Звертання до Кобзаря (Після знайомства із творчістю Тараса Шевченко)
Уже стільки про Вас сказано, стільки написане, що моє слово до Вас буде лише моїм бажанням показати, що Ви для мене – це міряло моєї власної совісті й бажання довести своє право на самобутність і особистість. Я маю особисту думку щодо багатьох питань сучасності й, зокрема, щодо Вас і Вашої Творчості. Мені дуже жаль, що Вас перетворили в ідеал Апостола (воно те так і є в певній мері, але от така незаперечна ідеалізація піднімає Вас на таку висоту, що часом думаєш про недосяжність). Для чого це було зроблено? А ми не вміємо інакше! Ми повинні комусь
Таке враження, що хтось донедавна сумнівався в цьому. І з легкістю знімаємо погруддя Леніна й заміняємо Вашими. Чи не ховається в цьому якесь лицемірство, тому що пам’ятники віддаляють від нас історію, вони служать лише нагадуванням про історичні віхи, а не вбирають у себе весь той суспільний дух, що створює своєї високоморальної цінності
Тарас Григорович, вибачите
Вельможі б Вас не любили. Я маю на увазі сучасних ” царьків” і “царів”. Але сьогодні Ви не були б самотні… Обов’язково найшлися б однодумці, для кого було б принциповим Ваше твердження: “Караюся, мучуся, але не каюся…” Говорити правду за всіх часів було непросто й часто небезпечно. Ви говорили правду заради нас, щоб ми не виросли такими байдужими, про що ви застерігали в “Гайдамаках”: “А онуки? їм байдуже, панам жито сіяють…” Я не хочу бути “байдужим онуком”, хочу мати свою думку. Я заперечую проти фальшивих святкувань із нагоди якоїсь дати, пов’язаної з Вашим життям. Уважаю, що кращим пам’ятним вшануванням була б щоденна турбота про тих дітей, хто “начебто відірвалися від галузей”, про жінок, які “виють совою” від горя й потреб. Тоді це дійсно була б “сім’я вільна, нова” – нове суспільство, де на першому місці були б високоморальні загальнолюдські цінності. А що може бути вище для людини?
Аж ніяк не хочу, щоб мене звинувачували в неповазі до великого Кобзаря або в нелюбові до української літератури, але хочеться висловити деякі свої міркування щодо розгляду твору Тараса Шевченко “Гайдамаки” на уроках української літератури
Безумовно, що народ утисками можна привести до такого гніву, до такого стану, що людям краще вмерти, чим так жити. Але вмерти не просто так, а відстоюючи свої права. Властиво, цьому й присвячений зазначений Твір Тараса Шевченко. Але, на мою думку, під час вивчення цього добутку потрібно більше говорити про трагедію народу, що доведений до розпачу, до такого положення, що жити просто незмога. А з почуттів залишилися тільки гнів і ненависть до поневолювачів. Ці почуття настільки сильні, що туманять розум і серце, бажання звільнитися від них вихлюпується в бажання местися
И відбувається людиновбивство, жорстоке по своєю суттю, тому що це вже не зовсім люди, раз вони можуть знищувати, не жалуючи нікого: ні дітей, ні старих. Ненависть настільки застить ока, що батько знищує своїх дітей. Це більша трагедія, викликана несправедливістю, але аж ніяк не героїзм, коли Ярема “по трьох, по чотирьох так і кладе”, а навколо – ріки крові. Це страшно. Але не героїчно. Героїзм – це коли заради народу, заради його волі людин здатний на неймовірний учинок. Але не на такий, що суперечить загальнолюдським цінностям, тому що це вже не героїзм, а щось інше. Це знов-таки про Гонту, що вбив власних дітей. Тому я й беруся затверджувати, що цей добуток – скоріше трагедія, чим показ героїзму українського народу в боротьбі за власне місце під сонцем, за можливість просто бути собою в цьому світі. Тому мені зрозумілі критичні зауваження Пантелеймона Кулиша щодо цього добутку. Він протестував проти показу жорстокості повстанців, але все-таки повстання дійсно було кривавим, “не ріки, море розлилося” тої людської крові. І саме в цьому трагедія описаних подій. У нашій історії чимало таких трагічних сторінок, коли (як сказано в Біблії) “брат ішов проти брата, син проти батька”. Це хіба це героїзм? Це трагедія, де людські долі переплітаються в кривавому місиві, і досить шукати крайнього або винного в тій кривавій колотнечі. Безумовно, що передумови до такого страшного нещастя є, і причини є, але немає тут героїв і бути не може. Тому що там є дитячі сльози, крик жінок і старих людей. Де немає місця милосердю, там немає повернення до світлих днів
Отже, прочитаємо ще одну трагічну сторінку нашої історії, вдумаємося в ті події, помолимся за душі загиблих, обговоримо, щоб це ніколи не повторилося
(2 votes, average: 4.00 out of 5)