Життєвий шлях і добутки О. І. Купріна
Продовжуючи демократичні і гуманістичні традиції російських літераторів, особливо Л. М. Толстого і А. П. Чехова, О. І. Купрін був чуйний до сучасності, до її актуальних проблем. У його яркій, самобутній прозі відбилося буття різних класів і станів російського суспільства кінця XІX – початку XX століття. Літературна діяльність Купріна почалася в пору його перебування у кадетському корпусі. Він почав писати вірші, де звучать то ноти зневіри і туги, то чуються героїчні мотиви (“Сни”). У 1889 році вихованець юнкерського училища Купрін друкує своє
Створені ним образи відбивали істотні риси строкатої міської обивательщини і людей “дна”, характерні для всієї переджовтневої Росії. Тут зустрічаються образи студента, квартирної господарки, прочанки, пожежного, невдалої
Бобров Із бридливістю спостерігає сцену плазування перед Квашніним. Предметом угоди із цим ділком стає наречена Боброва Ніна Зіненко. Героєві повести властиві подвійність і коливання. У момент стихійного спалаху протесту герой прагне підірвати заводські казани і тим помститися за свої й чужі страждання. Але потім вгасає рішучість, і він відмовляється від помсти ненависному Молоху. Сюжет повісті не вичерпується трагедією Боброва. Повість завершує оповідання про стихійний бунт робітників, підпалі заводу, втечі Квашніна і виклику карателів для розправи з повсталими. До робочої теми Купрін згодом у таких масштабах вже не звертався. Письменник не був пов’язаний з революційним рухом, багато чого йому було неясно у соціально-політичних проблемах часу. У 1897 році Купрін служить керуючим маєтком у Ровенському повіті. Тут він тісно зблизився із селянами, що і відбилося у його оповіданнях “Лісова глухомань”, “Конокради”, “Срібний вовк”. Там же він написав чудову повість “Олеся”. Перед нами поетичний образ дівчини Олесі, що виросла в хаті старої “чаклунки”, поза звичайними нормами селянської сім’ї. Кохання Олесі інтелігента Івана Тимофійовича, що випадково заїхав у глухе лісове сіло – це вільне, просте і сильне почуття, без оглядки і зобов’язань. Історія дівчини має трагічний кінець, тут вторгаються у привільне життя Олесі і корисливі розрахунки чиновників, і марновірства темних селян. Побита і осміяна, Олеся змушена бігти від людей. Дивні оповідання О. І. Купріна про тварин (“Смарагд”, “Білий пудель”, “Барбос і Кулька” і інші). Нерідко сильні і гарні тварини стають жертвами корисливості, низинних людських страстей. У 1899 році відбувається знайомство О. Купріна з М. Горьким. У горьковському видавництві “Знання” у 1905 р. публікується повість Купріна “Двобій”. Своєчасність і суспільна цінність добутку полягає у тім, що він правдиво і яскраво показав внутрішнє розкладання царської армії, цього оплоту самодержавного режиму. Герой повести “Двобій” молодий поручик Ромашов показаний у процесі духовного росту, поступового прозріння, звільнення з-під влади консервативно-традиційних понять і подань свого кола. На початку повісті, незважаючи на доброту, Ромашов наївно ділить усіх на “людей чорної й білої кістки”, вважаючи, що він належить до особливої, вищої касти. У міру того, як розсіюються помилкові ілюзії, Ромашов починає міркувати про порочність армійських порядків, про несправедливості існуючих суспільних відносин. У нього виникає почуття самотності, жагуче заперечення нелюдськи брудного, дикого життя. Жорстокий Осадчий, буйний Бек-Агамалов, сумовитий Лещенко, франтуватий Бобетинський, армійський служака і п’яниця Зливу – всі ці офіцери показані далекими правдошукачеві Ромашову. В умовах сваволі і безправ’я вони втрачають не тільки справжнє поняття про честь, але і людський вигляд. Це особливо позначається в їхньому відношенні до солдатів.
У повісті цілий ряд епізодів присвячені опису солдатської муштри, уроків “словесності”, підготовки до огляду, коли офіцери особливо жорстоко б’ють солдатів, розбивають барабанні перетинки, змушують “веселитися” знемагаючих від жари, засмиканих людей. У повісті правдиво намальована солдатська маса, показані індивідуальні характери, люди різних національностей із властивими ним традиціями. Усі вони – селяни і робітники – важко переносять відрив від рідних місць і звичної праці. Особливо виділяє автор образи денщика Гайнана і солдата Хлєбнікова. Хлєбніков, недавно відірваний від землі селянин, органічно не сприймає армійські “науки”, і тому йому доводиться виносити на собі всю вагу долі солдата. Доля солдатів хвилює Ромашова. У цьому внутрішньому протесті він не самотній. Своєрідний філософ і теоретик, підполковник Назанський різко критикує порядки в армії, ненавидить вульгарність і неуцтво, мріє про звільнення людського “я” від пут прогнилого суспільства, він проти деспотизму і насильства. Але у його проповіді “абсолютної волі” людського духу є і неправильні уявлення анархічного індивідуалізму, є глузування над гуманістичними спонуканнями борців за краще майбутнє людства (“Який інтерес змусить мене розбивати голову заради щастя людей тридцять другого століття?”). Образ Назанського романтизований, хоча Купрін і сам почував слабість філософії свого героя і не був цілком задоволений створеним характером. На відміну від Назанського Ромашов знає, що солдати придавлені і власним неуцтвом, і загальним рабством, і сваволею, і насильством з боку офіцерів. Сцену зустрічі Ромашова із замученим Хлєбніковим, що намагається кинутися під поїзд, і їхня відверта розмова, яку К. Паустовський справедливо відносить до “однієї із кращих сцен у російській літературі”. Офіцер визнає у солдаті друга, забуваючи про кастові перешкоди між ними. Гостро порушивши питання про долю Хлєбнікова, Ромашов помирає, так і не знайшовши відповіді, яким шляхом треба йти до звільнення. Смертельна для нього дуель із офіцером Ніколаєвим є як би наслідком зростаючого конфлікту героя з офіцерською кастою. Привід для дуелі пов’язаний з коханням героя до Олександри Петрівни Ніколаєвої (Шурочкі). Щоб забезпечити кар’єру чоловіка, Шурочка придушує в собі кращі людські почуття і просить Ромашова не ухилятися від дуелі, тому що це ушкодить її чоловікові, що хоче надійти в академію. “Двобій” став незвичайно популярним у Росії і незабаром був переведений на європейські мови. Атмосферою революційних днів дихає чудове оповідання Купріна “Гамбринус” (1907). Тема всеперемагаючого мистецтва сплетена тут з ідеєю демократизму, сміливого протесту “маленької людини” проти чорних сил сваволі і реакції. Лагідний і веселий Сашко своїм неабияким талантом скрипаля і щиросердністю залучає у одеський кабачок різноплемінну юрбу портових вантажників, рибалок, контрабандистів. Із захватом зустрічають вони гру Сашка. У дні терору, що наступив, Сашко кидає виклик переодягненим детективам і чорносотенним “мерзотникам у папасі”, відмовляючись грати на їх вимогу монархічний гімн, відкрито викриваючи їх у вбивствах і погромах. Покалічений царською охранкою, він повертається до портових друзів, щоб грати для них оглушливо-веселого “Чабана”. Вільна творчість, сила народного духу, на думку Купріна, непереможні.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)