Історичні умови розвитку культури на Україні в кінці 18 – на початку 19 ст

Велике значення для розвитку культури на Україні наприкінці XVIII – у перших десятиліттях XIX століття мало відкриття у ряді міст вищих і середніх світських навчальних закладів. У 1805 році завдяки В. Н. Каразіну було засновано Харківський університет, 1820 року відкрилася гімназія вищих наук у Ніжині, яка 1832 року була реорганізована у ліцей, у 1834 році засновано університет у Києві, гімназії у Полтаві, Одесі та Харкові. У стінах цих навчальних закладів дворянська молодь отримувала не тільки знання, але переймалася найбільш прогресивними національно-культурними ідеями того часу. Також при університетах відкривалися друкарні, що дозволяло видавати фольклорні та поетичні збірки, наукові праці, журнали та альманахи. Вчені, що викладали у Харківському та Київському університетах, займаються фольклорними, етнографічними та історичними дослідженнями, що друкуються в журналах і альманахах як на Україні, так і в Москві, і в Петербурзі.
Період розвитку української літератури кінця XVIII – перших десятиліть XIX ст. отримав назву нової літератури. Порівняно з давньою літературою це була література нової історичної епохи – епохи початку розпаду феодально-кріпосницького устрою в країнах Західної Європи та в Росії, посилення боротьби проти кріпосництва і самодержавства, розвитку нових суспільних відносив. Ця епоха вимагала іншої літератури, з новою тематикою,

змістом, мовою, заснованої на нових ідейно-естетичних засадах.
Друга половина XVIII століття стала часом громадського та економічного піднесення суспільства, розвитку національної культури та характеризувалася посиленою увагою митців до мови, побуту і фольклору, що є витоками національної свідомості та самобутності. Українська інтелігенція прийшла не тільки до національного самоусвідомлення, але й до більш глибокого розуміння ролі художнього слова у розвитку суспільства. Давня українська література не мала значного впливу на суспільне життя через обмеженість тематики, яка була переважно релігійною та шкільною, тому нові митці звертаються до світського життя, до реальності, і це стимулює пошуки нових естетичних принципів і художніх засобів.
Становлення нової української літератури відзначилося появою багатьох поетичних творів різних жанрів: поем, історичних віршів, послань, од, пародій тощо. її розвиток ішов у двох напрямах – бурлескно-реалістичному та романтичному” – і в обох цих напрямах відчувався значний вплив народної творчості, яка дала відчутний поштовх для формування нових естетичних зразків у літературі.
Провідну роль у формуванні нової української літератури на східноукраїнських землях відіграла творчість І. Котляревського, який перший звернувся до народу – його традицій, побуту, використав народну мову як літературну. Окрім того, він збагатив українську літературу новими жанрами та способами зображення дійсності. Бурлескно-травестійна поема “Енеїда” є одним з неперевершених творів такого роду у світовій літературі. Також Котляревський увів в українську літературу жанр водевілю, опери-драми, оди. Його лі-ричні поезії навіть стали народними піснями (“Віють вітри, віють буйні”, “Віє вітер горою”, “Ой, я дівчина-полтавка” та ін.).
На Західній Україні становлення нової літератури відбувалося у той самий час, але у більш жорстких умовах культурного гноблення, хоча соціальний гніт народу був подібним до Росії: кріпосне селянство було власністю пана, а солдатчина однаково нівечила життя рекрутів в обох імперіях.
Виявом народного протесту проти гноблення на Західній Україні стала масова втеча селян у глухі землі на Буковині, на незайняті східноукраїнські землі, на Кубань і Дон. Іноді активний протест виливався у народні повстання: повстання селян Волі Якубової (1819) та інших сіл Самбірщини (1823), Сколівщини (1824), Чортківщини (1838), Стрийщини (1842), масові заворушення в Галичині (1846), повстання під проводом Лук’яна Кобилиці у 40-х роках на Буковині. Тому визвольні ідеї стали провідними серед українського народу того часу.
Політика денаціоналізації на Західній Україні була ще більш жорстка, ніж на Східній: знищувалися історичні та культурні пам’ятки, які б нагадували про єдність України. Цю ж роль відігравала і церковна унія.
Проте економічний і культурний обмін між західними і східними українськими землями все ж відбувався: хліб зі степової України йшов на Прикарпаття, а деревина, сіль звідти – на Подніпров’я; книги, що були видані у Львові, продавалися в Росії, а надруковані у Петербурзі, Києві та Харкові – таємно переправлялися в Галичину.
Австро-угорський уряд прийняв жорстку політику щодо освіти. Це призвело до того, що у Галичині майже зникли українські освітні центри, а на початок XIX століття залишилося лише два навчальних заклади, що готували б вчителів “руської” мови (церковнослов’янської) – бурси у Львові та у Перемишлі. Школи були онімечені та сполонізовані, і відвідувала їх лише десята частина дітей шкільного віку. У духовних семінаріях, які готували священиків для села, заборонялося говорити українською мовою, а з 1805року Львівський університет було переведено до Кракова аж до 1817 року.
Ще більш важкою була ситуація з українським друкарством. З 1787 року (цісарський дозвіл на викладання деяких предметів у Львівському університеті “місцевим наріччям”), до 1837 року (вихід альманаху “Русалка Дністровая”), у Галичині було надруковано лише ЗО видань церковнослов’янською мовою.
Але, не зважаючи на важку національну ситуацію, просвітительські ідеї захопили і західноукраїнських культурних діячів. Мовознавці пишуть розвідки і граматики “руської мови”, складають абетки, деякі вчені працюють над створенням оловників, фольклористи збирають народні пісні.
Ця боротьба навколо української мови, граматики, абетки і фольклору мала політичний зміст, адже визнати право наіснування мови і літератури означало визнати і соціальну рівність українців.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Історичні умови розвитку культури на Україні в кінці 18 – на початку 19 ст