ЭСТЕТИКА ТАРАСА ШЕВЧЕНКО

Під естетикою Тараса Шевченка розуміємо систему поглядів митця на прекрасне і потворне, високе і низьке, трагічне і комічне; розуміння ним естетично важливого та його дійсності; а також ставлення до мистецтва й особливості художньо-образного сприйняття світу. Вияви естетики Шевченка простежуються в різних сферах. Дослідники переважно звертали увагу на естетичні моменти в текстах письменника (поезія, проза, публіцистика, щоденник, листи). Тут естетика Шевченка була вербалізованою, частково раціонально осмисленою й тому піддавалася відносно легкій інтерпретації.

Однак Шевченко передусім вважав себе художником. Це засвідчують як “Автобіографія” (1860) й лист до редактора “Народного чтения” (1860), так і одна з найбільш автобіографізованих повістей “Художник”. Тому першочерговим для розуміння естетики Шевченка є осмислення його художньо-графічної творчості. Тим більше, що остання в ряді випадків отримувала своє продовження і взаємодоповнення в текстах (картина й поема “Катерина”, портрет Г. Закревської й вірш “Г. З.”, акварель “Джангіс-агач”

та поезія “У Бога за дверима лежала сокира…” тощо).

Ще однією важливою сферою, де виявлялася естетика Шевченка, була музика, спів. Є свідчення того, що Шевченко любив співати. Свій інтерес до музичного мистецтва він продемонстрував у повісті “Музикант”. Саме цей твір дає можливість (принаймні, частково) розглянути естетичні погляди Шевченка в сфері музики.

Відомий також його інтерес до театрального мистецтва. Він охоче відвідував театральні вистави, рецензував їх, написав п’єсу “Назар Стодоля”, брався й за написання інших театральних творів.

У залежності від сфери вияву, правомірно вести мову про раціонально-теоретичний та художньо-образний рівні естетики Шевченка.

На рівні раціонально-теоретичному Шевченко намагався осмислювати питання художньо-образного освоєння дійсності. Це бачимо в Щоденнику, де він висловлює свої міркування щодо “Естетики” Кароля Лібельта, у деяких листах, частково в повістях (особливо в “Художнику” та “Музиканті”).

Щодо художньо-образного рівня, то тут на перший план виходять не стільки раціональні елементи, як елементи чуттєві, емоційні. Вони могли бути вербалізовані (у поезіях, повістях, інших текстах), а також існувати в образно-невербальній формі (художньо-графічні роботи). Останні через свою невербальну багатозначність є складними для інтерпретацій.

Свого часу в радянському шевченкознавстві утверджувалася думка про вирішальний вплив російських радикалів (т. з. революціонерів-демократів) на філософські, в т. ч. й естетичні, погляди письменника. Останні розглядалися як невід’ємна частина “загальноросійського матеріалістичного напрямку в філософії”. Не відкидаючи можливостей такого впливу, все ж не варто перебільшувати його значення. Шевченко був добре обізнаний із естетикою західноєвропейською, а також естетикою античності.

Однак ні тогочасні російська й західноєвропейська культури, ні культура антична не обмежують коло тих чинників, які впливали на естетичні погляди Шевченка. Базовими в цьому випадку були традиційні погляди, які існували в українському селянському середовищі щодо розуміння прекрасного. Важливим елементом цих поглядів було органічне поєднання естетичного й етичного. У нашому випадку такі погляди виявлялися співзвучними античній етиці, зокрема, вченню про калоскагатію, яке бачимо в Платона та інших стародавніх філософів. Не виключено, що засвоєне ще в дитинстві розуміння прекрасного як доброго, етичного з часом у Шевченка було підсилене, коли він навчався в Академії художеств і мав змогу детально вивчати античну культуру.

Далеко не останнім чинником у формуванні естетики Шевченка виступила українська ранньомодерна, переважно церковно-книжна культура, яка сформувалася й розвинулася в ХУІІ-ХУІІІ ст. З нею майбутній письменник та художник знайомився в школі-дяківці, священика Г. Кошиця, в сільських малярів. Про вплив цієї книжної естетики говорить сам Шевченко:

“…та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Або “Три царіє со дари” (“А. О. Козачковському”).

Закономірно, естетичні погляди, що сформувалися в Шевченка в дитячому віці, зазнали певного корегування, коли він, будучи панським козачком, опинивя за межами України. У згадуваних автобіографічних текстах Шевченко пише, що в панських покоях любив змальовувати “картины суздальской школы”. А ще – “Странствуя с своим барином с одного постоялого двора на другой, я пользовался всяким удобным случаем украсть со стены лубочную картинку и составил себе таким образом драгоценную коллекцию. Особенными моими любимцами были исторические герои, как-то Соловей-разбойник, Кульнев, Кутузов, казак Платов и другие. Впрочем, не жажда стяжания управляла мною, но непреодолимое желание срисовать с них как только возможно верные копии”. Подібного роду “кітч” мав тоді поширення і справляв вплив на світогляд, а, отже, і на естетичні погляди простолюду.

Шевченко, як бачимо, не зміг уникнути цього впливу. І все ж не опустився до рівня такого “кітчу”. Не останню роль тут відіграло його навчання в професійних малярів, а особливо – перебування в Петербурзі та студії в Академії художеств. Саме “петербурзький чинник” відіграв важливу роль у корегуванні вже частково сформованих естетичних поглядів Шевченка. Адже в тодішній столиці Російської імперії він мав змогу спілкуватися з відомими художниками й письменниками, знайомитися з новинками мистецького життя, відвідувати салони, театри, музичні концерти тощо. У своїх творах, зокрема, повістях, Кобзар демонструє надзвичайно широкі знання в галузі образотворчого мистецтва, музики й літератури. Можна не сумніватися, що більшу частину з них він отримав, живучи й навчаючись у Петербурзі.

В Академії Шевченко не лише ознайомився з естетикою класицизму, а й отримав певні теоретичні знання в галузі естетики. Тут він слухав лекції В. Григоровича з теорії красних мистецтв. Цей викладач в основному спирався на працю О. Галича “Опыт науки изящного” (1825), яка відповідала філософсько-естетичним поглядам Е. Канта й Ф. Шеллінга. В дусі німецького ідеалізму О. Галич вважав, що “науку изящного” не варто обмежувати виключно чуттєвим досвідом чи зводити до вчення про смак і техніку мистецтва. Прекрасне він тлумачив як “чуттєво досконалий прояв вагомої істини вільною діяльністю моральних сил генія”. Воно є самодостатнім, вільно обіймає сфери дійсного і можливого, становить органічну цілісність і тісно пов’язане з “буттям почуттєво-розумної істоти”. Такий суб’єктивістський підхід, притаманний німецькому ідеалізму, зустрічаємо й в лекціях В. Григоровича. Останній дотримувався думки, що “витончене мистецтво значною мірою залежить від сили уяви й чуттєвості серця. Те й інше – дар природи, цьому навчитися неможливо. Художнику варто лише звернутися до предметів, які його заторкують, і він знайде у своїх відчуттях засади й правила великого мистецтва”.

Шевченко, звісно, не сприймав сліпо те, чого його навчали в Академії. Щодо естетичних поглядів О. Галича й В. Григоровича, то до них Шевченко був критично налаштований. “Я, – записав він у своєму Щоденнику 5 липня 1857 р., – несмотря на мою искреннюю любовь к прекрасному в искусстве и в природе, чувствую непреодолимую антипатию к философиям и эстетикам. И этим чувством я обязан сначала Галичу и окончательно почтеннейшему Василию Ивановичу Григоровичу, читавшему нам когда-то лекции о теории искусств, девизом которых было: побольше рассуждать и поменьше критиковать. Чисто Платоновское изречение”. Ці слова можна зрозуміти таким чином, що Шевченко відкидає надмірне теоретизування у галузі естетики. Так, у листі до Б. Залеського з кінця 1855 – початку 1856 р. він з іронією відгукується про “многоумную и многоглаголивую эстетико-философию”. Митця більш цікавив практичний аспект. Тим не менше, Шевченко все таки сприйняв деякі елементи естетичних поглядів В. Григоровича, вважаючи, що велику роль у діяльності митця відіграє уява та чуттєвість серця, а в справжніх мистецьких творах відображується душа художника. Зокрема, такі міркування звучать у повісті “Художник”: “В истинно художественном произведении есть что-то обаятельное, прекраснее самой природы, – это возвышенная душа художника, это божественное творчество”.

Часткове несприйняття естетичних поглядів О. Галича й В. Григоровича обумовлювалося тим, що Шевченко не вважав потрібним розмежовувати ідеальне й реальне в мистецтві, а також шукати прекрасне поза дійсністю. У цьому плані є прикметною його “заочна дискусія” з польським філософом Каролем Лібельтом, книга якого “Естетика” потрапила йому в руки в останні дні заслання. Лібельт належав до послідовників Г. В. Ф. Гегеля. І саме гегельянський підхід простежувався в його естетичних поглядах. Це розумів й спеціально підкреслював Шевченко: “Либельт, он только пишет по-польски, а чувствует (в чем я сомневаюсь) и думает по-немецки. Или, по крайней мере, пропитан немецким идеализмом…” Польський філософ доводив, що сутністю мистецтва є ідея в процесі безкінечної самореалізації. Відповідно, мистецтво – це тріумф абсолютної ідеї над матерією. Абсолютна ж ідея, проникаючи в матерію, видозмінює її згідно з власною цілеспрямованістю.

Шевченко в своєму Щоденнику коментує погляди К. Лібельта в такому ключі: “Либельт, например, весьма справедливо замечает и высказывает эту, правда, не совсем моложавую истину, коротко, изящно и ясно, что религия в древних и новых народов всегда была источником и двигателем изящных искусств”. Погодившись із цією тезою гегельянця, він не поділяє Лібельтові погляди, коли той “человека-творца в деле изящных искусств вообще, в том числе и в живописи, ставит выше натуры. Потому, дескать, что природа действует в указанных ей неизменных пределах, а человек-творец ничем не ограничен в своем создании”. Тут Шевченко, дискутуючи з польським філософом, висловлює важливу в плані естетичної теорії думку: “Мне кажется, что свободный художник настолько же ограничен окружающею его природою, насколько природа ограничена своими вечными, неизменными законами. А попробуй этот свободный творец на волос отступить от вечной красавицы природы, он делается богоотступником, нравственным уродом, подобным Корнелиусу и Бруни. Я не говорю о дегеротипном подражании природе. Тогда бы не было искусства, не было бы творчества, не было бы истинных художников, а были бы портретисты вроде Зарянка”. Із цієї тези випливало, що природа сама по собі є “красунею”, виявом божественного. Справжній художник повинен знайти прекрасне в природі і виразити його в своїх творах. Тут як приклад Шевченко подає творчість свого знаменитого вчителя: “Великий Брюллов черты одной не позволял себе провести без модели, а ему, как исполненному силою творчества, казалось бы это позволительным. Но он, как пламенный поэт и глубокий мудрец-серцеведец, облекал свои выспренные светлые фантазии в формы непорочной вечной истины. И потому-то его идеалы, полные красоты и жизни, кажутся нам такими милыми, такими близкими, родными”.

Отже, естетика Шевченка була далекою від об’єктивного ідеалізму німецької класичної філософії. Власне, він сам вказував на своє несприйняття мистецтва, зрощеного на естетичних поглядах представників цього філософського напрямку. Це, зокрема, митець демонстрував у Щоденнику, оповідаючи наступний епізод зі свого життя: “В 1839 году Жуковский, возвратившись с Германии с огромною портфелью, начиненною произведениями Корнелиуса, Гессе и других светил мюнхенской школы живописи, нашел Брюллова произведения слишком материальными, придавляющими к грешной земле божественное, выспреннее искусство. И обращаясь ко мне и покойному Штернбергу, случившемуся в мастерской Брюллова, предложил зайти к нему полюбоваться и поучиться от великих учителей Германии. Мы не проминули воспользоваться сим счастливым случаем. И на другой же день явилися в кабинете германофила. Но Боже! Что мы увидели в этой огромной развернувшейся перед нами портфели. Длинных безжизненных мадонн, окруженных готическими тощими херувимами, и прочих настоящих мучеников и мучеников живого, улыбающегося искусства. Увидели Гольбейна, Дюрера, но никак не представителей живописи девятнадцатого века. До какой степени, однако ж, помешались эти немецкие идеалисты-живописцы”.

Однак таке ставлення Шевченка до естетики німецького ідеалізму не дає підстав вважати його естетику матеріалістичною, як це робили радянські шевченкознавці. Філософська основа його естетики – своєрідний “стихійний пантеїзм”, притаманний світогляду українського народу. Для українців характерним є замилування природними об’єктами, їхнє обожнення, а також естетизація. Все це, базоване на народному світогляді, простежується й в Шевченка.

Естетизація природи, її одухотворення поєднувалися в нього з чітко вираженим практицизмом у сфері мистецтва. Він обережно ставиться до різноманітних естетичних теорій, а тим більше до їхньої реалізації. “Если бы, – писав він у Щоденнику від 23 липня 1857 р., – эти безжизненные ученые эстетики, эти хирурги прекрасного, вместо теории писали историю изящных искусств, тут была бы очевидная польза. Вазари переживет целые легионы Либельтов”.

Не викликає сумніву вплив на естетичні погляди Шевченка творчості К. Брюллова, яка знаходилася в руслі тогочасного академічного класицизму. Щоправда, в нього вже спостерігалися спроби відійти від цього мистецького напрямку. Якщо художники-класицисти намагалися уникати напівтіней та світових рефлексів, то К. Брюллов був одним із перших художників у російському живописі ХІХ ст., хто спробував подолати цей естетичний бар’єр. Вказану тенденцію продовжив Шевченко. Для нього з часом використання світотіней, гра контрастів стала прикметною особливістю малюнків.

Шевченко був чи не єдиним учнем “великого Карла”, якому вдалося уникнути епігонства. Уже ранні роботи Шевченка в техніці акварелі “Одаліска” (1840) та “Марія” (1840), незважаючи на Брюлловські впливи, демонструють певну самостійність автора. Особливо цікавою є акварель “Марія”. У цій роботі Шевченко звертається до історії України. Загалом художники-класицисти вважали за потрібне використовувати для своїх робіт історичні сюжети. Та це були переважно “класичні” сюжети з біблійної або античної історії. Лише такі вважалися естетично прийнятними. Шевченко відходить від такої традиції й намагається естетизувати українську історію. Це знайшло вияв не лише в художньо-графічних творах, а й в числених поезіях, драмі “Назар Стодоля” й частково прозових творах. Імпульс для естетизації національної історії Шевченкові міг дати К. Брюллов, який познайомив його з історичними романами Вальтера Скотта.

Джерелом натхнення для митця ставали переважно такі історичні сюжети, де людина мусила робити складний вибір і де виявлявся її характер.

Водночас для Шевченка естетично привабливими були сюжети, позбавлені трагічних колізій, але які давали можливість ідилічно зобразити козацтво ( поетичні твори “Тарасова ніч”, “Іван Підкова”, “Гамалія”, “У неділеньку у святую…” та інші).

У ряді малярських робіт Шевченка простежується естетизація українського побуту. Шевченко надзвичайно високо цінував Україну як джерело свого естетичного натхнення. У листі до Г. Гессе від 1 жовтня 1844 р. він писав: “История Южной России изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удивительно оригинален, земля прекрасная. И все это до сих пор никем не представлено перед очи образованного мира, тогда как Малороссия давно имела своих и композиторов, и живописцев, и поэтов. Чем они увлекались, забыв свое родное, я не знаю; мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле, и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всех Италий. Те, которые видели однажды нашу краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекраснейших полях”.

Картиною, де зображений український побут, є відома “Катерина” (1842). Водночас вона є ілюстрацією до одноіменної поеми. У ній художник одним із перших у мистецтві класицизму зобразив вагітну жінку. Остання стає не просто об’єктом естетизації, а й підноситься до рівня естетичного й етичного символу. Потім у своїх поезіях Шевченко неодноразово використовує цей символ, як і символи матері та дитини.

У картині “Катерина” спостерігаємо виражений світловий контраст, який має естетично-етичне забарвлення. Так, Катерина знаходиться на перетині світлого (доброго, природного, зрештою гарного і прекрасного) й темного (злого, “цивілізованого” й потворного). У тіні опиняється її обличчя, ліва рука й ліва частина тіла. Шевченко (свідомо чи несвідомо) використовує в картині народну символіку, яка пов’язує із правою стороною добре, гарне, а з лівою – погане й нечисте. Художник затемнює лице героїні, яка опустила очі. На її обличчі прочитується сором. Водночас світло падає на груди майбутньої матері і на великий живіт, де б’ється серце ще ненародженої дитини.

У ряді поетичних творів, починаючи з “Катерини”, Шевченко неодноразово звертається до теми покритки, яка обманута “цивілізованим” офіцером. Письменник, ідучи в розріз із народними етичними уявленнями, не осуджує таких дівчат. Вони для нього – героїні позитивні і символізують добро. Зрештою Шевченко навіть ладний сакралізувати цей символ (поема “Марія”).

Контраст світла і тіні в малярських роботах зрілого Шевченка був чи не найголовнішим елементом художньої естетики. Не обійшлось тут без впливу творчості Рембранта. Роздуми Шевченка про великого голландця і враження від магії світотіні знаходимо в повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”: “Вошел я в комнату и остановился у двери, чтоб полюбоваться настоящей Рембрандтовой картиной. Трохим мой, положив крестообразно руки на раскрытую огромную книгу, спал себе сном невозмутимым, едва-едва освещенный нагоревшей свечою, а окружающие его предметы почти исчезали в прозрачном мраке; чудное сочетание света и тени разлилось по всей картине. Долго я стоял на одном месте, очарованный невыразимой прелестью гармонии. Я боялся пошевелиться, даже дохнуть боялся. Как мираж степной исчезает при легчайшем ветерке, так, мне казалось тогда, исчезнет вся прелесть от моего дыхания”.

Шевченко, захоплюючись художньою естетикою Рембранта, певним чином наслідував цього художника та його учнів. Як і Рембрант, він виконав велику кількість автопортретів. Ще в молоді роки, будучи студентом Академії художеств, намалював автопортрет зі свічкою у стилі одного з найталановитіших учнів Рембрандта Фердінанда Бойля.

І все ж між малярською естетикою Рембрандта й Шевченка є одна принципова відмінність. У великого голландця світотінь могла існувати сама по собі, не відображаючи життєвих реалій. У Шевченка ж світотінь має реально-символічну основу. Для нього світло – це добро, прекрасне, вияв вищого блага. Не даремно в “Тризні”, цьому глибоко інтимному творі, Шевченко називає світло вірою в найвищу силу – Бога:

“В ком веры нет – надежды нет.

Надежда – Бог, а вера – свет”.

Тут правомірно вести мову про зближення естетики Шевченка з естетикою неоплатонізму. Це зближення могло відбутися як у результаті ознайомлення з античною культурою в петербурзький період, так і в результаті сприйняття елементів цієї естетики, що стали органічною частиною східного християнства й прижилися на українському грунті.

Світлоконтрастність, будучи естетичним відображенням певних символів реальності (добра-зла, природності-“цивілізації”), знайшла вираження не лише в художніх полотнах, а й літературних творах Шевченка.

На Шевченкових картинах герої часто знаходяться на перетині світлого й темного, а, отже, доброго й злого, гарного і потворного. Художник ніби тим самим підкреслює двоїстість людської натури. Ця двоїстість (свідомо чи несвідомо) проглядається навіть у автопортретах митця.

Ще одне джерело естетичного натхнення Шевченка – пейзаж. Він створює чимало полотен, де зображені українські краєвиди. Особливо плідним у цьому плані була його робота в Київській археографічній комісії. Пейзажі часто змальовуються в поезіях й прозових творах Кобзаря. І саме поетично зображені Шевченком пейзажі стали чи не найбільш популярними серед українських читачів (“Реве та стогне Дніпр широкий…” в “Причинні”, “Садок вишневий коло хати…”, пейзаж у “Заповіті” та інші).

Шевченко вибудовує певну ієрархію тем, які є естетично важливими для нього. Це – олюднені українські краєвиди, що виражають природність, натуральність; картини українського побуту, який окультурює природу, але не руйнує її; зрештою, це важливі, часто драматичні картини з історії українського народу, котрі вплинули на на його долю. Те, що ця ієрархія чітко усвідомлювалася й навіть теоретично обгрунтовувалася митцем, показує передмова до створюваного ним альбома гравюр “Живописная Украина” (1844). У ній Шевченко повідомляє, що збирається подати малюнки за наступними блоками: “1) Виды Южной России, примечательные по красоте своей или по историческим событиям. Все, что время пощадило от совершенного истребления: развалины замков, храмы, укрепления, курганы найдут здесь себе место; 2) Народный быт настоящего времени, обряды, обычаи, поверья, содержание народных песен и сказок и 3) Важнейшие события, известные из бытописаний Южной России, начиная от основанияя Киева, имевшие влияние на судьбу обиталей того края”.

Тут варто зробити одне уточнення. Хоча Шеавченко в даному випадку й говорить, що збирається змальовувати залишки замків, однак уже в проспекті видання “Живописной Украины” згадка про замки випадає. Судячи з малярської спадщини митця, Шевченко не прагнув зображувати такі об’єкти, хоча побував у багатьох місцях, де вони були (Кам’янці-Подільському, Острозі, Корці, Дубні, Кременці тощо). Замки не були для нього естетично привабливими. Пізніше в повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” письменник представив їх як символи деспотизму й несвободи.

У передмові до “Живописной Украины” Шевченко також висловлює теоретичні міркування щодо призначення мистецтв: “Назначение всех изящных искусств – представить взору или воображению красоты и ужасы природы, жизнь государств и быт частного человека, силу страстей и события, поражающие душу или наполняющие нас чувством тихим и безмятежным”. На перший погляд, може видатися, що Шевченко стояв на матеріалістичних позиціях й відстоював принцип реалізму в мистецтві. Насправді, це далеко не так. Він вважав, що завдання такого “реалізму” картин збудити людську уяву (тут правомірно говорити про вплив естетичних поглядів В. Григоровича). “Быть может, – міркує він, – это один из отблесков души, искони вечной и деятельной, но отблеск сей живителен, Божествен: он доказывает, что человек – гражданин мира и что все высокое, все изящное находит отголосок в его душе”. Виходячи з цього, Шевченко намагається визначити завдання митця: “Что же сказать о том, когда одного взгляда довольно, чтобы воскресить в нашей памяти и родину, и обычаи предков, и события, ярко отделившиеся из обычного бытописания земли, где мы начали жить и чувствовать! Подвиг достигнуть этого велик, а посильнее к тому содействие должно составлять нашу обязанность”.

Поза представленою ієрархією естетично важливого (пейзаж – побут – історичні події), чимале місце в малярському доробку Шевченка займає портретний живопис. Однак варто мати на увазі, що для нього малювання портретів було одним із головних джерел заробітку. Тому для митця така діяльність часто була ремеслом і він не завжди знаходив у ній задоволення. І все ж цілий ряд портретів художника є естетично довершеними шедеврами.

Як зазначалося, естетичні підходи, що були представлені Шевченком у графічних творах, знайшли вираження в творах поетичних і прозових. Для Шевченка естетично значимим тут залишався український пейзаж, побут й знакові події української історії. Також в нього можна знайти вербалізовані “портрети”. Передусім це вірші-присвяти. У них, як правило, змальовується не зовнішність людини, а, швидше, фіксується духовний імпульс, який вона здатна давати автору та іншим людям.

Поетичні та прозові твори дають змогу більш чітко визначити, що Шевченко розумів під прекрасним і потворним, високим та низьким, трагічним і комічним. У якійсь мірі розуміння цих категорій він дав у неопублікованій передмові до “Кобзаря” (1847). Тут він з іронією пише про примітивні смаки напівосвічених українських “патріотів-хуторян”: для них “преочаровательно” – “жиди, шинки, свині і п’яні баби”. “Може, – далі пише він, – це по їх утонченной натурі і справді добре. А на наші мужицькі очі, то дуже погано. Воно й то правда, що і ми самі тут трохи винні. Бо ми не бачили нашого народу – так, як його Бог сотворив. У шинку і наш, і москаль, і навіть німець – всі похожі на свиню, а на панщині, то ще поганше”. Шевченко не сприймав бурлескної естетики І. Котляревського та його шанувальників: “Прочитали собі по складах “Енеїду” та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків”. Хоча самого автора “Енеїди”, як і цю його поему, він поціновував досить високо, вважаючи, що І. Котляревський оспівував козацьку славу:

У згадуваній неопублікованій передмові до “Кобзаря” Шевченко закликає письменників вивчати справжнє життя простолюду: “Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу”. Водночас закликає звернутися до народної культури, в якій він бачить джерело естетичного натхнення: “…прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать…”

Отже, на думку Шевченка, об’ктом естетизації для письменника мало б бути автентичне народне життя. Ця вимога переносилася також на мову літературних творів. Використання народної мови трактувалося ним і як естетична проблема. У зазначеній передмові він висловлює критичне ставлення до М. Гоголя, В. Скотта, Г. Сковороди, які не писали твори мовою свого народу. Ім він протиставляє Борнца, тобто Роберта Бернса, який творив рідною шотландською мовою, незважаючи на те, що це була мова пригнобленого, недержавного народу. Шевченко характеризує Р. Бернса як народного і великого поета.

Для Шевченка прекрасне, естетичне в літературі (як і в інших галузях мистецтва) має базуватися на природному. Це може бути і гарний пейзаж, і гарна людина, зрештою гарне, тобто відповідне природі, творіння рук людських. Потворне ж, навпаки, є неприродним, штучним, “цивілізованим”. Протиставлення природного і “цивілізованого” постійно обігрується Шевченком у його поемах та повістях, де героїнями є покритки (поеми “Катерина”, “Слепая”, балади “Лілея”, “Русалка”, поема й повість “Наймичка” тощо). У цих творах покритка виступає як наївне, беззахисне й водночас прекрасне дитя природи. Йому протиставляється офіцер, пан, який є носієм “цивілізованості” й символом потворного, злого. Це ж протиставлення уже на іншому сюжетному матеріалі простежується у повістях “Княгиня”, “Близницы”, використовується в інших творах. Вказане протиставлення, як правило, набирає ще й соціального й національного забарвлення. Природним є “мужицьке”, простолюдне й водночас українське. Неприродним і “цивілізованим” – панське, чужинське (польське, російське, німецьке).

У контексті протиставлення природного/прекрасного й штучного/потворного Шевченко в своїх творах моделює кофлікти, звертаючись до категорії трагічного. Трагічним часто стає відхід людини від натури, долучення її до оманливої “цивілізованості”. У “Близнецах” показано, як герой Зося, котрий виріс на хуторі (хутір у Шевченка є якраз символом природної чистоти), у місті, навчаючись на офіцера, стає аморальною, безчесною людиною, що зрештою і для нього, і для його близьких закінчується трагічно. Герой повісті “Варнак” Кирило бачить причину своєї трагедії в тому, що трохи пізнав панського життя й став грамотним.

Правда, в Шевченка трагічне не обов’язково зумовлено протистоянням природного й “цивілізованого”. У ранніх його творах, написаних у романтичному дусі (“Причинна”, “Тополя”), основою трагічного є нещасливе кохання, а в поемі “Гайдамаки” – соціальний та національний конфлікти.

Щодо комічного, то до нього Шевченко звертається порівняно рідко. У деяких випадках він трактує його як відступ від “здорової природності” (наприклад, у “Близнецах”, де розповідається про захоплення Парасковії Тарасівни модною музикою). Комічними для Шевченка виглядають необгрунтовані претензії на високе, особливо коли це стосується релігійної сфери (іронічні вірші “Умре муж велій в власяниці…”, “Кума моя і я…”). Комічне іноді поєднується з низьким (наприклад, сцена генерального мордобитія в поемі “Сон”). Низьке ж переважно трактується і як відхід від своєї натури, і як вияви запопадливості перед чужим (“І мертвим, і живим…”)

Естетична категорія високого переважно використовувалася Кобзарем у творах на історичну тематику (поеми та вірші козацького циклу, “Гайдамаки”). Високе ніби залишається в минулому, коли буяла козацька слава. Воно трактується як героїчне, пов’язане з боротьбою за волю. У деяких випадках поєднується з трагічним (сцена убивства Гонтою своїх дітей-католиків у “Гайдамаках”).

Сферою естетичної діяльності для Шевченка була також музика, що засвідчує повість “Музикант” і деякі інші твори. Так, у повісті “Близнецы” висловлюється думка, що необхідним елементом естетичної освіти людини мали би бути освіта музична. “Отец Григорий, – читаємо там, – знал, что для вящего облагорожения сердца человеческого необходима музыка. И для того просил письмом друга своего философа Сковороду показать своему любимцу начальные основания музыки”. Г. Сковорода навчив свого учня Сокиру розумітися в музиці, відрізняти в цій сфері справжнє мистецтво від фальшивого. Судячи з цього уривку повісті, Шевченко цінував музику й музичну освіту, яка панувала в старій українській школі ХУІІІ ст., вважаючи, що вона є зближена з музикою народною.

Герой повісті “Близнецы” Сокира свідомо протиставляє народну музику музицій модній. Не без іронії Шевченко пише, що дружина Сокири, Параска Тарасівна, вкусила плодів модного “просвещения”, спілкуючись зі своїми подругами, які навчалися в “київському пансіоні”: “А песнь-то, песнь каких восхитительных она у них позанялась – и как “стонет голубок”, и как “дуб той при долине, как рекрут на часах”, и как “пастушка купается в прозрачных струях”, и как “закричала ах! увидевши нескромного пастуха”, и даже “О Фалилей! о Фалилей” и ту выучила. Да и как же было не выучиться от таких образованых баришень!”

Шевченко вкотре використовує протиставлення природної простоти, яка в естетичному плані є прекрасною, й фальшивої освіченості, “цивілізованості”, що набирає рис потворності й комічності. Параска Тарасівна, “самого чистого, непорочного сердца и нрава тихого и покорного”, псується під впливом модного “просвещения”. Проте від згубного впливу рятує її чоловік. Автор спеціально вводить у повісті сцену, де Сокира, жартуючи, пропонує Парасці заспівати “какую-нибудь иностранную песенку”. Жінка сердилась, а Сокира брав гуслі “и, тихо аккомпанируя на них, пел своим чарующим тенором с самым глубоким чувством” пісню “Не ходи, Грицю, на ті вечорниці”. “И когда кончал песню, то жена падала в его объятия и заливалася горчайшими слезами”.

У цьому епізоді, як і в багатьох інших місцях своїх прозових і поетичних творів, Шевченко показує, як високо цінує естетику української народної музики. Не даремно свою збірку поетичних творів назвав “Кобзарем”. Адже кобзар це, власне, не стільки поет, скільки співець. Та й свої поетичні твори Шевченко часто трактував як пісні-думи. Великий інтерес до українського пісенного фольклору засвідчила і його робота в Київській археографічній комісії.

Найкраще естетичні смаки в сфері музики Шевченко продемонстрував у повісті “Музикант”. Перебуваючи в Петербурзі, він мав змогу ознайомитися з тогочасною європейською класичною музикою. Певно, далеко не останню роль у цьому відіграв відомий на той час у Петербурзі віолончеліст і музичний діяч Матвій Вельєгорський, який походив із давнього українського роду Велігурських і брав участь у справі викупу Шевченка з кріпацтва. Прикметно, що головним героєм повісті “Музикант” теж є віолончеліст Тарас Федорович, прототипом якого був талановитий скрипаль-кріпак Артем Наруга. Самого ж М. Вельєгорського Шевченко неодноразово згадує в повістях “Художник” і “Музикант”.

На сторінках “Музиканта” зустрічаємо числені згадки про видатних європейських музикантів-класиків та їхні твори, про яких захоплено пише автор. Це – Д.-А. Россіні, Л. Шпор, Я.-Л.-Ф. Мендельсон-Бартольді, А.-Ф. Серве, К.-М. фон Вебер, Л. ван Бетховен, В.-А. Моцарт, Ф. Ліст, А. В’єтан, Ф.-П. Шуберт та інші. Серед згадуваних у “Музиканте” композиторів найбільш цінував Шевченко Ф.-Ф. Шопена й Ф.-Й. Гайдна. Про Шопена він також згадує в Щоденнику (запис від 16 грудня 1857 р.). Схоже, в музиці цього композитора його найбільш приваблювали емоційність та яскраво втілене народне начало. Щодо Гайдна, то Шевченко високо цінував його ораторію “Створення світу”. Музику цього композитора називав “божественною” (Щоденник, 5 лютого1858 р.), а у повісті “Близнецы” порівнював лінії і тони величного пейзажу, що відкривався з дніпрових круч, з “могущественными аккордами Гайдна”.

І все ж, незважаючи на свою велику любов і шану до класичної європейської музики, Шевченко в “Музиканте” постійно звертається до українських народних мелодій. Відчувається, що їхня естетика для нього є ближчою, ніж естетика композиторів-класиків. Герой повісті Тарас Федорович часто, зігравши мелодії тих чи інших європейських композиторів, закінчує свої варіації українськими народними піснями. І саме останні справляють чи не найбільше враження на слухачів.

У одному із епізодів повісті герой після Шопена починає виконувати народну пісню “Котилися вози з гори, / А в долині стали”. “Проигравши тему, – говориться в творі, – он вариировал ее на тысячу ладов, и так вариировал, что я ничего подобного в жизни не слыхал, да, кажется, и не услышу никогда”. В іншому епізоді Тарас Федорович після виконання “Реквієму” Моцарта несподівано заграв “Ходить гарбуз по городу”. При цьому вдався до таких варіацій, що слухачі завмерли так само, як і тоді, коли слухали величний “Реквієм”. У цих та інших епізодах повісті автор дає зрозуміти, що українська народна пісня може бути таким же джерелом естетичної насолоди й викликати таку широку гаму почуттів, як і класична музика Європи.

Загалом характеризуючи естетику Шевченка, можна говорити про її синтетичність. У ній органічно поєдналася естетика української народної культури, “старої” елітарної української культури ХУІІ-ХУІІІ ст., культури античної Греції, західноєвропейської й частково російської культури Нового часу. Незважаючи на цю синтетичність і відповідні впливи на естетичні погляди Шевченка, все ж є підстави вести мову про її оригінальність. Шевченко, переважно виходячи із народних уявлень, вважав прекрасним природнє. Прекрасне ж у нього переважно поєднувалося з етичним, добрим, часом величним і героїчним. Природу потворного (й, відповідно, аморального, низького) він бачив у штучності, оманливій “цивілізованості”, відходу людей від своєї натури.

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор НУ “Острозька академія”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


ЭСТЕТИКА ТАРАСА ШЕВЧЕНКО

Categories: Твори з літератури

Links