Жива Росія в поемі М. Гоголя “Мертві душі”
М. В. Гоголь ненавидів кріпосне право, тому в поемі “Мертві душі” він гнівно викриває кріпосництво, яке веде до зубожіння країни, до економічної і культурної відсталості її, до вимирання селянства. Письменник створює цілу галерею живих людських типів, узагальнених і водночас яскраво індивідуалізованих, людей, позначених печаткою духовного зубожіння.
“Мертві душі” – це поема про Росію. Автор вдало вибрав сюжет і зумів показати Русь в усій її протирічності, красі й потворності. Герой поеми Павло Іванович Чичиков побував у багатьох
Ось вона, убога мила Русь із похилими мужицькими хатами, занехаяними поміщицькими садибами. Усього багато в Плюшкіна, але добро й хліб гинуть без користі для людей, хазяїна й держави. Манілов безгосподарний, безтурботний, його садиба занедбана. Ноздрьов – гравець і п’яниця, його господарство в повному занепаді, нікому не приносить користі. А на цих поміщиках тримається царське самодержавство. Чи тривка ця опора? Чи щасливий народ? Чи багата держава? Ні, тут усе побудовано на гнобленні народу.
У
Батьківщина – це насамперед народ. М. В. Гоголь із великою майстерністю зобразив у поемі простих російських селян. Ось ми бачимо двох мужиків біля дверей шинку. Вони прийшли утопити вікове горе у вині, вони ще не знають, що робити, як змінити життя, але в них уже зародилася ненависть до гнобителів.
Читаючи поему, ми знайомимося з кріпаками поміщиків Манілова, Коробочки, Ноздрьова, Собакевича, Плюшкіна. Це безправні люди, їх продають, як речі. Але всі люди, живі й мертві, постають перед нами великими трудівниками. Ці кріпаки своєю працею створили багатство поміщикам, але самі живуть у злиднях, мруть, як мухи. Вони безграмотні і забиті самими ж поміщиками, не намагаються що-небудь зробити для поліпшення свого життя. Так, слуга Чичикова Петрушка, кучер Селіфан, дядя Митяй і дядя Миняй, Прошка, дівчинка Пелагія, яка “не знає, де праворуч, де ліворуч”, – усі вони безправні, принижені, дійшли до отупіння. Обмежений внутрішній світ цих затурканих людей. Їхні вчинки викликають гіркий сміх. Петрушка, читаючи книгу, стежить за тим, як з окремих букв утворюються слова, дядя Митяй і дядя Миняй не можуть розвести коней, що заплуталися в посторонках; плюшкінські Прошка й Мавра затуркані до крайності, не здатні мислити.
Але й у цій соціальній пригніченості Гоголь побачив живу душу “жвавого народу” і розторопність ярославського мужика. Він із замилуванням і любов’ю говорив про здібності народу, його сміливість, завзятість, працьовитість, витривалість, прагнення свободи.
“Російська людина здатна до всього й звикне до всякого клімату. Відправ його жити на Камчатку і дай тільки теплі рукавиці, він поплескає руками, сокиру в руки, і пішов ставити собі нову хату”.
Кріпосний богатир, тесля Пробка, “у гвардію годився б”. Він пройшов із сокирою за поясом і чоботями на плечах усі губернії. Каретник Митяй робив екіпажі незвичайної тривкості й краси. Пічник Милушкін міг поставити піч в будь-якому будинку.
Талановитий швець Максим Телятников – “що шилом кольне, то й чоботи, то й спасибі”.
Єремій Скоропльохін тільки оброку приносив по п’ятсот рублів! Та й “…погано на світі! Немає життя російській людині, все німці заважають”, і російські поміщики шкуру деруть.
Кріпаки показані вмілими робітниками, із захопленням виконують вони усяку справу, з таким же захопленням віддаються веселощам.
М. Гоголь цінував у народі природний талант, живий розум, гостру спостережливість: “Як влучно все, що вийшло з глибини Росії… жвавий російський розум, що не лізе в кишеню за словом, не висиджує його, як квочка, а уліплює відразу, як пашпорт, на вічне носіння”.
Гоголь бачив у російському слові, у російській мові відбиток характеру свого народу.
У поемі показані селяни, що не миряться зі своїм рабським становищем і біжать від поміщиків на окраїни Росії. Абакум Фиров, не витримавши утиску і неволі в поміщика Плюшкіна, біжить на широкий волзький простір. Він “гуляє гучно й весело на хлібній пристані, підрядившись із купцями”. Але нелегко йому ходити з бурлаками, “тягнучи лямку під одну нескінченну, як Русь, пісню”. У піснях бурлаків М. Гоголь чув вияв туги і прагнення народу до іншого життя, до прекрасного майбутнього. “Ще досі загадка, – писав Гоголь, – цей неосяжний розгул, що чується в наших піснях, несеться кудись повз життя і саму пісню, ніби згораючи бажанням кращої вітчизни, за якою тужить від дня створення людина”.
Тема селянського бунту виникає в дев’ятій і десятій главах. Селяни сіл Вшивая Спєсь, Боровки і Задирайлово вбили засідателя Дробяжкіна. Судова палата справу зам’яла, тому що Дробяжкін мертвий, нехай буде на користь живих. Але серед мужиків не знайшли убивцю, не виказали мужики нікого.
Не дочекався правди від можновладців і капітан Копєйкін, що був покалічений на війні. Він не міг працювати і поїхав у Петербург клопотати собі поміч, але йому вельможа велів чекати, а коли набрид йому Копєйкін, то грубо відповів: “Шукай сам кошти для життя”, – і ще загрожував викликати справника. І пішов капітан “кошти” шукати в дрімучі ліси, у ватагу розбійників.
Неспокійно в кріпосницькій державі. Повна прихованого життя і внутрішніх сил Русь “з іншого боку”, і невідомо, чим обернеться “розгул широкого життя” народного… Не бачать цього байдужі очі поміщиків і правителів, зайнятих своїми інтересами, далеких від любові до батьківщини, що відмахуються від патріотів порадами “шукати самим собі засобів”…
Ну, що ж, Росія знайде засоби зрушити з місця своє бідне життя, яке безпритульно розляглося на широких просторах. М. Гоголь не знає, які це будуть засоби, він не знає, як люди зможуть зробити батьківщину і себе щасливими, але в поемі автор висловлює впевненість у силі російського народу і великому майбутньому Росії: “Русь! Русь! Бачу тебе, із мого чудесного, прекрасного далека тебе бачу: бідно, розкидано і безпритульно в тобі, відкрито, безлюдно і рівно усе в тобі; …але яка ж незбагненна… сила притягує до тебе? Чому чується і звучить твоя тужлива… пісня? Що пророкує цей неосяжний простір? Хіба тут, у тобі не народитися безмежній думці, коли ти сама без кінця? Хіба тут не бути богатирю, коли є місце, де розгорнутися і пройтися йому?”
Палка віра в приховані до часу, але неосяжні сили свого народу, любов до батьківщини дозволили Гоголю уявити її велике й прекрасне майбутнє. У ліричних відступах він малює Русь у символічному образі птаха-трійки, якого не можна випередити. Цей образ втілює могутність невичерпних сил батьківщини. Думою про Росію закінчується поема. “Русь, куди ж мчишся ти, дай відповідь? Не дає відповіді. Дивним дзвоном заливається дзвіночок; гримить і стає вітром розірване… повітря; летить повз усе, що є на землі, і, дивлячись скоса, відступаються і дають їй дорогу інші народи і держави”.
Минуло чимало років з того часу, як написана поема. І ми бачимо, як знав російський народ М. В. Гоголь, як любив неосяжну Русь і вірив у її велике майбутнє.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)