Адам Міцкевич На грецьку кімнату

Адам Міцкевич
На грецьку кімнату
Перекладач: О. Новицький
Джерело: Міцкевич Адам. Вибране: Поетичні твори.- К.: “Веселка”, 1984
В домі княгині Зінаїди Волконської в Москві
Її небесний зір мене веде в пітьмі,
Пурхає світлий шовк по темному паркету…
Ввійшли… Помпеї це руйновища німі
Чи, може, давній край, що за потоком Лети?
О ні! Це давній світ напівзабутих див,
Що встав на клич краси, хоча і не ожив,
Це світ мозаїки! Краси та зваби повні
Величні витвори, уламки вікопомні.
Торкнутись каменя нога не сміє тут –
З каміння бог зорить у гніві від огуд;
Соромлячись свого приниження надміру,
Ненавидить людей, що топчуть давню віру,
I в лоно мармуру зника без вороття,
Звідкіль різьбяр його покликав до життя.
Різець і пензель тут воздвигли саркофаги,
Що берегли царів од забуття й зневаги,
Проте й вони вже прах, повив їх вічний сон.
Відтяті голови повергнутих колон,
Що впень потоптані, скалічені – на купі
Лежать, як черепи давно забутих трупів.
Ось обеліск ледь-ледь тримається; на нім
Узори давнини залишив Міцраїм,
Та бачиш риси ці прадавні, без’язикі,-
Це мова сфінксів – та, що втрачена навіки,
Старий ієрогліф! Під ним, як під замком,
Глибока дума спить тисячорічним сном,
Неначе мумія у бальзамічнім ложі.
Вона немов жива – воскреснути ж не може.
Людино,

йдуть віки – не тільки утвір твій,
А пожирає час і виплоди стихій!
Поглянь на самоцвіт, занедбаний, стемнілий:
Таж барви сонячні колись у нім горіли,
Століття сяяв він, окраса між окрас,
Та вилив сяйво все і, мов зоря, погас…
Зостався цілим тут лише вівтар Сатурна,
Одна з корінфської стоїть із бронзи урна,
I звільна пломінь там тріпочеться блідий:
Чи не ожив, бува, Еллади геній в ній?
Ось блиснув оком він – зарухалися тіні,
На крилах хмар злетів – постали у промінні
Дрімаючі боги, і дружна німф сім’я.
I краща з німф усіх – супутниця моя.
Дрімають хай боги, неначе грізні вої,
У вічнім бронзовім і мармурнім спокої!
Мою супутницю пробудить хай без слів
Шанований людьми найменший із богів!..
Свавільник, він утік із Афродіти лона
I рубінові ссе солодкі виногрона.
Адже великий гріх – без жертв його минуть!
Побожними обом, о німфо, слід нам буть!
Та леле! Зимний зір її ясного ока,
Мов жезл Меркурія, разить мене звисока
I душу, що пливла в солодке царство мрій,
Вигонить без жалю геть за поріг надій!
Що ж смертним людям я розповісти здолаю?
Ах, розповім, що був на півшляху до раю,
Там в напіврадості й напівжурбі стояв,
Розмову райську я душею наслухав,
Півсвітло і півтінь ловив у візерунку,
Але зазнав тоді, на жаль, лиш піврятунку!..
Москва, 1827


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Адам Міцкевич На грецьку кімнату

Categories: Твори з української літератури

Links