Дослідження жанру народної балади та його зв´язок з художньою літературою


Балада як жанр народнопісенної Творчості – це один з тих жанрів, який найшвидше почав проникати у літературу. Уже в 13 ст. були створені збірники англійських балад, присвячені Робіну Гуду, Карлу Великому та ін. З 14 ст. стають відомі балади у французькій літературі з відомим авторством (балади Алена Шартьє, 1385-1435, Шарля д´Орлеана, 1391-1465, Франсуа Війона, 1431-1465).

В українській літературі інтенсивний розвиток балади як літературного жанру починається в добу романтизму (кінець 18 – I половина 19 ст.), коли письменники, зацікавившись народними джерелами, збираючи фольклор, почали застосовувати деякі з прийомів усної творчості у своїй письменницькій практиці. Балада зайняла центральне місце у творчості П. Гулака-Артемовського, П. Білецького-Носенка, І. Срезневського, А. Метлинського та інших поетів-роман-тиків, але в основному сюжети їхніх творів узяті з європейської літератури. Народна поетика стала джерелом балад М. Костомарова. У 1839 р. у Харкові вийшла його збірка “Українські балади” (під псевдонімом Ієремія Галка), у 1840 – збірка “Вітка”, куди увійшли Твори, в основі яких лежали народні сюжети. Народне уявлення про силу чарів та перетворення жінки в тополю використав М. Костомаров у романтичному вірші “Явір, тополя і береза”, переспівами народних є балади “Ластівка”, “Брат з сестрою” та ін. Народно-пісенна основа чітко


простежується в баладах Л. Боровиковського ” Маруся “, “Чарівниця”, “Молодиця”, “Убійство”, “Волох”, “Віщба” та ін. Деякі з творів цього періоду є художніми переспівами народних сюжетів, деякі написані під впливом західноєвропейських літератур, частина ж – цілком оригінальні балади, де використані основні композиційні та художньо-поетичні прийоми жанру, але тематично це абсолютно самобутні авторські твори. До баладної традиції звертались і представники “Руської трійці”: І. Вагилевич (“Мадей”, “Жулин і Калина”), М. Шашкевич (“Погоня”), М. Устиянович (“Прокляття матері”).

Високого рівня узагальнення та авторської майстерності сягнули українські балади у ранній творчості Т. Шевченка. Національні сюжети, символи й образи з новою силою зазвучали в його творах, зокрема мотив перетворення дівчини в дерево знайшов своє відображення в поемі “Тополя”, народно-поетичною атмосферою пройняті твори баладного характеру “Причинна”, “Утоплена”, “Хустина”, “Катерина”, “Лілея”, “Княжна”.

Під впливом романтиків, в тому числі і раннього Шевченка, С. Руданський розпочав свою творчість жанром балади. Це були художні інтерпретації фольклорних тем і сюжетів, серед яких балада “Тополя”, що по-новому зазвучала у його авторському варіанті. Тема заклинання словом розроблена ним в іншій баладі – “Верба”, основною ідеєю якої є бумеранг скоєного зла, що додає творові ще більшого драматизму. Оригінальною є його балада “Два трупи” на основі сюжету про вбивство розбійником свого батька і його загибель від удару блискавки, а також балади “Вечерниці”, “Упир” та ін. На основі баладних мотивів створені балади Б. Грінченка “Смерть отаманова”, “Ярина”, “Христя” (перегук з мотивом “Тройзілля”), “Біла бранка”; Я. Щоголіва “Лоскотарик”, “Запорожець над конем”; І. Франка збірка “Баляди і розкази” та ін.

Цей жанр в модифікованій інтерпретації широко використовували поети-модерністи початку 20 ст. та поети Розстріляного Відродження, зокрема П. Карманський (“Українська балада” зі збірки “AL FRESCO”), Б.-І. Антонич (“Балада про тінь капітана”, “Балада про пророка Иону”, “Балада провулка”, “Балада про блакитну смерть”), Микола Вороний (збірка “Балади й легенди”), Марко Вороний (поезія “Бондарівна”), І. Крушельницький (“Балада про розбиті мрії”, “Балада про багряну купіль”), О. Близько (“Книга балад”, яка стала справді визначним явищем в художньому опрацюванні цього жанру), М. Чернявський (“Січовик”, “Три сини”), В. Бобинський (“Зимова балада”, “Розіп´ятий скрипаль”), В. Еллан (“Балада про любов”), М. Філянський (вірші “Дуб”, “Осокор”, “Явір”, “Три явори” та ін. збірки “Calendarium”), Д. Фальківський (містична балада “Одна нога в стременах”), М. Йогансен (“Балади про війну і відбудову”), Ю. Липа (Балада “В´ється стежка між кущами”).

Баладну традицію продовжили В. Сосюра (балади “Брати”, “Комсомолець”), Л. Первомайський (“Балада нового року”, збірка “Героїчні балади”), А. Малишко (“Старовинна балада”, “Балада про наклеп”, “Іспанські балади”, “Балада про гречкосія”, “Балада про вітер”, “Балада про поета”), Дніпрова Чайка (балада “Мати-Русалка”), М. Рильський використав сюжет балади про Бондарівну в шостій главі поеми “Марина”, де картину заходу сонця змальовує в образі вбивства вершником дівчини. До цього жанру вдавалися також Є. Маланюк (“Варязька балада”), В. Свідзинський (балади та казкові вірші зі збірки “Поезії”), В. Забаштанський (збірка “Браїлівські балади”), І. Драч (збірка “Балади буднів”, твори “Балада про соняшник”, “Балада ДНК”, “Балада про дядька Гордія”, “Балада золотої цибулі”, “Орлина балада” та ін.), Ірина Жиленко (збірка “Буковинські балади”), Ірина Калинець (цикл “Балади” зі збірки “Оранта” – “Балада про камінь”, “Балада про коня”, “Дорога до моря” та ін.), В. Лучук(“Балада про хвилю”, “Балада про диво-птаху”), Б. Нечерда (“Балада про триста коней”). Цей жанр не залишається поза увагою і письменників найновішої генерації. Найбільше витримано в класичних рамках жанру твори молодого львівського поета Р. Скиби “Сивий ведмідь” (Сибірська балада), “Вона, або балада про Перелесника” та ін.; модифікований жанр увійшов до творчого доробку Б. Щавурського (“Балада про золотих 1”, “Балада про золотих 2”, “Балада Лисої гори” та ін.).

В епоху інтенсивного розвитку прозових жанрів та драматургії письменники часто використовували народні баладні сюжети для епічних творів. Чимало баладного матеріалу увійшло у твори М. Гоголя (найтиповішим зразком є повісті “Страшная месть” і “Утоплениця”). Балада “Жила вдова на Подолі” проявилася в українській літературі як сюжетна основа казки Марка Вовчка “Дев´ять братів і десята сестриця Галя”. На основі балади “Лимерівна” М. Вовчок написала однойменне оповідання, а дещо пізніше під такою ж назвою з´явилась Драма Панаса Мирного. Багато інших балад знайшли своє художнє трактування у драматичних творах М. Костомарова (“Сава Чалий”), однойменній драмі І. Карпенка-Карого та його п´єсі “Бондарівна”, І. Франка (“Украдене щастя”).

Ряд літературних творів написано на сюжет популярної у народі балади “Ой не ходи, Грицю”. Найпоширенішими є однойменна п´єса М. Старицького, драми К. Тополі “Чари”, В. Самійленка “Чураївна”, І. Микитенка “Маруся Шурай”, повість О. Кобилянської “У неділю рано зілля копала”, а також роман у віршах Ліни Костенко ” Маруся Чурай “.

Баладний мотив вбивства брата братом за дівчину використав Ю. Федькович в оповіданнях “Люба-згуба”, “Безталанне закохання”, “Серце не навчити”. На основі фольклорного сюжету про “Камінну душу” створена однойменна повість Г. Хоткевича та трагедія В. Гренджа-Донського “Попадя”.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Дослідження жанру народної балади та його зв´язок з художньою літературою

Categories: Нові твори

Links