Зміст вірша М. Цветаевой “Туга за батьківщиною! Давно”
Марину Цветаеву – поета не поплутаєш ні з ким іншим. Її вірші можна безпомилково довідатися – по особливому розспіві, ритму, інтонації. Її поезія ввійшла в культурний побут, зробилася невід’ємною частиною нашого духовного життя. Вірші були для неї майже єдиним засобом самовираження. Марина Цветаева прожила складне життя. Кілька років їй довелося провести за кордоном в еміграції. Але навіть живучи за межами Росії, вона залишалася істинно російською людиною. На чужині її з’їдала туга за батьківщиною, але поетеса намагалася знущатися
Туга за батьківщиною! Давно
Викрита морока!
Мені зовсім однаково-
Де зовсім самотньої
Бути, по яких каменях додому
Брести з кошелкою базарної
У будинок, і не знаючий, що мій,
Як госпіталь або казарма
Вона почувала себе бездомної й “зовсім самотньої”, але адже там у неї був будинок і сім’я! Виходить, будинком для Марини Цветаевой могла бути тільки Росія, а сім’єю – російський народ. Розпач поетеси буде так велико, що вона “ощириться” на свою мову, що так обожнювала:
Не
Рідним, його закликом молочним
Мені байдуже, на якому
Розумі_Не бути зустрічним!
А далі у вірші ми знаходимо такий рядок:
…Душу, що народилася – десь.
Жорстока доля кинула неї в бездомне “кудись” і вже не важливо, де саме батьківщина, батьківщина, що не зуміла вберегти свою дочку й не визнала її таланта:
Так край мене не вберіг
Мій, що й самий зіркий детектив
Уздовж всієї душі, всієї поперек!
Рідної плями не знайде!
Потім випливають “домоненавистнические” слова:
Всяк будинок мені далекий, всяк храм мені порожній…
И далі ще більше отчужденно, гордовито:
И все – дорівнює, і все – єдин. о
И раптом спроба знущання над тугою за батьківщиною безпомічно обривається, і всі тверді слова зводяться на ні, перевертається весь зміст вірша в несамовиту трагедію любові до батьківщини:
Але якщо по дорозі – кущ
Встає, особливо – горобина…
И все. Тільки три крапки. Але в них укладена така сила любові, така ніжність, на яку не здатні тисячі інших, що виражають своя любов. “Любов до будинку, – але через подвиг бездомности”. Таким подвигом було все життя Цветаевой. Поетеса була бездомної, але в її віршів будинок був і буде завжди.
Стихотворчество для неї – спосіб життя, без нього вона просто не мислила свого існування. Вона писала багато, у будь-якому стані душі. Вона не раз визнавалася, що вірші її “самі пишуться”, що вони “ростуть, як зірки і як троянди”, “ллються теперішнім потоком”. Як отут не згадати Пушкіна, що так само легко й вільно віддавався польоту поетичного натхнення:
И думки просяться до пера,
Перо – до паперу,
Мінута, і вірші вільно потечуть!
Порівняння з потоком як не можна більше підходить до творчості Цветаевой, тому що нестримну стихію її віршів неможливо закувати ні в які границі. Магією поетеси її устремління, пориви почуттів і думок немов втілюються у віршах, які, відділяючись від її духу, що творить, знаходять життя й волю. Ми майже відчутне бачимо й чуємо, як вони летять
По нагориям,
По восхолмиям,
Разом із зорями,
Із дзвіницями…
Вчитуючись у її вірші, починаєш розуміти, що Цветаева сприймала поезію як жива істота, як коханого: вона була з нею на рівні й, дотримуючись закону Любові, віддавала себе всю без залишку, і чим більше віддавала, тим більше одержувала замість. Ця священна любов до поезії жадала від її, щоб вона завжди залишалася собою, була нещадно чесної в суді над своїми думками й почуттями. Тому не праві ті, хто бачить демонічну гординю й гордовитість у її вільному й зухвалому звертанні до Бога, з яким вона відчуває свою “равновеликость”:
Два сонця стануть, – про Господи, пощади!
Одне на небі, інше – у моїх грудях
Цветаева відрікається від “горизонталі”, від усього, що покірно стелиться й розливається по площині, лежить на поверхні. Такий для неї образ моря, якого вона, по власному визнанню, ніколи не любила й не розуміла. Морю вона протиставляє “вертикаль”, символ устремління вгору. Не випадково в її віршах так часто виникає образ гори, з якої вона нерідко ототожнює себе. У листі до Пастернаку вона говорить: “Я люблю гори, подолання, фабулу в природі, становлення”. Слово Цветаевой – особливий дарунок, що піднімає її над усіма. Але це – і проклін, доля, що висить над поетом і невблаганно манливий до погибелі:
Співав же над іншому своїм Давид,
Хоч навпіл розколотий
Тому, хто має поетичним, пророчим “голос”, “борг велить – співати”. Поетичне покликання для неї – “як батіг”, а тих, хто не здатний “співати”, вона називає “щасливцями й щасливицями”. І в цьому вона абсолютно щира, тому що кожний глибокий поет у своїх віршах жертовно проживає болісні стани, спокуси, спокуси, заради того щоб ми – слухачі й читачі – училися життя, опираючись на їхній духовний досвід. Однак Цветаева не хоче, щоб з її робили об’єкт поклоніння, вона завжди залишалася людиною, підданим випадкам життя, приреченим смерті, і навіть у жертовному служінні вона не утомлювалася радуватися життю:
Хто створений з каменю, хто створений із глини,
А я сріблюся й блискаю!
Мені справа – зрада, мені ім’я – Марина,
Я – тлінна піна морська
Слово “зрада” варто розуміти не в життєвому обивательському змісті – начебто поетеса бездумно й легковажно міняла свої пристрасті, думки й ідеали. Ні, для неї зрада – це принцип становлення, розвитку, вічного руху.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)