. У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ – Іван Семенович Левицький