Зв’язок ідейної проблематики лірики Лермонтова і його роману “Герой нашого часу”
На думку Бердяєва, філософія – це мистецтво, якому не можна навчити, акт творчості. Не дивно, що філософські погляди часто знаходять своє відображення в творах мистецтва. Художники висловлюють свій світогляд в полотнах, письменники – в романах та оповіданнях, поети – у ліриці і поемах. Творчість Лермонтова повною мірою відображає його філософське розуміння життя. Майже в кожному ліричному творі Лермонтов піднімає той чи інший філософський питання.
Вже в ранній період творчості поета хвилює проблема свободи. Представлення поета
Цьому присвячено вірш “Як часто строкатою натовпом оточений”. Автор говорить про бездушність і брехливості вищого світу: …При дикому шепоті затверджених промов, Миготять образи бездушні людей, приличьем стягнуті маски… Поет прагне піти від цих людей і мріє перенестися у світ дитинства. Він згадує “високий панський будинок”, “сад із зруйнованою теплицею”, тінистий ставок, тінистий алею. Цікаво, що для поета уявний світ більш реальний, ніж навколишня дійсність. Товариство мерехтить “як ніби крізь сон”, опис ж світу дитинства близько до природних начал. Протиріччя між мрією і реальністю дозволяється на користь мрії. Вона викликає у автора приплив енергії, бажання “кинути їм в очі залізний вірш”. Таким чином, автор стверджує свою внутрішню незалежність від моралі світського життя.
Цікаво, що в романі “Герой нашого часу”, розповідаючи про життя суспільства, Лермонтов також порівнює її з театральним дією. Не випадково в мові Печоріна, головного героя роману, миготять слова з театрального лексикону: сцена, дійові особи, роль, зав’язка, розв’язка. Печорін, як і автор, прагне здобути свободу. Але всі його спроби приречені на невдачу. Справа в тому, що сама епоха не створила підгрунтя для корисної діяльності. Печорін не знаходить собі застосування. Діяльна натура змушує його штучно створювати умови для боротьби.
Але своїми діями він приносить лише страждання оточуючих його людей. І Печорин змушений зізнатися, що все життя “розігрував жалюгідну роль ката чи зрадника”, так як не зміг знайти гідного застосування своїм силам. Розуміючи це, герой вже не прагне до боротьби, він поступово втрачає інтерес до життя, стає байдужим. Проблему дії, а вірніше, бездіяльності Лермонтов зачіпає і у вірші “Дума”. Поет засуджує своїх сучасників за те, що вони не здатні зрозуміти “свого призначення” і не можуть знайти своє місце в житті. Сумно я дивлюся на наше покоління! Його майбутнє – чи порожньо, чи темно, Тим часом під тягарем пізнання і сумніви, У бездіяльності постаріє воно. Поет каже, що його сучасники не здатні не тільки діяти, а й глибоко відчувати: І ненавидимо ми, і любимо ми случайно, Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові, І царює у душі якийсь холод таємний, Коли вогонь вирує в крові.
У цьому вірші Лермонтов піднімає ще одну важливу проблему – пізнання. Вона порушується і в романі “Герой нашого часу”. Поет каже, що його сучасники “осушили розум наукою безплідною”, тобто наукою, яка не може дати практичних результатів. Лермонтов заперечує “безплідну” науку, вважаючи такі знання марними. Печоріна, як представника покоління тридцятих років, теж обтяжує тягар “пізнання і сумніви”. Він каже: “Я став читати, вчитися – науки також набридли. Я бачив, що ні слава, ні щастя від них не залежать аніскільки “. Але герой не може піти від таких роздумів і починає рефлексувати. У ньому живуть як би дві людини: один діє, а інший судить його вчинки. Самоаналіз переходить у нього в крайність, він робить з себе постійний об’єкт для спостережень, і це заважає йому відчувати повноту життя.
Герой глибоко розчарований у своїй долі, адже ні його знання, ні його “сили неосяжні” не знаходять застосування, і виникає питання: чи є взагалі сенс діяти і боротися, чи не краще змиритися і вести спокійний спосіб життя, надавши долю рішення своєї долі. У той час філософія фаталізму була широко поширена в Росії, що стало реакцією на розгром декабристського руху. Ставлення Лермонтова до цієї проблеми найбільш яскраво відбилося в главі, яка так. і називається – “Фаталіст”. У цій главі автор наводить приклад, який, здавалося б, повністю підтверджує цю теорію. Але лише однією фразою, що виражає сумнів, Лермонтов переконує нас у протилежному: “І якщо точно є доля, то навіщо ж нам дана воля, розум?” Головний герой роману вирішує проблему свободи волі двояко. З одного боку, він визнає існування долі і її неминучість, а з іншого – залишає за собою право вибору своєї долі. Це підтверджує його запис у щоденнику: “Я часто, пробігаючи думках минув, питаю себе: чому я не хотів ступити на цей шлях, відкритий мені долею, де на мене чекали тихі радощі і спокій душевне”.
Ні, я б не ужився з цією частиною! Я, як матрос, народжений і виріс на палубі розбійницького брига. Він сумує і тужить, як не мані його тіниста гай, як не світи йому мирне сонце… І вдивляється в туманну далечінь: чи не майне чи і там “жаданий вітрило…”. Вітрило є для Лермонтова символом неспокої, виклику долі, яка прирікає героя на самотність. Печорін самотній у будь-якому суспільстві, куди б він не потрапив. Самотні сам Лермонтов, який кинув виклик долі своєю творчістю. Вже в ранньому вірші “Парус” поет говорить про свою самотність, порівнюючи свою життя у світському суспільстві з самотнім вітрилом в бурхливому морі. Але бунтівний дух його “шукає” цієї бурі, йому не потрібен спокій, він вічний мандрівник у пошуках дії: Під ним струмінь світліше лазурі, Над ним промінь сонця золотий, А він, бунтівний, просить бурі, Неначе в бурях спокій! Мотив мандрівництва характерний для багатьох творів Лермонтова.
У романі самотнім мандрівником виступає і сам автор, і його герой. Печорін, як і вітрило Лермонтова, подорожує без мети, сам не усвідомлюючи того, “він щастя не шукає і не від щастя біжить”. Печорін не може знайти щастя, так як його діяльна натура не знайде собі застосування. Його життя – “рівний шлях без мети, за яким послідує закономірна смерть”. Незадоволеність життям змушує його шукати цієї смерті. Це почуття незадоволеності своєю долею було притаманне всьому поколінню “. Печорін говорить про свою долю: “Я був готовий любити весь світ, – мене ніхто не любив, я вивчився ненавидіти”. Саме життя вбила в ньому любов, стерши грань між добром і злом, Печорін не визнає ні християнських чеснот, ні моральних засад суспільства.
Він каже: “Я люблю ворогів, тільки не по-християнськи”. Однак він не пропонує нічого натомість існуючої моралі. Цю важливу філософську проблему добра і зла Лермонтов піднімає і у віршах, присвячених темі поета і поезії. Поет, на думку Лермонтова, має як добрим, так і злим початком. Про це він прямо говорить в вірші “Моє майбутнє в тумані…” До чого творець мене готував, Добра і зла він дав мені чашу, Сказав: я життя твоє прикрашу, Ти будеш славен між людей! Лермонтов вважав, що в його час поезія повинна була бути перш за все зброєю і добрий початок повинно поступитися місцем злому, восславимо вади суспільства, в ім’я кінцевої мети – добра: З святинею зло в мені боролося, Я задушив святині голос, З серця сльози вичавив я. До цієї ж думки він повертається у вірші “Поет”, порівнюючи поезію з грізною зброєю – кинджалом, що не знають пощади, караючим в ім’я високої мети.
І у вступі до роману Лермонтов знову проповідує ідею зла заради добра: “Досить людей годували солодощами; потрібні гіркі ліки, їдкі істини”. У своїх творах Лермонтов піднімає не абстрактні Проблеми, а ті, що відобразили пошуки прогресивної інтелігенції 30-х років XIX століття, які хвилювали уми цілого покоління Росії і до цих пір не втратили свого значення.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)