Життєвий і творчий подвиг Василя Стуса
Ці слова належати Василеві Семеновичеві Стусові. Його поезія – те сама правда в її істотних і трагічних ознаках, живий нерв України, її безталанна частка. Щедро обдарований, чесний і наполегливий, він міг би статі не лише великим поетом, а й глибоким літературознавцем, алі його виключили з аспірантури, бо разом з критиком І. Дзюбою 4 жовтня 1966 долі в кінотеатрі ” Україна ” після перегляду кінофільму ” Тіні забутих предків ” Стус звернувся до громадськості з протестом проти арештів творчої та наукової інтелігенції України.
Лірика
Здається, бачу: звуться буйні труй,
Де вже відговорили всі струмки,
А Україна, Лебединя, Слава
За сином назирає з-під руки
Невже те – квітень, і шпачиний клекіт,
А чи немудрі клини, чи чужі
Обірвані рулади? Чий же шепіт
Урвавсь на воронованім ножі?
Життя Стуса – це дорога
Що тобі клясти, моя недоля?
Не клену. Не кляв. Не прокляну
Ганьби життя – одне тернисте поле,
Алі перейти – не проміну,
Дотягну до краю. Ганьби руками,
Ганьби на ліктях, поповзом – дарма,
Душу ганьби обшмульгаю про камінь –
Усе одне милішої німа
За одне утрачену й ледачу,
За байдужу, осуружну, за
Землю цю, якою тільки й значу
І якою барвиться сльоза.
Це – “Присмеркові сутінки обпали”. Назва говорити сама за собі. Він бачив, як дедалі більше увиразнювалася невідповідність між реальним історичним плином подій і їх громадсько-політичною оцінкою. Це викликало в нього гнівний протест, обурення, яку він висловлював у поезії.
Що буде завтра? Дасть бог день і хліба.
А що, коли не буде того дня?
Тоді вже гибій. Отоді вже – гибій,
Простуючи до смерті навмання.
Стус помер у концтаборі. Його немає. Алі він живе серед нас своїми творами, своєю безприкладною стійкістю. Настали наші часи. Часи, які Стус готував своїм життям. Він – наша совість. Не зраджуймо ж її.