Зрадник Ганелон – антипод Карла i Роланда у епосi “Пiсня про Роланда”
Рiзними художнiми засобами зображувалася в лiтературi боротьба добра та зла. Одним iз найдавнiших був засiб втiлення принципiв добра або зла в образах героїв. Яскраве вiдображення це знайшло у середньо вiчному епосi – поемах про героїв-воїнiв, якi усоблювали собою певнi моральнi iдеали.
У “Пiснi про Роланда” носiями засад добра, iдеалiзованими героями, були Карл Великий i його лицар граф Роланд, їхнiм антиподом (“антигероєм”) – зрадник граф Ганелон.
Ще серед перелiку учасникiв ради iм’я останнього видiляється окремо:
Був Ганелон,
Гей, почалася та злощасна рада!
“Злощасною” рада стає, як зрозумiло з розвитку сюжету, саме через присутнiсть Ганелона, якого роблять посланцем до Марсiля. Замiсть вiддано служити володаревi, Ганелон радить вороговi, як краще вбити Роланда:
А з ними буде двадцять тисяч франкiв, –
Пошли на них сто тисяч сарацинiв,
Хай заведуть вiдразу бiйку з ними.
Роланд має “запрудку i загорду” вдачу, але вiн шляхетний, хоробрий, мужнiй та вiдданий, вiн турбується як про загальну справу, так i про людей (“хай Бог поб’є мене, як скривджу кров свою”). Доля спiввiтчизникiв нiчого
Пiд час нерiвної сутички “граф Роланд не криється за других”, йому потрiбна не здобич, навiть у найтяжчi хвилини йому болить через загибель французьких лицарiв: коли вiн сурмить, “аж кров тече” з його уст. У цей час Ганелон намовляє Карла, що буцiмто той робить це через пиху: “було й зайцiв, ганяючи, сурмить”, отже до користолюбства, заздрощiв i зради додається ще й звичайна брехливiсть як риса його характеру.
Але наступного дня все з’ясовується:
I не було такого, щоб не плакав,
Такого, щоб Роландом не журивсь.
Карл також бере близько до серця загибель частини свого вiйська. Не стiльки через дрiбну поразку тужить вiн, скiльки саме через втрату, чим доводить свою турботу про пiдлеглих i вiдповiдальнiсть за них:
“I що я, Боже, варт? – сказав король. –
Чому в цiй битвi не було мене?”
Вiн з горя-туги бороду всю рве…
Карл помстився за загибель Роланда та iнших лицарiв, здобувши перемогу над ворогом (“Пiшли невiрнi врозтiч”), а Ганелона засудив на жорстоку страту. Зовсiм iншими словами, нiж коли йшлося про Роланда, змальовується смерть цiєї людини: нiхто й нiколи не спiвчував зрадникам:
Як кожний зрадник, Ганелон вмирає.
Нехай вiн зради бiльш не похваляє!
Така розв’язка стає свого роду мораллю всього епосу. Герой, навiть загинувши, лишається улюбленцем народу й надихає своїми вчинками iнших, тодi як зрадник заслуговує лише на презирство i ганебну смерть.
Втiлення мрiї англiйського народу про захисника вiд несправедливостi (за фольклорними баладами про Робiна Гуда)
В усi часи люди мрiяли про краще життя. Поневоленi народи – про волю. Тi, що потерпали вiд жорстокої влади, – про справедливiсть. Мрiї простих людей вiдтворювалися у фольклорi. I не випадково у багатьох народiв є власнi легенди про шляхетних розбiйникiв. В Українi розповiда ли про Кармелюка та Довбуша, але iм’я легендарного англiйського розбiйника Робiна Гуда серед образiв борцiв проти несправедливостi, що допомагали простим людям i поставили себе поза законом, який захищав iнтереси владноможцiв, стало прозивним.
Ось що спiвали про нього в старовинних баладах:
Вiн за кращих друзiв мав
Знедолених усiх,
а багачiв насмерть лякав
його мисливський рiг.
Iз цих самих легенд ми дiзнаємося, чому i як Роб iз Локслi обрав саме такий шлях. Ще змалку “найбiльшою радiстю для Роба було слухати батьковi розповiдi про хороброго Зеленого Вiллi-розбiйника”, але не це було справжньою причиною. Сталося це тому, що за тодiшнiми законами звичайнiй людинi неможливо було знайти правди. Багатiї робили що їм заманеться. Через заздрощi та вороже ставлення з боку шерифа родину Роба “вигнали без попередження на вулицю, позбавив ши будь-яких прав на майно”. Коли його батько намагався протестува ти, його заарештували навiть без конкретного звинувачення, i вiн помер у тюрмi, а матiр загинула з горя.
Роб був хоробрим i спритним юнаком, вiн не хотiв миритися з тим, що сталося. Вiн вбив головного лiсничого, що зайняв посаду його батька – це була його особиста помста. Та потiм вiн довiдався, що не лише в нього були схожi проблеми. “Багатiї зовсiм розперезались, грабують бiдноту, як тiльки хочуть”, – казала йому одна стара жiнка. Роб познайомився з iншими людьми, яких з рiзних причин оголосили розбiйниками (наприклад, за те, що троє хлопцiв вбили оленя, коли не було чого їсти). Цi розбiйники шукали собi ватажка – найспритнiшого i найрозумнiшого – того, хто виграв би у змаганнi лучникiв у Ноттiнгемi. Це й зробив Роб.
Вiн одягнувся як жебрак у лахмiття, назвався Робом Мандрiвником i, вигравши, отримав винагороду – золоту стрiлу, яку подарував своїй коханiй дiвчинi. Але попри те, що приз розбiйникам принести вiн не змiг, виявилось, що у перемоги був свiдок, тому його обрали-таки ватажком i назвали потiм Робiном Гудом. Тодi “всi урочисто поклялися в тому, що, забираючи грошi та речi в багатiїв, вони всiляко допомагати муть бiдним та знедоленим i нiколи не заподiють зла жiнцi”.
Робiн Гуд i його друзi виконали цю обiтницю, тому й було складено про них безлiч пiсень i балад.
Люди завжди шанують тих, хто бореться за справедливiсть.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)