Надія Світлична так написала про Василя Стуса: “Є трагедія народу, і Василь Стус – символ цієї трагедії”. Ці глибокі і сповнені розпачі слова дуже вразили мене. Насправді, життя В. Стуса було суцільною боротьбою: боротьбою за людську гідність, за власні погляди, за право на творчість та за просте, на перший погляд, право жити за власним розсудом. Зрештою, навіть права на життя було позбавлено геніального поета: він загинув у таборі. Самою своєю постаттю, образом незламної та сильної людини Василь Стус вже кидав виклик системі, і система
боролася з ним, закатувавши його до смерті, проте… – не перемогла! Згадуючи відомий вислів першого українського філософа Григорія Сковороди, можемо сказати, що світ так само ловив Василя Стуса і так само не впіймав його. Життєві погляди поета почали формуватися з самого дитинства: від матері, Яка знала безліч народних пісень, майбутній митець сприйняв рідне слово та образ рідної землі, який назавжди залишився у серці В. Стуса. Втомлений “зросійщеною” Донеччиною поїхав вчителювати на Кіровоградщину, служив в армії, пізніше все життя В. Стуса сповнилося боротьби за свої погляди, ув’язненнями та
цькуванням з боку ідеологічної системи. Твори заборонялися, збірка творів “Птах душі”, написана в таборі, так і не побачила свого читача: за одними даними, її було знищено, за іншими – вона й досі зберігається в архівах колишнього КДБ, “цілком таємна”… Василь Стус у своїх статтях та щоденникових записах багато писав про себе, своє життя, розмірковував над життям народу, писав листи маленькому синові з в’язниці, де висловлював власні життєві переконання. “Один з найкращих друзів – Сковорода”, – писав поет у таборовому зошиті. Читаючи його поезії, ми часто помічаємо схожість поглядів Сковороди та Василя Стуса. Розмірковуючи над сучасністю, поет ніколи не опускав рук, вважаючи, що бездіяльність є великим гріхом проти народу, і неважливо, як оцінить твої дії офіційна ідеологія. Незадовго до смерті В. Стус напише: “Тепер мені байдуже, як мене називатимуть: націоналістом, чи шпигуном, чи зрадником. Я знаю своє і надто катастрофічне духовне існування мого народу, щоб можна було сидіти, склавши руки”. Василь Стус гостро критикував офіційну форму української культури, тобто дозволені владою заходи, зведені до етнографізму, беззмістовні та поверхневі. Гостро боліли поетові заборони української літератури, справжньої літератури світового рівня на догоду “програмним” творам: “Яка може бути література, коли вона не має половини авторів? І авторів першокласних – таких, як Винниченко, Хвильовий, Підмогильний. Ось і маємо прозу колгоспних підлітків – один співучіший за іншого, один солодший за іншого, з мовою сільської бабусі, яка без “енька” слова не вимовить, тобто типову колоніальну літературу-забавку”, – палко запитує митець. У своїх творах Василь Стус з усією повнотою відобразив свої погляди на життя, він залишався так само твердим і незламним і в побуті, і в творчості, і на кадебістських допитах. Так, Василь Стус був насправді символом трагедії народу (за висловом Н. Світличної), але він був і символом сили народу, його незламності та героїзму. Я думаю, образ Василя Стуса є надзвичайно важливим для української літератури та культури, сам життєвий шлях митця може навчити нас багато чого. Василь Стус – людина незламної волі, яка жодного разу у своєму житті не скорилася обставинам, які б вони не були, не втратила віри в свої ідеали, хоча саме ці ідеали і привели його до смерті в ув’язненні… У таборовому зошиті, ніби передчуваючи страшний кінець, В. Стус написав: “Ціную здатність чесно померти. Це більше за вертисифікаційні вправи!” Ця людина, видатний поет та символ цілого покоління, як ми бачимо з його життєпису, мав талант від Бога: не тільки талант чесно померти, але й талант чесно прожити сповнене випробувань життя, ставши прикладом для наслідування для своїх нащадків, яким пощастило жити в інших історичних умовах…
