“Золоті, дитячі сни” України (за поезією “Україна в старовину” з книги “Княжа Україна” О. Олеся)
Ось я розгорнув книгу: Олександр Олесь “Княжа Україна”. Поезія “Україна в старовину”.
Поринаю в давні часи, неначе в машині часу зробив переліт:
Ліс густий дрімучий, темний. Споконвічний ліс росте, Не проб’ється навіть сонце Крізь гілля його густе.
Незаймана природа, невимовна сувора краса захоплює, як ворожіння Лісовика: тут і “велетенські граби, вільхи, сосни, явори, дуби”, і “крик гусей, качок і чапель, зойк чайок і журавлів”, і дикі олені, і “чорні вепри”, ведмеді, тури, рисі, зубри…
Яким лісовим
Степ широкий, степ безмежний, Де початок, де твій край?!
Описуючи стан природи, О. Олесь використовує порівняння, що розширюють наше сприйняття дійсності, наближають до відчуття степу як живої істоти:
В бурю він шумів, як море,
І ховався в сизій млі,
Полохливо буйні трави
Припадали до землі.
Авторські епітети, метафори, що стосуються опису природи, так близькі до вживання стосовно людини чи тварини: трави “припадають до землі” “полохливо”, степ зимою “умирав”, а “буйний вітер на шовкових,
А у всій цій урочистій, трохи моторошній красі, як немовля у колисці, “спочивала Україна в золотих дитячих снах”.
О. Олесь пломенем слова розтопив лід мого серця, примусив широко розкрити очі і впустити вдушу вогонь любові до України.
Час повертатись: машина часу летить у XXІ століття. Україно, нене рідна! Я бачив тебе дитинкою! Розквітай, прикрашайся золотоверхими соборами, підпережись синіми ріками, розпусти русі коси степів! Я так люблю і пишаюсь тобою!