ЗНО – Теоретико-літературні поняття – Творчість українських письменників-емігрантів

– поряд з епосом і драмою один з основних літературних родів, у якому життя відображається через передачу почуттів, переживань, думок людини в певних обставинах; під впливом певних подій.

Умовна класифікація за мотивами та основним ідейним спрямуванням:

– громадянська лірика – лірика із соціальною та національною проблематикою, у якій представлено глибоке розуміння поетом сучасного життя і ставлення до нього: суспільно-політична, патріотична (В. Симоненко “Лебеді материнства”);

– філософська лірика – лірика,

спрямована на філософське осмислення світу (творчість Ліни Костенко, збірка Б.-І. Антонича “Зелена Євангелія”);

– пейзажна лірика – зображення природи, настрій ліричного героя, викликаний її спогляданням, філософськими та медитативними міркуваннями з приводу художнього осмислення світу; характерним є принцип паралелізму, що будується на контрастному зіставленні або гармонійній єдності внутрішнього світу людини з природою (Т, Шевченко “Зоре моя вечірняя…”);

– інтимна лірика – поетичні твори, у яких ідеться про сердечні переживання, прояви любові ліричного героя тощо (В. Сосюра

“Так ніхто не кохав”);

– релігійна лірика – поетичне звернення до Бога, вираження релігійних почуттів і переживань (В. Стус “В мені уже народжується Бог”);

– сатирична лірика – викриття, осмислення засобами сатири вад суспільства і людини (Т. Шевченко “Кавказ”),

Традиційна жанрова класифікація:

– Гімн – урочистий твір символічно-програмового змісту (І. Франко -“Гімн”),

– Сонет – старовинна канонічна форма вірша, складається з чотирнадцяти рядків 5-стопного або 6-стопного ямба, двох чотиривіршів (катренів) і двох тривіршів (терцетів) (М. Рильський “Чернігівські сонети”),

– Елегія – вірш, у якому виражені настрої смутку, журби, задуми, меланхолії (П. Тичина “Похорон друга”),

– Ода – хвалебна пісня або вірш про якусь видатну особу чи подію (І. Драч “Ода совісті”),

– Пісня – невеликий поетичний твір, призначений для співу.

– Епіталама – весільний вірш на честь молодих.

– Епітафія – надмогильний поетичний напис, що вшановував покійного.

– Епіграма – невеликий дотепний вірш з несподівано, граційно завершеною кінцівкою, у якому висміювали певні вади людей чи суспільства.

– Ідилія – невеликий віршовий твір, у якому поетизується сільське життя (Т. Шевченко “Садок вишневий коло хати”).

– Курйозні вірші – мають незвичайний зовнішній вигляд (акровірші, азбучний вірш, фігурний вірш тощо).

– Лірична поема – великий поетичний твір, у якому розгортається широка панорама почуттів, переживань і думок ліричного героя, з відсутністю епічного сюжету (М. Рильський “Слово про рідну матір”).

– Ліро-епічний твір – такий віршовий художній твір, у якому показуються вчинки персонажів (наявний сюжет) і разом з тим у прямій формі виявляється ставлення автора до цих вчинків (ліричні відступи). Таким чином, в одному творі поєднуються епічні сюжетно-розповідні елементи і властива ліриці емоційність, віршова форма і ліризм.

Основні ліро-епічні жанри:

– віршований роман (роман у віршах);

– поема;

– ода;

– байка;

– дума;

– історична пісня;

– балада тощо.

Балада – невеликий ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного або героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом.

Дума – великий ліро-епічний твір переважно героїчного змісту про важливі історичні події (найчастіше про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників), близький до історичних пісень і билин.

Історичні пісні – це народні ліро-епічні твори про важливі історичні події та конкретних історичних осіб.

Художній образ – це узагальнена картина людського життя і навколишнього світу (людина, природа, предмет, подія, явище), утілена в індивідуальну мистецьку форму творчою уявою письменника.

Ліричний герой – особа, думки і почуття якої виражаються в ліриці.

Ліричні вірші пишуть переважно від першої особи, часто ототожнюють ліричного героя і автора, хоч їх слід відрізняти. Ліричний вірш не можна розглядати тільки як частку реальної біографії поета. Лірика – це розповідь “про свій час і про себе”, створюючи яку автор відбирає найбільш істотне і загальнозначне в житті і типізує його за допомогою художнього вимислу.

Системи віршування

Кількісні: в основу творення ритму покладена кількість часу, яка витрачається на вимову ритмічних одиниць, мелодійність.

– Античний вірш (стопа – сполучення певної кількості довгих і коротких складів, яке повторюється у віршовому рядку і надає йому ритмічного звучання; антична стопа мала від 2 до 4 складів; налічувалося більше 27 видів стоп).

– Фольклорний вірш:

– пісенний – тісний зв’язок тексту і мелодики, усі куплети подібні за будовою, крім граматичних наголосів, мають місце ритмічні;

– речитативний не має поділу на куплети, рядки різні за кількістю складів, виконуються речитативом (співом-проказуванням).

Якісні (ритм досягається рівномірним повторенням складів і (або) наголосів):

– силабічна (рівна кількість складів у віршованих рядках (13 чи 11) з вільним розташуванням наголосів усередині рядка, парним римуванням, наявністю цезури);

– тонічна (однакова кількість наголосів у віршованих рядках за відсутності поділу їх на стопи);

– силабо-тонічна (рівна кількість складів у відповідних рядках, рівномірне чергування наголошених і ненаголошених складів у рядках; одиниця виміру ритму – стопа).

В усіх системах віршування основною ритмічною одиницею є віршований рядок.

Ритмомелодика вірша

Елементи ритмотворення силабо-тонічного вірша:

– наголос;

– стопа;

– розмір;

– пауза;

– рима;

– способи римування;

– строфа.

Наголос (в поезії визначається не фонетичний, а ритмічний).

Стопа – поєднання наголошених і ненаголошених складів, які повторюються в рядку.

*Двоскладова:

– хорей (трохей) – з наголосом на першому складі:

Вічний революцьйонер –

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю…

(І. Франко)

– ямб – з наголосом на другому складі:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива…

(Т. Шевченко)

– пірихій – службова двоскладова стопа з обома нєнаголошеними складами;

– спондей – службова двоскладова стопа з обома наголошеними складами; *Трискладова:

– дактиль – з наголосом на першому складі:

3 раннього ранку дотізньої ніченьки

Голкою денно верти…

(П. Грабовський )

– амфібрахій – з наголосом на другому складі:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди!

(В. Сосюра ).

– анапест – з наголосом на третьому складі:

Наша ціль – людське щастя і воля.

Розум владний без віри основ…

(І. Франко).

– бакхій – службова трискладова стопа з трьома ненаголошеними складами.

Розмір (ураховується кількість стоп у рядку):

Наприклад, двостопний хорей

– тристопний ямб

– чотиристопний дактиль

– п’ятистопний амфібрахій

Шестистопний… анапест

Страшні слова, коли вони мовчать,

Коли вони зненацька причаїлись,

Коли не знаєш, з чого їх почать,

Бо всі слова були уже чиїмись.

(Л. Костенко)

Вид стопи – ямб з пірихієм; віршовий розмір – п’ятистопний ямб.

Пауза – зупинка голосу, коротка перерва під час читання, яка є словорозділом у тексті.

У сполученні з відповідною інтонацією:

– розповідна;

– оклична;

– питальна;

– змістова;

– логічно-інтонаційна;

– ритмічна (цезура – особлива ритмічна пауза всередині віршового рядка, яка ділить його на два піврядки).

Рима – співзвучність закінчень у суміжних та близько розташованих словах у рядках (явище звукове, а не графічне: у римі збігаються звуки, а не букви). Розглядається з останнього наголошеного звука:

1) проста (твориться двома словами)

Складна (твориться трьома (чотирма) словами)

2) точна (усі звуки точно збігаються: мила – крила) приблизна (співзвучність неповна: блискавиці – криця)

3) за місцем наголосів у словах, що римуються: чоловіча (наголос на останньому складі: невже – береже)

– жіноча (наголос на передостанньому складі: долина – калина)

– дактилічна (наголос на третьому від кінця складі: яснесенький – тихесенький)

4) внутрішнє римування (усередині рядка) – надає поезії більшої мелодійності: “Там тополі у полі на воли.” (П. Тичина)

Римування – це особливість розташування рим у віршованому творі, інтервал між ними.

Способи римування:

– суміжне (парне) – римування у строфі першого рядка з другим, третього з четвертим (аабб);

В Путивлі-граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

(Т. Шевченко)

– перехресне (парні рядки римуються з парними, непарні – з непарними (абаб);

Ще молитесь, далекий брате,

Серед Звенигородських піль.

Ще не стомились карбувати В коштовних ямбах вічний біль…

(Є. Маланюк)

– кільцеве (охопне): перший рядок римується з четвертим, а другий – з третім (абба);

Мов скарб старий – цей місяць-білозір,

Мов сни старі – ці хмари білопінні.

І бачу я: в тривожному тремтінні Поганська ніч лягла на чорний бір.

(М, Бажан)

Білий вірш – вірш, у якому відсутнє римування, але зберігається чіткий ритм.

Мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно.

І благодать – така ясна лягла мені на душу сумиренну, що я збагнув нарешті:

Ота зоря – то тільки скалок болю,

Що вічністю протятий, мов огнем…

(В. Стус)

Строфа – найбільша ритмічна одиниця віршованого твору, група віршованих рядків, об’єднаних однією думкою, інтонацією та порядком римування.

Поетичні твори:

– строфічні (поділені на строфи);

– астрофічні (не поділені на строфи).

Строфи:

І. Звичайні строфи:

– 1 моностих (однорядкова строфа):

Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог (Б.-І. Антонич).

– 2 дистих (двовірш) – дворядкова строфа із суміжним римуванням

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину.

(С. Руданський)

– 3 терцет (тривірш) – трирядкова строфа, об’єднана однією римою

Сам лицемірствує з собою,

Хто людським серцем і журбою

Турбується з самохвальбою.

(І. Франко )

– 4 катрен (чотиривірш) – чотирирядкова строфа з різними способами римування

О, принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її І так застигну, так замлію.

(О. Олесь)

– 5 пентина – п’ятирядкова

– 6 секстета – шестирядкова

– 7 септима – семирядкова

– 8 октаверс – восьмирядкова

– 9 нонаверс – дев’ятирядкові

– 10 дециверса – десятирядкова

– Терцина – трирядкова строфа п’ятистопного ямба з римуванням аба, у наступній строфі – бвб і т. д.

Народе мій, замучений, розбитий, (а)

Мов паралітик той на роздорожжу, (б)

Людським презирством, ніби струпом, вкритий! (а)

Твоїм будущим душу я тривожу, (б)

Від сорому яких нащадків пізних (в)

Палитиме, заснути я не можу, (б)

(І. Франко)

– Секстина – шестирядкова строфа п’яти – або шестистопного ямба з римуванням абаавв.

– Октава – восьмирядкова строфа з п’яти – або шестистопного ямба з перехресним у шести рядках і суміжним у двох останніх римуванням: абабабвв.

– Тріолет – восьмирядкова строфа, у якій повторюються рядки – перший у четвер тому та восьмому, другий – у сьомому або перший у четвертому і сьомому, а другий – у восьмому.

– Рондель – тринадцятирядкова строфа на дві рими, у якій тричі повторюється перший рядок і двічі – другий.

– Сонет – чотирнадцятирядкова строфа п’яти – або шестистопного ямба, що складається з двох чотиривіршів і двох тривіршів з римуванням: абабаб абввдеед (хоч можливі й інші способи римування).

1) Японські

– танка – п’ятирядкова неримована строфа, що складається з п’яти – та семискла – дових рядків (5-7-5-7-7);

– гайку (хокку) – трирядкова неримована строфа, що постала на основі першої півстрофи танка.

Синя волошка,

Суперниця пірамід,

У вічнім смутку.

(І. Качуровський )

Стильові прикмети японських строф:

– естетизм

– суб’єктивний ліризм

– філософське споглядання картин природи

2) Персько-арабські

– рубаї – чотиривірш, що має закінчену, переважно філософську думку, підкреслену в останньому рядку, і римування ааба. (У світовій літературі – Омар Хайям, в українській літературі – збірка “Рубаї” Д. Павличка (1987), твори М. Ореста).

Верлібр (вільний вірш) – не має строфічної будови, рими, поетичного розміру, а ритм у ньому досягається лише наспівною інтонацією (в українській літературі –

І. Драч, М. Вінграновський, Б. Бойчук, Е. Андієвська та ін.)

Довільний вірш (іноді називають байковим) – вірш, написаний силабо-тонічним розміром (переважно ямбом чи хореєм), що складається з різностопних рядків, розміщених довільно.

Вітер.

Не вітер – буря!

Трощить, ламає, з землі вириває…

За чорними хмарами

(з блиском, ударами!),

За чорними хмарами мільйон

Мільйонів мускулястих рук…

(П. Тичина)

Синтаксичні фігури

Синтаксичні фігури – своєрідна синтаксична побудова фраз для посилення виразності й емоційності мови та уникнення одноманітності.

– Інверсія (від лат. “перевертання, переставлення”) – незвичайна розстановка слів у реченні для того, щоб найбільш значуще слово особливо підкреслити, звернути на нього увагу або увиразнити ритмізованіеть фрази.

Полюбила чорнобрива Козака дівчина.

(Т. Шевченко)

– Еліпса (від грец. “пропуск, нестача”) – пропуск у реченні слова чи словосполучення, яке легко поновлюється з контексту в уяві через зв’язані з ним сусідні слова:

“Аж небо блакитне широкими б’є” (Т. Шевченко) (пропущено слово “крилами”)

Риторичні (патетичні) фігури:

– Патетичне запитання – виражає якісь емоції, відповідь випливає уже з нього самого, не потребує окремого вираження.

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

(Леся Українка)

– Патетичне звертання – звертання до неживих предметів, як до живих, або до відсутніх осіб, як до присутніх.

О рідне слово, хто без тебе я? (Д. Павличко)

– Патетичний оклик (вигук) – вислів почуття у коротких, емоційно-перенасичених словах.

Докучило! Нема мені Вітчизни! (В. Стус)

– Патетичне ствердження – особливе підкреслення незаперечності сказаного мовцем.

Так! Я буду крізь сльози сміятись…

(Леся Українка)

– Патетичне заперечення – зосередження уваги читача на певній думці через пояснення її у формі заперечення або застереження можливого іншого погляду.

Ні, я хочу крізь сльози сміятись…

(Леся Українка)

Анафора (єдинопочаток) – повторення на початку віршованих рядків, строф або речень чи розділів (у прозі) однакових слів чи синтаксичних конструкцій.

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури…

(І. Франко)

Епіфора (єдинозакінчення) – повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій у кінці віршованих рядків, строф чи речень, розділів (у прозі).

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

(В. Симоненко)

Симплока – поєднання анафори з епіфорою.

Чи я в лузі не калина була?

Чи я в лузі не червона була?

(Народна пісня)

Кільце – повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій на початку і в кінці твору або його частини.

Нічка тиха і темна була.

Я стояла, мій друже, з тобою;

Я дивилась на тебе з журбою,

Нічка тиха і темна була…

(Леся Українка)

Антитеза – особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок:

“Усі ми в золоті і голі” (Т. Шевченко)

Асиндетон (безсполучниковість) – навмисне пропускання сполучників між однорідними членами з метою відтворення швидкого руху, раптової зміни в явищах.

Зійшлись, побрались, поєднались,

Помолоділи, підросли.

T. Шевченко)

Полісендитон (багатосполучниковість) – нагромадження у фразі чи строфі великої кількості сполучників з метою уповільнення розповіді, посилення наспівності, підкреслення роздумів мовця.

Рідна мати моя, ти ночей недоспала

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

(А. Малишко)

Паралелізм – паралельне зображення двох і більше явищ із різних сфер життя (порівняння у формі зіставлення); на відміну від порівняння у паралелізмі змальовувані картини пов’язуються між собою не тільки синтаксично, а й логічно.

При потоці явір,

Явір зелененький,

А у вдови хлопець,

Хлопець молоденький.

(С. Воробкевич)

– Повтор (рефрен) – повторення однакових слів чи виразів, віршованих рядків чи строф у творі з метою звернення на них особливої уваги читачів, підкреслення мелодійності, ритмічності.

Роде наш красний, роде наш прекрасний…

(Народна пісня)

Фонічні засоби

– Евфонія – сукупність звукових явищ, що роблять мову милозвучною, мелодійною.

– Асонанс – зумисно надмірне повторення голосних звуків з метою посилення милозвучності мови.

Ти вчиш любити все, що перемінне

І що незмінне, як незмінний світ…

(М. Рильський)

(Асонанс звуків и та і)

– Алітерація – зумисне надмірне повторення однакових приголосних звуків з ме

Тою створення звукового образу зображуваного або посилення інтонаційної виразності мови.

Сипле, стеле сад самотній,

Сірий смуток – срібний сніг…

(В. Кобилянський )

– Какофонія – немилозвучне (хаотичне) поєднання звуків мови; навмисне використовується письменниками з метою посилення гумористичного забарвлення творів.

Карл у Клари вкрав корали…

– Звуконаслідування (ономатопея) – імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ з метою створити звуковий образ зображуваного.

Пряме звуконаслідування:

“І все отак зозуля: ку-ку!”;

Непряме (імітація звукових явищ добором слів з однорідними звуками):

“дзвін гуде іздалеку” (дз-гу-з-у)

Паронімія – гра близьких за звучанням слів, коли випадкова схожість звуку використовується для створення нового смислового зв’язку.