ЗОВНІШНЄ НЕЗАЛЕЖНЕ ОЦІНЮВАННЯ
ЗОВНІШНЄ НЕЗАЛЕЖНЕ ОЦІНЮВАННЯ
Овідій сказав, що і у ворога слід учитися. Чи можна погодитися із цим твердженням? Чого можна навчитися у ворога?
Думка Овідія здається мені слушною вже тому, що навчатися слід усе життя. І кожна наша зустріч, будь-яке спілкування навчає чогось. Чого ж можна навчитися у ворога? По-перше, побачити себе очима ворога – означає зрозуміти і Свої вади, і свої чесноти. По-друге, у ворога слід учитися його тактики.
Справді, зустрічаючись з різними людьми, ми неодмінно навчаємось того, що потрібно саме на цьому
Проте не всі, з ким спілкуємось, ставляться до нас дружньо. Отож ворогів у житті не обминути. Коли бачиш до себе вороже ставлення, принаймні питаєш у себе: “Чому?”. А це вже крок до виправлення ситуації. Навіть якщо ворожість не подолати, у будь-якому випадку ми знаємо, звідки чекати нападу, хто нам не друг.
Герой історичного роману П. Куліша “Чорна рада” Сомко не побачив у Брюховецькому того, що мав би врахувати, щоб перемогти. Він не побачив його підступної натури і зрадливої вдачі. Отож нічого не навчився
Виразним прикладом з історії є діяльність Богдана Хмельницького. Він добре був обізнаний з прийомами ведення бою та звичаями поляків. Але навчився у них усього, що стало підгрунтям для перемог над ворогом. Виходить, і у ворога слід учитися.
З усього сказаного випливає, що навчатися слід завжди, з ким би тебе не поєднало життя. А навчитися чогось можна й у ворога. Навіть більше того, це завжди слід робити за всякої нагоди – вчитися у ворога. Адже це запорука перемоги над ним.
– Античний мислитель Сирус сказав: “Щасливим є не той, кого вважають інші, а той, хто сам себе ним вважає”. Чи погоджуєтеся ви з цією думкою?
На мій погляд, слід визнати слушною думку, ніби щасливий є не той, кого таким вважають інші, а той, хто сам себе ним вважає. Адже уявлення про щастя, попри спільне для всіх, є ще й індивідуальним.
З одного боку, щасливою вважають людину, що досягла певного суспільного визнання, набула статків, має добру родину. Усе це слушно! Саме таку людину щасливою вважають усі.
Та чи не може бути щасливою людина, якій не потрібні ані великі статки, ані суспільне визнання, ані що інше, яке б цінне для інших воно не було? Може. Адже щаслива та людина, якій вистачає для щастя вже самого життя та хіба що хліба насущного. Звичайно, жити так може не кожен, тим більше почуватися щасливим. Але ж ми знаємо, як часом статки руйнують щастя.
Наприклад, у романі О. Кобилянської “Земля” у Федорчуків, здається, для щастя було все: гроші, земля, суспільне визнання, мали двох синів, на яких покладали надію. Та саме різне уявлення про щастя, кохання, життя зруйнувало їхню родину. Сава вбив Михайла за землю. Важко змиритися з цим батькам, та хіба в них не було й шансу на щастя? Адже Анна народила від Михайла близнюків. От де щастя – продовження роду. Та не вистачило душі Марійці зігнорувати матеріальні міркування. А що ж Сава? Для нього одне щастя – прихильність Рахіри. І хай там як почуваються його батьки. Виходить, щастя – це тільки те, що вважає ним саме ця людина.
Про це свідчить життя мандрівного філософа Г. С. Сковороди, який ніколи не мав ані родини, ані дому, проте почувався щасливим від того, що мав волю і жив за своїм законом. Не випадково ж і на своєму надгробку ще за життя викарбував слова: “Світ ловив мене, та не спіймав”. Інші, може, і вважали його диваком, та він себе почував щасливим.
Отже, виходить, слушна думка Сируса про те, що не той є щасливим, кого таким вважають, а той, хто сам себе ним вважає. Адже для кожного є своє щастя, і тільки таке, якого прагне саме він.
– У світі є чимало людей, які володіють багатьма мовами. Отож ни є таким важливим виділяти свою рідну мову серед усіх? Чи це має значення?
А й справді, деякі люди вільно володіють багатьма мовами на високому рівні, отже, не так важливо, яка мова рідна? На мій погляд, це не так. Рідна мова – це щось особливе для кожної людини.
Адже саме в рідній мові закодовано основи ментальності кожної людини, особливості її світовідчуття. Крім того, в ній закладено певні емоції, пов’язані з дитинством, батьками, першими кроками у пізнанні світу.
До того ж, скільки б мов людина не знала, завжди є одна, якою вона й у безпам’ятстві кликатиме про допомогу. Це мова її душі, її суті. І саме цю мову людина знає з глибин, знає так, як не може знати чужинець. Тому й існує поняття “носій мови”.
Про важливість мови написано чимало віршів і прози. Та найбільш виразним мені здається приклад із повісті У Самчука “Марія”. Коли Корній служив на флоті, він майже забув рідну мову. Та повернувшись додому й за звичкою скориставшись чужою мовою, швидко побачив, що він усім чужий. І не тільки за мовою. Автор показує, як поступово повертається до нього усвідомлення того, що головними цінностями є родина, праця, рідна земля і рідна мова, у якій не може бути місця для образ і лайки на адресу рідних людей. Мова лікує героя.
Мова об’єднує людей однієї нації, робить їх близькими і у своїй країні, і на чужині. Розповідають, що якось у Москві Гоголь зайшов на обід, який давав актор Щепкін для студентів. Тоді ще не знайомий господареві чоловік промовив відому з дитинства кожному українцю приказку: “Ходить гарбуз по городу, питається свого роду…”. І великий актор упізнав у ньому свого земляка. Відтоді між ними встановилися теплі стосунки. От що діє рідна мова.
Отже, можна сказати, що рідна мова є чимось особливим для кожної людини, скільки б мов вона не знала. Тож якими слушними є слова Т. Шевченка: “Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…”.
– У порівнянні з вічністю людське життя коротке. То чи є сенс у житті кожної людини, чи він існує лише для видатних особистостей?
Я вважаю, що кожен із нас прийшов на що землю з якоюсь метою. Інша річ, чи завжди ми це розуміємо. Проте сенс у житті є для всіх. Якщо Бог дав життя, то в цьому вже є прихований смисл. І не тільки для видатних особистостей.
По-перше, життя – це безцінний дар, хай би яке коротке воно було. І принаймні одне людина має встигнути: навчитися цінувати життя, дати життя іншим.
По-друге, нам здається, що сенс є лише у житті видатних людей, бо їхній внесок в історію, культуру, науку очевидний. Але хто заважає кожній людині шукати себе, вчитися розуміти людей і світ, аби збагнути, у чому сенс саме твого життя.
Про те, як слід ставитися до життя, до його швидкоплинності, говорить М. Коцюбинський у повісті “Тіні забутих предків”. Спочатку читача дивують веселощі під час поховання Івана Палійчука. Але невдовзі стає зрозумілим головне: “Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт…”. І справді, чи не багато вже суму мала бідна душа? У житті немало сумного, та чи слід через це ремствувати на життя і вважати, що в ньому немає сенсу?!
Про це свідчить і приклад з життя мого знайомого, який через нещасне кохання ледве не вкоротив собі віку. Тоді його сусідка попросила допомогти їй відвезти важкі речі на роботу. Вона працювала в онкоцентрі медсестрою. Хлопець побачив людей, приречених чекати смерті, але не побачив відчаю. Більше того, і люди, здається, навчилися цінувати кожну мить життя. Вражений до глибини душі, хлопець не тільки вжахнувся свого наміру, але й почав допомагати сусідці. Так він набув сенсу свого життя і оцінив його по-справжньому.
З усього сказаного можна дійти висновку: у житті кожного є сенс. І якщо Бог дав нам життя, то його слід цінувати і віддячити за цей дар добрими справами. Саме цей смисл є в житті кожної людини, а не тільки видатної особистості.
– Усім відоме висловлювання Тевкра: “Де добре, там і батьківщина”. Чи погоджуєтесь ви з таким розумінням батьківщини?
Звичайно, кожен для себе визначає, що йому добре і що значить саме для нього батьківщина. Можливо, комусь і справді там батьківщина, де добре, але для більшості з нас там добре, де батьківщина.
З одного боку, людина прагне жити краще і тому шукає, де їй буде добре. Адже треба подбати й про дітей, онуків, про їхнє майбутнє, отож їх необхідно матеріально забезпечити.
З іншого боку, не все ж вимірюється грошима. І що таке батьківщина, як багато вона важить у людському житті, часто дізнаються запізно. Навіть слово існує, що називає сум за батьківщиною, – ностальгія. Виходить, без батьківщини важко почуватися добре, хай там як.
Про це свідчить яскравий приклад героя новели В. Стефаника “Камінний хрест”. Іван Дідух має поїхати разом із синами до Канади, бо ця земля вже не годна прогодувати їх усіх. Та на цьому горбочку, що він його змусив родити, бо на собі наносив туди грунт, минуло усе життя Івана. Тут він зазнав і тяжкої праці, і радості першого врожаю. Тут набув друзів серед односельців, які поважали Дідуха за працьовитість. Так важко кидати цю землю, бо тут усе життя, тут душа. Тому такий символічний той хрест на горбочку з іменами Івана та його дружини. Для них покинути батьківщину – все одно що вмерти.
У нашому житті спостерігаємо часто, як люди у гонитві за комфортнішим життям покидають батьківщину. Але серед них є чимало таких, що повертаються. Чому? Тому що важко переломити свою душу, свою ментальність. Важко без рідної мови і звичного життя, хоч воно не завжди є дуже комфортним, не таким заможним.
Виходить, що все ж таки там краще, де батьківщина, хоч і намагається кожний знайти, де б йому було добре.
– Скільки існує людство, стільки й точаться суперечки щодо існування дружби: що таке дружба? Між ким вона можлива? Як ви вважаєте, яку роль у житті людини відіграє дружба?
На мою думку, людина не може жити як без любові, так і без дружби. Адже дружити – значить бути частиною соціуму.
Чому ж неможливо прожити без дружби? Дружба – це вияв душевної прихильності, готовності прийняти друга таким, як він є, хай і з вадами характеру, недосконалим. Адже ж і ми недосконалі. Отож для душевного комфорту дружба потрібна всім.
Саме дружба робить нас частиною спільноти, вписаної у суспільство. Дружба дає людині впевненість відчуття того, що вона не сама серед людей. Дружба зігріває душу, змушує виходити з кола буденності, напружувати думку, відкривати себе людям. І від того, які люди поряд з тобою, багато що залежить у житті.
Про це свідчить приклад головного героя роману Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Чіпки Варениченка. У його житті не так багато було людей, що ставилися до нього прихильно. Тим ціннішою видавалася дружба з Грицьком. І, може б, усе в його житті було на краще, якби не сумнівна “дружба” з Лушнею, Матнею та Пацюком, що звели його на слизьку дорогу, звідки вже не було вороття. Виходить, недаремно в народі говорять: “Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти”.
У житті друзі важать багато. Так, у мого знайомого захворів батько. Потрібні були ліки, лікарі, а отже, гроші. І тоді на допомогу прийшли друзі. Вони разом зуміли зробити те, що самому не під силу. Чоловік видужав завдяки друзям.
З усього сказаного випливає, що дружба – це велике поняття. Адже вона робить життя сповненим тепла і людяності. Дружба робить людину частиною соціуму та частиною людства. Без дружби людина не може обійтися, як і без кохання.
– Важко уявити наше сьогодення без технічних досягнень, але людина на шляху прогресу віддаляється від природи все далі. Чи можна знайти гармонію між людиною і природою в епоху стрімкого розвитку науково-технічного прогресу?
Мені здається, що людина не тільки може знайти гармонію між природою і своїм життям, але й повинна це зробити.
По-перше, без цього неможливо зрозуміти й оцінити масштаби можливої руйнації, які спричиняє часом технічний прогрес. Людина має знати, чого стерегтися їй самій та від чого слід оберігати землю.
По-друге, людина без природи, без розуміння і спілкування з нею душевно черствіє, звужує можливості свого духовного розвитку. Адже що більше людина знає й розуміє про довкілля, то більш гармонійні її стосунки з навколишнім світом.
Про це свідчать численні приклади з літератури. Так у “Лісовій пісні” Леся Українка показує. Як розуміння природи дядьком Левом та його небожем Лукашем сприяє гармонійному щасливому життю. І навпаки: нерозуміння законів природи, нечутливість до її буття приводять до важких наслідків матір та дружину Лукаша, та й сам він, коли руйнує зв’язок із природою, стає нещасливим.
Не випадково і в цьому творі, і в повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” бачимо персоніфіковані образи природи: лісовика, мавку, нявку, щезника тощо. Так наш народ підкреслював той факт, що природа жива, а отже треба досягати гармонії між людьми й природою.
У житті спостерігаєш, як люди прагнуть до природи. Наш сусід мав собаку, з яким часто із задоволенням гуляв заміськими полями й лісом. Коли ми бачили, як чоловік і собака однаково дивляться у бік заходу сонця посеред дерев і трав, ми по-доброму заздрили: вони порозумілися саме через природу, любов до всього живого. Чи завадило це технічному прогресу? Ні. Усі ми користуємося його благами, але чи слід протиставляти закони розвитку техніки законам природи? Зовсім ні.
З усього сказаного й випливає, що людина має пам’ятати, що вона є частиною природи, і віднайти гармонію з довкіллям – це її право і обов’язок.
– Сократ сказав: “Є тільки одне благо – знання і тільки одне зло – неуцтво”. Чи можна вважати неуцтво злом?
На перший погляд, цілком очевидно, що це справа кожного – вчитися чи залишатися неуком. Однак, поміркувавши, розумієш: неуцтво є злом.
Це можна пояснити перш за все тим, що людина є частиною соціуму. Від її праці, сумлінної чи несумлінної, професійної чи ні, залежить багато людей. Отож неуцтво часто набуває масштабів соціального зла.
Крім того, неуцтво – це шлях деградації людини, чим би вона не займалася. Жоден із нас не має права зупиняться у своєму розвитку, бо життя – це постійне навчання. Ми ж маємо накопичувати й передавати знання прийдешнім поколінням, бо одне людське життя таке коротке, аби пізнати все. І більшість людей розуміє, у чому користь навчання.
Досить згадати, як у кіноповісті О. Довженка автор згадує про свого неписьменного батька і його образу на діда через це. Як гірко людині жити у пітьмі неуцтва, хоч і невільного.
Неуцтво, зверхність піддавав осуду Т. Г. Шевченко у посланні “І мертвим, і живим…”. Адже не можна сподіватися на будь-який розвиток, на майбутнє, якщо не буде прагнення до навчання. Неуцтво є злом і з точки зору соціальної, і з точки зору моральної.
Це підтверджує й випадок з життя мого дядька. В нього був однокласник, який учився вряди-годи, так і школу закінчив. Довгий час вони не бачилися. Аж довелося дядькові приїхати у справах до рідного міста та захворіти. Потрапив він до свого однокласника-лікаря. Отоді-то він сам переконався, що не минулося неуцтво. А в таких обставинах це справжнє зло.
З усього сказаного можна дійти висновку, що освіта не є особистою справою, як і сумлінність у навчанні. Неуцтво є злом, адже людина не живе на безлюдному острові і її неуцтво може стати трагедією для інших.
– Ми живемо у матеріальному світі і розуміємо, що без грошей не можна в ньому існувати. Та часом матеріальні цінності постають на першому місці у сфері духовного. То в чому ж полягає справді розумне ставлення до грошей?
Справді, живучи у світі, де велику роль відіграють гроші, не можна ігнорувати їх. Однак і вимірювати грішми все на світі негоже. Отож, на мій погляд, матеріальне і духовне слід гармонізувати, поставивши все на свої місця.
Гроші вартісні у суспільстві, значить, слід навчитися їх заробляти чесною працею. Адже спокійна совість не менша вартість, це ж запорука нашого здоров’я. Гроші треба рахувати, розумно витрачати, щоб у потрібну хвилину їх вистачило.
З іншого боку, слід розставити пріоритети, щоб не втручалися гроші у сферу людських стосунків, у царину віри, культури, ментальності. Адже це небезпечно, бо можлива підміна цінностей.
Це підтверджує приклад Терентія Пузиря з п’єси І. К. Карпенка-Карого “Хазяїн”. Спочатку він тяжко працював, заробляючи гроші, знав їм ціну і лік. Але на якомусь етапі герой і не помітив, як гроші для нього стали ціннішими за честь, за щастя дочки і навіть за саме життя.
Прикладом розумного ставлення до грошей є життя Лесі Українки. Вона, хоч була хвора, не схотіла користуватися грошима батька, а попри все навчилася їх заробляти сама, здійснюючи переклади на замовлення свого дядька М. Драгоманова. Вона розуміла, що гроші дають їй свободу для творчості. Так працею письменниця гармонізувала у своєму житті матеріальне й духовне.
Отже, не можна змішувати матеріальне й духовне, як і підміняти одне іншим. Вихід – у віднайденні гармонії духовного і матеріального.
-Антуан де Сент-Екзюпері сказав, що, працюючи тільки заради грошей, ми будуємо собі в’язицю. То яка ж праця, на ваш погляд, є по-справжньому потрібною людині?
Важко не погодитися з думкою французького письменника, що робота лише заради грошей робить людину невільною. То яка ж праця здатна дати і користь, і радість? На мій погляд, тільки улюблена.
Адже коли любиш свою роботу, то маєш користь і відчуваєш радість, бо тільки така праця може бути по-справжньому творчою.
Коли ж робота стає улюбленою? Тоді, коли відповідає таланту, хисту людини, її нахилам, особливостям характеру та світогляду.
Саме про це писав філософ і письменник Г. С. Сковорода у трактатах, притчах і байках, висуваючи ідею “сродної праці”. Таку “Вдячному Еродію” він писав про схильність людини до певної праці: “Орла легко навчити дивитися на сонце, але не сову”. Так він сформулював ідею, що й дотепер не втратила своєї актуальності.
Моя старша подруга з дитинства мріяла стати вчителькою. Хай це зараз “не модно”, однак її захоплювала Ця робота. Коли я побачила її під час практики, то зрозуміла: в неї є хист до цієї роботи, вона вміє навчати, вміє пояснювати просто найскладніше і знаходить спільну мову з учнями. І стало зрозуміло: як би не склалося її особисте життя, вона завжди матиме щастя творчої праці, бо любить свою справу.
Отже, слід погодитися, що робота лише заради грошей виснажує, бо не дає радості творчості. Лише улюблена робота здатна принести і користь, і радість.
– Існує думка, що людину слід кохати, а не жаліти, бо жалощі принижують. Чи вважаєте ви правильним твердження, що ці поняття несумісні?
Кожна людина, звичайно, прагне любові. Справжньої, щирої, беззастережної, отож і боїться, щоб це було не через жалощі, а через сердечну прихильність. Однак я вважаю, що жалість і кохання не є несумісними.
По-перше, любити – означає усім серцем бажати щастя. І хоч закохані часто егоїстичні, але саме через те, що з усіх виділяють лише коханого і намагаються зробити його життя світлішим. Тобто жаліють, намагаються захистити.
По-друге, життя довге, і в ньому неможливо зберегти кохання, сім’ю, якщо не жаліти близьких людей, не дбати про них щодня. Виходить, що любити – це й означає жаліти, захищати. А часто саме із жалості та співчуття починається справжнє кохання.
Саме про це свідчить приклад з кіноповісті О. Довженка “Україна в огні”. Василь Кравчина зрозумів і пожалів Олесю, а вже потім покохав і не зміг забути усю війну. Яким щемливим у своїй правді і красі є епізод, коли після страшної битви у звільненому селі Василь знову зустрічає Олесю. Він пестить її посивіле від горя і потрясінь волосся і говорить, що вона найпрекрасніша. Отже, виходить справжнє кохання неможливе без жалості, співчуття і розуміння.
У житті ми часто спостерігаємо, як руйнуються родини, де минула гаряча молода пристрасть, а натомість нічого не з’явилося у стосунках між людьми. Не так було в наших сусідів, що разом прожили понад п’ятдесят років. Вони не демонструють на людях своїх почуттів, не цілують одне одного в щічку, щоб усі бачили. Але всі сусіди знають: вони бережуть одне одного, бо жаліють. І їхні діти знають: так було завжди і так буде, бо їх поєднало кохання, що несе в собі прагнення жаліти й оберігати.
Отже, виходить, людину можна кохати і при цьому жаліти, дбати про неї і оберігати. Тож кохання і жалість не є несумісними, а скоріше – нерозривними.
– Історія родини – це завжди частина історії країни. Але ж сім ‘я така маленька у порівнянні з цілим народом. То чи справді так важливо знати історію своєї родини?
Так, історія сім’ї – лише маленька частина історії великої країни, проте знати її треба неодмінно.
Адже вивчаючи історію своєї країни, ми намагаємося зрозуміти рушійні сили її прогресу, зрозуміти суть процесів, що відбуваються, аналізуючи минуле.
А хіба історія родини менш повчальна? Вивчаючи її історію, ми бачимо суть учинків кожного, їхні поразки й перемоги, особливості здоров’я, тривалість життя, намагаючись провести паралелі між своїм життям і життям попередніх поколінь. Це не тільки цікаво, але й корисно.
Про те, як історія впливає на стан родини, розповідає М. Куліш у п’єсі “Мина Мазайло”. Сам Мина не зважає на історію своєї родини і прагне змінити прізвище на російське. Та його син Мокій іншої думки. Вивчаючи історію своєї родини, хлопець переконався: вони є нащадками славетного українського роду, що чесно працював, либонь у чумаках, бо прізвище звучало як Мазайло-Квач. І це дає йому сили протистояти батьковому бажанню. Розв’язка п’єси переконує, що Мокій мав рацію.
Одного разу мій друг захворів і лікарі пророкували йому негаразди. Та після перших хвилин розпачу він вирішив дізнатися, чи були в його роду люди з таким захворюванням, адже воно вважалося спадковим. І вивчивши історію сім’ї, дізнався, що таких проблем у його роді не було. Він заспокоївся. А потім, обстежившись знову, переконався: лікарі помилилися.
Отож знати історію своєї родини не менш важливо, ніж історію країни. І дуже корисно.
– Часом між старшим і молодшим поколінням виникають суперечки. Тоді говорять про конфлікт батьків і дітей. Чи вважаєте ви, що конфлікту між батьками і дітьми уникнути неможливо?
Можна погодитися з тим, що проблема стосунків між батьками і дітьми існує. Проте конфліктними такі відносини можуть і не бути.
А й справді. У різних поколінь свої звички й уподобання, та й життєві принципи сформовано різними умовами. Отож суперечки часом трапляються.
Але ж суперечка не обов’язково переростає у стійкий конфлікт, якщо людей об’єднує більше чинників, аніж роз’єднує. Адже батьки і діти поєднані родинною любов’ю, часто спільним побутом, професією, сімейною справою тощо. Отож їм є що втрачати.
Отже, конфліктними стосунки батьків і дітей можуть і не бути.
Про це свідчать численні приклади з літератури. Наприклад, у романі П. Куліша “Чорна рада” Петра Шраменка та його батька об’єднують однакові погляди на життя, на роль козацтва та шляхи розвитку України. А у п’єсі О. Коломійця “Дикий Ангел” сини хоч і ображалися спочатку на принциповість батька, однак потім зрозуміли його і були вдячні. Отож тимчасові суперечки ніколи не переростуть у конфлікт, якщо люди схильні розуміти одне одного і якщо їх єднає любов.
Не секрет, що й сьогодні багато хто сперечається з батьками то через спосіб життя, то через навчання абощо. Отак і в мене було: суперечки, роздратування у стосунках з батьками здавалися неминучими, адже так хотілося волі. Та коли захворіла мати, все змінилося. Виявилося, що дорожчої людини немає. І тоді усі суперечки здалися дріб’язком, не вартим уваги.
З усього сказаного можна зробити висновок, що конфлікт між батьками й дітьми не є таким уже невідворотним. І хоч суперечки часом і виникають між батьками й дітьми, важливо не допускати розвитку конфлікту.
– Кажуть, що немає сімї без любові. Але чи достатньо для збереження родини лише кохати?
Так, і справді немає без кохання родини, інакше вона не буде щасливою. Але для збереження сім’ї, на мій погляд, замало тільки любові, потрібні ще й повага, взаєморозуміння.
Адже кохання робить стосунки у сім’ї гармонійними, тому й важко уявити подружжя без любові.
Разом із тим без поваги та взаєморозуміння складно побудувати тривалі стосунки, бо життя складається не тільки зі свят, але й з буднів. Отож налагодити життя в родині, зробити щасливими усіх її членів можна, лише поважаючи одне одного.
Підтвердженням цієї думки є стосунки між героями повісті І. С. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”. Карпо й Мотря, Лаврін та Меланка одружилися з кохання. Та й Омелько з Марусею прожили багато років разом, але не навчилися поваги та взаєморозуміння, тому й не було в сім’ї ладу.
Немало є й прикладів із життя відомих людей. Так, наприклад, багато років прожили разом Олександр Довженко та Юлія Солнцева, яка була дружиною і другом великого режисера й письменника. Саме розуміння та повага єднали двох творчих людей. Не випадково дружина закінчувала зйомки фільму, продовжувала справу, розпочату чоловіком.
З усього сказаного випливає, що кохання є обов’язковою умовою створення сім’ї, але щоб зберегти родину, необхідні ще й повага та взаєморозуміння.
– Багато говорять про роль матері в житті людини, адже вона дає не тільки життя, а й любов. Та чи можна вважати міцною сім’ю, де відсутній батько або його роль тільки в тому, аби заробляти гроші?
Справедливо говорять, що мати дає життя. Але ж не можна при цьому забувати про батька. У хорошій родині батько завжди голова, а розумна дружина ніколи не буде сперечатися з чоловіком, принаймні при дітях, адже так уже в Україні заведено, що чоловік має вирішувати й брати відповідальність на себе.
Материнство – це справді радість, але ж подвійна радість, коли є з ким нею поділитися, – люблячий чоловік.
Розумна жінка завжди знає, що життя довге, і треба дітей виховати, дати їм освіту, діждати онуків. А на цьому шляху потрібний надійний чоловік, який не обмежиться тільки тим, що принесе гроші. Це, звичайно, дуже важливо, але ж дітям потрібен авторитет батька, його надійність, мудрість і любов. Тож і дружина має поважати чоловіка, формувати його авторитет в очах дітей.
У цьому переконуємося на прикладі героїв п’єси О. Коломійця “Дикий Ангел”. Платон Ангел – голова своєї родини, він вирішує все й за дітей, які ще живуть з ним, а не своєю родиною. Так завжди було в українській сім’ї. Та часом про це забувають. А от його дружина так усе поставила, щоб авторитет батька був непохитним.
І сказала тихо мати:
А як жити, скаже тато.
Ця пісня звучить у різних епізодах п’єси і ніби підкреслює головну тему.
У житті часто не так. У сусідів сім’я була наче й нормальна. Тільки вирішувала там усе жінка. Вона вважала себе найрозумнішою і найсильнішою. Та коли треба було сина втримати від хибного кроку, знадобився авторитет батька. Отут вона зрозуміла, як необачно руйнувала природний стан сім’ї, де батько є головою.
Таким чином, бачимо, що міцною можна вважати лише ту родину, де батьки поважають одне одного і де батько – голова сім’ї. А це робота його дружини. Тоді й буде лад у сім’ї, тоді й діти ростимуть слухняними й порядними. Принаймні я вважаю саме так.
– Материнство – це щастя. Материнство – це священний обов’язок кожної жінки. Материнство – це велика відповідальність. Та хіба не існує матерів, що ставляться до своїх обов’язків недбало? То може, головне – це лише дати дитині життя?
Життя – це безцінний дар. І саме мати народжує дитину для життя. Народження дитини накладає важливі обов’язки на матір. Адже мало народити, ще треба й виховати, дати любові стільки, щоб вистачило на все життя.
Справді, багато хто з жінок бачить у народженні дитини найвище щастя, але забуває про те, що це й велика відповідальність на все життя. Дехто вважає, що дитина й так виросте. Але ж вона безпомічна, і покидати напризволяще дитину не можна ні з яких міркувань.
Життя в кожного одне. І тільки материнське серце здатне спрямувати людину стежкою любові й добра. Мати – то вічний простір любові, прихисток для кожного, якого би віку не був.
У цьому переконують твори української літератури, де тема матері є провідною. Так, наприклад, Т. Г. Шевченко розкриває своє ставлення до материнських обов’язків принаймні у двох поемах – “Катерина” і “Наймичка”. Катерина, народивши сина поза шлюбом, у розпачі після зустрічі з батьком своєї дитини кінчаєжиття самогубством. Вана залишила сина напризволяще, не давши Івану долі. Зовсім не так чинить Ганна з поеми “Наймичка”. Вона не думає про себе, а підкидає свого сина Марка бездітній сім’ї, дбаючи про його долю. Сама героїня наймається до них наймичкою, аби хоч бачити, як росте її син. Оце справжнє розуміння свого материнського обов’язку.
У нашому сьогоденні, на жаль, ще трапляються випадки, коли матері покидають своїх новонароджених дітей. У телепередачі якось розповіли про таку жінку, що вчинила замолоду так само, проте все життя жалкувала і мріяла спокутувати свою провину, хоч уже й мала нову сім’ю і дітей. Таке не забудеш. Адже материнство дається від Бога і не можна нехтувати цим даром.
Отже, народження дитини й справді є щастям, але це покладає важливий обов’язок на матір. Не випадково ж існує приказка, що не та мати, яка народила, а та, що виховала. Мати повинна виховати дитину і дати їй добро й любов на все життя.
– Кажуть, що батьків не обирають. їх люблять не через те, що вони багаті чи знані. Чи погоджуєтесь ви з такою думкою?
Так, батьків і справді не обирають, хоч дехто, особливо в юності, вважає, що у друзів батьки кращі. Але рано чи пізно кожен переконується: свої батьки найкращі, бо вони рідні.
По-перше, батьки в кожного від Бога. Вони дають життя і той простір любові, який захищає дитину все життя.
По-друге, батьків люблять просто тому, що це рідні люди, не розраховуючи, наскільки вони вигідні.
Саме в цьому переконують твори літератури. Так, наприклад, Василь Симоненко у вірші “Лебеді материнства” написав:
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна матір рідну вибирати.
Тема шанобливого ставлення до батьків, до матері – одна з провідних в українській літературі. Про це писали Дм. Павличко, А. Малишко, Б. Олійник, у віршах висловлюючи любов до рідної людини, яка подарувала не тільки життя, але й цілий світ, у якому є любов – до близьких, до друзів, до своєї землі. Отож батьків не обирають, але дякують їм за те, що вони є, за те, що живуть на землі заради дітей, заради самого життя.
Це підтверджує і наше щоденне життя. Ми часто буваємо невдоволені, сердимося на батьків через якісь побутові дрібнички. Але якось у нашого товариша загинули батьки, і ми відчули всією душею, які ж дорогі нашому серцю ці найрідніші люди.
Отже, батьків і справді не обирають. І люблять їх просто тому, що це найрідніші люди, які б вони не були, адже для кожного саме його батьки найкращі.
– Здавна ми знаємо, що батьків слід поважати. Часом нам нагадують про те, що вони дали життя, годують, оберігають. А чому, на вашу думку, слід поважати батьків?
Батьків слід поважати. І на цьому можна було б поставити крапку. Але сьогодні так часто трапляються випадки неповаги до батьків, що треба пояснити: ми пов’язані з батьками своєю долею, а не тільки кров’ю. Отож про це слід пам’ятати і поважати своїх батьків.
Адже одна із заповідей Божих нагадує: “Шануй батька твого і матір твою, і буде благо, і довго житимеш ти на землі”.
Наслідком невиконання обов’язків перед батьками є те, шо й до вас поставляться так само. Не поважали ви батьків – отримаєте неповагу від своїх дітей. Не дбали про батьків – не подбають і про вас. Такий закон життя. Він не нами вигаданий.
У цьому легко переконатися на прикладі творів мистецтва. Зокрема, у романі Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” головний герой Чіпка не поважає свою матір. Мотрі й так “не судилося щастя”, та вона ж годувала й виховувала сина, як могла. А він слухає або тещу свою Явдоху, або сумнівних “друзів”, які ображають його матір. Не вступається Чіпка за матір навіть тоді, коли з неї зб, иває очіпок п’яний “друг”. І Бог не дає Чіпці дітей, хоч і добра в нього дружина Галя, і кохали вони одне одного. І символічним, на мій погляд, є те, що доживати матір Чіпки забирає сирота Грицько, який усе життя мріяв про матір.
Та й у щоденному житті спостерігаємо, як часом підлітки розмовляють з батьками – грубо, недбало. Думають, либонь, що то ж батьки, свої, рідні, а отже, пробачать усе. Воно, може, й так, та кажуть, Хай би Бог таке простив. А чи заслуговує прощення той, хто не шанує батьків?
Отже, усе сказане переконує, що поважати батьків необхідно. Адже це не просто побажання старшого покоління, а закон життя.
– Старе латинське прислівя стверджує: “Усі ми підкоряємось законам для того, щоб бути вільними”. Чи можна погодитися із цією думкою?
На перший погляд думка парадоксальна, адже ми вважаємо, що якраз закон обмежує волю. Але насправді саме дотримання законів робить нас вільними.
Навіщо потрібен закон? Щоб гармонізувати життя людини і суспільства. Дотримання моральних законів унеможливлює точки перетину із юридичними законами. А отже, робить нас вільними.
Саме це підтверджує приклад з роману Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Чіпка Варениченко стає невільним у своєму житті тоді, коли порушує закон моралі й совісті. Він стає залежним від свого злочинного минулого. А далі неминуче настає і покарання юридичне. Отже, не підкоряючись законам, легко втратити контроль над своїм життям.
З іншого боку, знання законів і усвідомлення необхідності дотримуватися їх здатне вберегти людину від багатьох неприємностей. Так, герой п’єси І. Карпенка-Карого “Хазяїн” знехтував закон, коли узяв участь у афері з вівцями, і втратив не тільки волю, але й життя.
Так і в житті. Скільки разів ми чули про те, як дехто намагається сховатися від податків, порушуючи закон. Люди намагаються зекономити гроші, але насправді сплачують за це зіпсованими нервами, безсонням. Виходить, що вони втрачають спокій, втрачають волю.
З усього сказаного випливає, що думка древніх справедлива: усі ми підкоряємось законам для того, щоб бути вільними. Адже закон є своєрідним суспільним договором, який допомагає бути вільним самому, не зазіхаючи на чужу свободу.
– Древній мислитель Сенека сказав: “Коли людина не знає, до якої пристані вонапростує, для неї жоден вітер не буде попутним”. Як ви вважаєте, чи потрібно усвідомлювати ціль життя?
З одного боку, зрозуміло, що всі люди прагнуть щастя, тож хіба це не єдина на всіх мета життя? З іншого боку, у кожного своє розуміння щастя саме для нього. Отож потрібно розуміти свої цілі аби спіймати попутний вітер у житті.
Справді, може, треба жити як усі і не перейматися: аби добре було сьогодні? Якщо подивитися навколо, то побачимо, що всі матері бажають дітям однаково щастя – гарної сім’ї, надійної роботи і певного суспільного становища.
Саме про це пишуть поети, згадуючи материнські побажання й настанови, наприклад А. Малишко у “Пісні про рушник”, В. Симоненко у “Лебедях материнства” тощо.
Однак це лише один бік істини. Адже кожен ще й сам визначає, що є для нього щастям й намічає шляхи до цілі. Не знати своєї цілі – значить усе життя займатися не тим. Виходить, і справді для такої людини жоден вітер не буде попутним.
Про це свідчить приклад Чіпки з роману Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, який не усвідомлював справжніх своїх цілей. Не випадково ж його назвали “пропащою силою”.
А от Марія з одноіменного роману У. Самчука свідомо прагнула до своєї цілі: створити сім’ю з коханим Корнієм, повернути йому хліборобську жагу і повагу односельців. І їй це врешті-решт удалося.
У житті можна спостерігати часто, як люди пливуть собі за течією, не переймаючись осмисленням життєвої мети. Як наш сусід. На певному етапі навіть здавалося, шо його безтурботне і бездумне життя і є ідеальним. Адже він не прагнув нічого – просто жити. Та коли по деякім часі він побачив, що в його друзів уже є свої досягнення – у кого сім’я, діти, у когось – кар’єра, гарна робота, гроші, то зрозумів, що він як вітрильник, відданий усім вітрам, жоден з яких не є для нього попутним.
Отже, з усього сказаного випливає, що думка Сенеки була слушною: хто не знає, куди простує, для того жоден вітер не буде попутним.
– У житті кожен прагне щастя. І хоч розуміння щастя в кожного своє, на шляху до нього інколи виникає штовханина. Чи вважаєте ви, що задля досягнення своєї мети усі засоби придатні?
Ні, я не вважаю, що на шляху до кар’єри, до грошей, до успіху в житті чи кохання можна забути про все і ліктями розчищати собі шлях, відштовхуючи тих, хто слабший. Адже ціна такої перемоги завжди надто висока, можна втратити друзів, рідних людей, повагу тих, кого любиш. Можна залишитися самому, а це не назвеш щастям.
Крім того, людині з душею і совістю важко поважати себе, коли вона йде проти моралі. Отже, навряд чи вона буде почуватися комфортно у постійній боротьбі із собою. Людина сама собі суд, і це не відкинеш, це буде в тобі завжди. А якщо людина безпринципна, то ще й завдасть багато горя іншим.
Саме такий приклад являє собою герой роману В. Підмогильного “Місто” Степан Радченко. Прагнучи якомога краще влаштуватися в житті, герой використовує жінок, що необережно закохалися в нього. Він жорстоко чинить з кожною, дбаючи лише про свій комфорт. І найгірше те, що він уважає це нормальним. Його совість мовчить. І опинитися поряд з такою людиною страшно.
У житті, на жаль, можна зустріти людей, здатних переступити через будь-кого заради досягнення своєї мети. У нас був такий однокласник, що не зважав ні накого, коли ставив собі за мету – досягти успіху. Він зневажав друзів, а потім і рідну бабусю. І врешті-решт залишився сам. Розштовхавши усіх ліктями, вік створив не дорогу до мети, а пустку навколо себе. Виходить, не все так однозначно просто навіть і в егоїстів.
Отже, висновок очевидний: якщо йдеш до мети, то не всі засоби придатні, адже навколо тебе люди. І від твого вибору залежатиме, чи буде з ким розділити радість успіху, щастя кохання. І чи можна в такому разі вважати досягнуте успіхом?
– Від фізичного самопочуття залежить все, адже ми прагнемо бути здоровими й щасливими. Тож чи є сенс у думці античних філософів, які стверджували: “Той невільник, хто є рабом свого тіла”?
Я вважаю, що ця думка древніх не суперечить прагненню бути здоровим, дбати про фізичну міць. І справді, той невільник, хто є рабом свого тіла.
Дбати про гігієну і здоров’я, міць і силу – значить чинити правильно, розважливо. Адже здоров’я Є запорукою усіх наших справ.
З іншого боку, здоров’я лише тілесного, без духовного, замало. Не випадково ж і досі актуальне прислів’я: “У здоровому тілі здоровий дух”. І якщо людина опікується лише потребами тіла, вона стає його рабом, поступово втрачаючи духовний контроль над собою.
Таким ми бачимо сина Марії та Корнія – Максима з роману У. Самчука “Марія”. Дозволивши потребам тіла заволодіти всім, він не соромиться виголошувати на весіллі рідної сестри тост за вільне кохання, а потім розстрілює материну ікону й виганяє батьків з хати. Адже йому так зручно. Його тілу легко й приємно, він насолоджується їжею, коли на сусідній вулиці вмирає з голоду його племінниця і сестра-близнючка Надійка. Він раб свого тіла, його потреб у насолоді. А це завдає нещастя всім.
У житті особливо яскраво це проявляється, коли ми любимо поласувати. От і зрозуміло ж, що нічого доброго з ласощів не вийде, а так легко умовити себе почати жити по-іншому хай уже з наступного понеділка. Виходить, і справді той невільник, хто є рабом свого тіла, його потреб.
З усього сказаного можна дійти висновку: дбати про фізичне здоров’я, гігієну, правильне харчування, звичайно, потрібно. Та завжди слід пам’ятати, що ти доти вільний, доки керуєш своїм тілом, зважаючи на потреби духовні.
– Пісню називають духовніш обличчям нації. А яку роль відіграє пісня у сучасному житті людини? Чи актуальне її значення?
Справді пісню цінують як прояв духовних надбань нації. Адже у ній відбилося життя багатьох поколінь, їхня мудрість, оптимізм, розуміння світу.
Не випадково саме через пісню можна найкраще пізнати народ, бо в ній знайшли відображення його ментальність, історія культури, звичаї, особливості мови. Отже, пісня й справді є духовним обличчям нації.
З іншого боку, пісня важлива й у нашому щоденному житті. Адже людина в пісні висловлює свої емоції: радість, кохання, сум. Пісня потрібна щодня. 1 кожного дня різна, адже минає життя і змінюється настрій, стан душі. До того ж пісня підтримує в житті.
Це підтверджує приклад з роману У. Самчука “Марія”. Головна героїня, Марія, зазнавши багато лиха, намагалася забути про все, співаючи пісень. Вона не журилася, а співала і коли було сумно, і коли було весело, і коли душі ставалозатісно у світі. Саме пісня допомагала Марії втриматися від сліз. Вона не скаржилася на життя, а долала перешкоди, вибудовуючи своє щастя. І допомагала їй у цьому пісня.
Нині, за сучасного рівня техніки, здається, можна потонути в морі пісень. Усіх і не переслухаєш. Та мені згадується, як на свята збиралися сусіди різних поколінь. За столом неспішно точилися розмови і лунали пісні. Чомусь частіше не ті, що по радіо чи телебаченню, а старі, відомі ще з діда-прадіда, народні. І про Галю, і про криницю під дубом, і про два дубки. Пісня об’єднувала, дарувала тепло спілкування, лікувала й радувала душу. А якось син однієї сусідки привів молоденьку дівчину. Здавалося, вона тут зовсім чужа. Аж поки не почали співати. 1 вона впевнено співала ті самі пісні, що й старше покоління. Так дівчина підкорила всіх і вже назавжди стала своєю на сусідських святах. От що може пісня у звичайному буденному житті.
Виходить, пісня не вмирає, а живе в нашому сьогоденні, бо вона потрібна, аби висловити найважливіше для людини. Вона вічна, як вічна мова і народ, що її створив.
– Нашу добу називають комп’ютерною, добою технологій. Та чи витіснить комп’ютер книгу остаточно?
На мій погляд, нелегко дати категоричну відповідь, чи витіснить комп’ютер книгу. Адже ніхто не сумнівається в тому, наскільки важливим є комп’ютер у сучасному світі. Проте книга – це не тільки носій інформації. І їй судилося ще довге життя.
З одного боку, книга, як і комп’ютер, покликана зберігати інформацію. Але якщо говорити про художню літературу, то на перший план виходить дещо інше. Це інформація здебільшого емоційного плану. Виходить, що як джерело інформації книга майже не конкурує з комп’ютером за швидкістю пошуку, обсягом і зручністю здобуття інформації.
З іншого боку, книга не тільки містить енергетику емоцій автора, але й усіх, хто її читав. Згадаймо, як ти часом вибираєш книгу в бібліотеці: зачитана – значить цікава усім. Крім того, суттєвим є ще два чинники, які піддають сумніву саме комп’ютер. По-перше, надто часто з екранів ми читаємо неграмотний, перекручений текст, адже його ніхто не перевіряє на відповідність справжньому авторському тексту. По-друге, комп’ютер справляє негативний вплив на зір та й на інтелект людини, яка позбавляє себе нормальної роботи, зусиль мозку, користуючись готовою продукцією – текстом, який хтось адаптував.
Про цінність книги в людському житті свідчить роман американського фантаста Рея Бредбері “451° за Фаренгейтом”. Люди, збагнувши цінність книги, намагаються зберегти її для людства, заучивши напам’ять. Вони ризикують життям, але самі ніби стають книгами, які слід зберегти для людства.
Як приклад з життя можна навести випадково підслухану бесіду двох дівчат. Одна з них докоряла іншій, що та, мовляв, відстала, бо ще читає книгу не в електронному вигляді. І тоді її приятелька відповіла: “А знаєш, як пахне книга? Додай сюди ще й очікування насолоди читати десь у себе на дивані, і ти зрозумієш, що ніякий комп’ютер книги не замінить”.
Таким чином, можна сказати, що, незважаючи на сучасні комп’ютерні технології, книзі судилося ще довге життя. Адже в книги і комп’ютера усе-таки різні ролі.
– Гумор і сатира – невіддільні від української літератури. Чи потрібен гумор у нашому житті, чи це лише забавка?
Український народ, попри безліч сумних пісень, любив і посміятися. Отож не випадково гумор і сатира завжди були популярні. Чому? Та насамперед тому, що гумор – це вияв оптимізму, уміння подивитися на будь-яку ситуацію з несподіваного боку.
Почуття гумору, як правило, притаманне людині з інтелектом, самостійній і оптимістичній. Адже подивитися на себе з несподіваного боку, побачити смішне навіть у трагічній ситуації – це ознака здорового глузду і оптимістичного світогляду.
М’який гумор допомагає виявити добре ставлення до людини, як це не парадоксально звучить. Адже добрий сміх лише зміцнює стосунки. Ніхто не стане сміятися з незнайомої людини, бо це буде сприйнято як неввічливість. А гумор є доречним саме між близькими людьми, яких щось об’єднує.
Блискучий приклад цього – відома усім “Моя автобіографія” Остапа Вишні, де письменник дотепно, з м’яким гумором і любов’ю розповідає про своїх батьків, про дитинство. Це вияв його вдячності тим, хто був дорогий для письменника.
Гумор – це вияв внутрішньої свободи особистості. Чи не тому опинився у таборах Остап Вишня?
І в житті буває таке, що несподіваний погляд, вчинок допомагають уникнути конфлікту. Одного разу я бачив, як хлопець купував щось у магазині. Продавчиня була вже стомлена і тому сердито кинула товар і решту на прилавок. Але замість обуритися хлопець раптом щиро розсміявся. За ним і продавчиня. Мабуть, вони обидва подивилися на ситуацію з боку’ і зрозуміли, як це смішно. Так почуття гумору зберігає нерви, допомагає в житті.
Виходить, гумор і сатира популярні ще й тому, що допомагають відрізнити важливе від неважливого, сприяють оптимістичному погляду на життя, допомагають подивитися на себе і світ з несподіваного боку. А це уміння рятує людину щодня.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)