ЖИТТЯ Й НАДЗВИЧАЙНІ ТА ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КРУЗО – ДАНІЄЛЬ ДЕФО
ЛЮДИНА В ЖИТТЄВИХ ВИПРОБУВАННЯХ
ДАНІЄЛЬ ДЕФО
ЖИТТЯ Й НАДЗВИЧАЙНІ ТА ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КРУЗО
Розділ перший. РОДИНА РОБІНЗОНА. – ЙОГО ВТЕЧА З БАТЬКІВСЬКОГО ДОМУ
З самого раннього дитинства я над усе любив море. Я заздрив кожному матросові, що відправлявся в далеке плавання. Цілими годинами вистоював я на березі моря і, не відриваючи очей, стежив за кораблями, що пропливали.
Mоїм батькам це дуже не подобалось. Мій тато, стара, хвора людина, хотів, щоб я став поважним чиновником, служив у королівському суді й одержував
В недобрий час, 1 вересня 1659 року, я зійшов на палубу корабля. Це було в той самий день, в який вісім років тому я втік від батька й матері, внаслідок чого так нерозумно занапастив свою молодість.
На дванадцятий день нашого плавання ми перетяли екватор і знаходилися під 7 42° північної широти, коли на нас несподівано налетів шалений шквал, або, точніше сказати, ураган. Він налетів з південного сходу, потім почав дути в протилежний бік і нарешті подув з північного сходу і дув безперервно з такою жахливою
Не варто й говорити, що всі ці дванадцять днів я щохвилини чекав смерті, та й ніхто з нас не думав, що залишиться живим.
Якось рано-вранці (вітер все ще дув дуже сильно) один матрос вигукнув:
– Земля!
Та не встигли ми вибігти з кают, щоб довідатись, мимо яких берегів мчить наше нещасне судно, як відчули, що воно сіло на мілину. В ту саму мить від раптової зупинки всю нашу палубу залило такою несамовитою і могутньою хвилею, що ми були примушені зразу ж сховатися в каюті.
Корабель так глибоко застряг у піску, що годі й думати було, щоб стягти його з мілини. Нам залишалось одне: потурбуватися про врятування свого життя. У нас були дві шлюпки. Одна висіла за кормою. Під час шторму її розбило об стерно, а потім вона або потонула, або її знесло в море. Залишалася друга, але ніхто не знав, чи вдасться спустити її на воду. А проте роздумувати не було часу: кожної хвилини корабель міг розколотися навпіл.
Помічник капітана кинувся до шлюпки і з допомогою матросів перекинув її через борт. Ми всі, одинадцять чоловік, ввійшли в шлюпку і віддали себе на волю бурхливих хвиль, бо хоч шторм уже й притих, все ж таки на берег набігали величезні хвилі і море цілком справедливо можна було назвати шаленим.
Так несло нас милі* чотири, і раптом розлютований вал, високий, як гора, налетів з корми на нашу шлюпку. Це був останній, смертельний удар. Наша шлюпка перекинулась. Ми не встигли зітхнути, як опинилися під водою. Буря зразу ж розкидала нас у різні боки.
Неможливо описати той жах, який охопив мене, коли я опинився під водою. Я дуже добре плаваю, але у мене не було сили зразу виринути з цього виру, щоб перевести подих, і я ледве не задихнувся. Хвиля підхопила мене, протягла в напрямі до землі, розбилась і відринула геть, залишивши мене напівмертвим, бо я напився води. Я перевів подих і трохи опритомнів. Побачивши, що земля так близько (значно ближче, ніж я сподівався), я підскочив і з надзвичайною хапливістю попрямував до берега.
Але й тепер я ще не втік від розлютованого моря; воно знову кинулось навздогін за мною. Іще двічі хвилі досягали до мене і несли мене до берега, який в цьому місці був дуже положистим.
Остання хвиля з такою силою шпурнула мене на скелю, що я знепритомнів. Деякий час я був зовсім безпомічний, і коли б у ту хвилину море встигло знову схопити мене, я неодмінно б захлинувся.
На щастя, я вчасно опритомнів: побачивши, що зараз мене знову вкриє хвилею, я цупко вчепився за виступ скелі і, затаївши подих, намагався переждати, поки вона зрине.
Тут, ближче до землі, хвилі були не такі величезні. Коли вода зринула, я знову побіг вперед і опинився так близько до берега, що наступна хвиля хоч і облила мене всього з головою, але вже не могла віднести мене у море. Я пробіг ще кілька кроків і з радістю відчув, що стою вже на твердому грунті. Я став видиратися по надбережних скелях і, діставшись до пагорка, упав на траву. Тут я був у безпеці; вода не могла доплеснути до мене.
Думаю, немає таких слів, якими можна було б змалювати радісні почуття людини, що, так би мовити, піднялася з домовини! Я почав бігати і стрибати, я вимахував руками, я навіть співав і танцював. Вся моя істота, якщо можна так сказати, була охоплена думками про моє врятування.
Проте я з сумом згадував своїх товаришів, які потонули. Мені було жаль їх, бо за час плавання я встиг заприятелювати з багатьма із них. Я згадував їхні обличчя, імена. Та нікого з них я більше не бачив; від них не залишилося й сліду, крім трьох капелюхів, одного ковпака та двох непарних черевиків, що належали їм і були викинуті морем на сушу.
Подивившись туди, де стояв наш корабель, я ледве розглядів його за рядом високих хвиль – так далеко він був! І я сказав собі: “Ні, це чудо, велике чудо, що я дістався в таку бурю до цього далекого берега”.
Висловивши так свою палку радість з приводу врятування від смертельної небезпеки, я згадав, що земля може бути такою страшною, як і море, що я зовсім не знаю, куди я потрапив, і що мені необхідно негайно і уважно оглянути незнайому місцевість.
Тільки-но я подумав про це, моє захоплення зразу ж зникло: я зрозумів, що хоч і врятував своє життя, але не врятувався від нещасть, злигоднів і жахів. Весь мій одяг наскрізь промок, а переодягтись не було в що. У мене не було ні їжі, ні прісної води, щоб підкріпити свої сили. Що на мене чекало? Або я помру від голоду, або мене роздеруть хижі звірі, і, що найгірше, я не міг полювати, не міг оборонятися від звірів, бо у мене не було ніякої зброї. Взагалі у мене не було нічого, крім ножа, люльки та бляшанки з тютюном.
Дія роману відбувається в XVII столітті. У цей час завершилася епоха великих географічних відкриттів, що почалася двома століттями раніше.
Розділ п’ятий. РОБІНЗОН НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ.- ВІН ЗДОБУВАЄ РЕЧІ З КОРАБЛЯ І БУДУЄ СОБІ ЖИТЛО
Я шукав очима покинутий нами корабель і з подивом побачив, що його вже немає на попередньому місці. Тепер його прибило ближче до берега. Він опинився недалеко від тієї самої скали, об яку мене ледве не розбило хвилею. Певно, вночі його підняв приплив, зсунув з мілини і пригнав сюди.
Тепер він стояв не далі як за милю від того місця, де я ночував. Хвилі, очевидно, не розбили його: він тримався на воді майже рівно.
Я вирішив зразу ж дістатися на корабель, щоб узяти провізію й інші речі.
Виявилося, що весь запас корабельної провізії залишився зовсім сухий, а тому що мене мучив голод, я насамперед поспішив до комори, наклав у кишені сухарів і, оглядаючи корабель, їв на ходу, щоб не втрачати марно часу. В кают-компанії я знайшов пляшку рому і ковтнув трохи з неї, бо мені потрібно було підкріпитися для роботи, яка чекала на мене.
Передусім мені потрібен був човен, щоб перевезти на берег ті речі, які мені згодяться. Але човна не було де взяти, а бажати неможливого – не варто. За потреби ми стаємо винахідниками, і я гаряче взявся за роботу…
Я вибрав кілька легких колод і викинув їх за борт, обв’язавши перед тим кожну з них канатом, щоб їх не знесло. Потім я спустився з корабля, притяг до себе чотири колоди, міцно зв’язав їх з обох боків, скріпивши згори двома чи трьома дощечками, покладеними навхрест, і в мене вийшло щось схоже на пліт…
Чим же навантажити цей пліт і що зробити, щоб його не знесло припливом? Довго роздумувати не доводилося, треба було поспішати. Насамперед я поклав на пліт усі дошки, які знайшов на кораблі, потім узяв три сундуки, що належали нашим матросам, зламав замки і викинув із сундуків усе майно. Я відібрав тільки ті речі, що були найбільше придатні для мене, і наповнив ними всі три сундуки. В один сундук я уклав харчі: рис, сухарі, три головки голландського сиру, п’ять великих шматків в’яленої козлятини, що була у нас на кораблі основною м’ясною їжею, і рештки ячменю, який ми везли з Бразилії для курей, що були на судні; курей ми давно вже поїли, а трохи зерна залишилося. Цей ячмінь був перемішаний з пшеницею; він придався б мені, але, на жаль, як потім виявилось, він був дуже попсований пацюками.
Ці ящики я також поставив на пліт поряд із сундуками.
Після довгих розшуків я знайшов ящик нашого теслі, і це була для мене справді дорогоцінна знахідка, якої я не віддав би в той час за цілий корабель, навантажений золотом. Я поставив на пліт цей ящик, навіть не заглянувши в нього, бо мені було добре відомо, які інструменти лежать у ньому.
Тепер мені лишалося запастися зброєю і зарядами. В каюті я знайшов дві хороші мисливські рушниці та два пістолети, які я уклав на пліт разом з порохівницею, мішечком дробу і двома старими заіржавленими шпагами. Я знав, що у нас на кораблі були три бочки пороху, але я не знав, де вони зберігаються; проте після ретельних розшуків усі три бочки знайшлися. Одна виявилася намоклою, а дві були зовсім сухими, і я перетяг їх на пліт разом з рушницями і шпагами. Тепер мій пліт було досить навантажено, і настав час вирушати в путь. Добратися до берега на плоту без паруса, без стерна – нелегка справа: найслабший зустрічний вітер міг перекинути всю мою споруду.
Я був на острові. Навколо з усіх боків розляглося море, і за ним ніде не було видно землі, коли не вважати на два острівці та кілька рифів, що стирчали миль за дев’ять на захід. Ці острівці були маленькі, значно менші за мій.
Я зробив ще одне відкриття: рослинність навколо була дикою, ніде не було видно ані шматка обробленої землі. Значить, людей тут насправді не було!
Хижих звірів так само начебто не було, у всякому разі я не помітив жодного. Зате багато було птахів, усі якихось невідомих мені порід, і потім, коли мені траплялося підстрелити птаха, я ніколи не міг визначити з його вигляду, чи годиться їсти це м’ясо, чи ні.
Мої подорожі на корабель тривали день у день, і кожного разу я привозив щось нове… Під час моїх попередніх відвідувань я так ретельно обшукав нашу каюту, що мені здавалось, немовби там уже нічого нема. Але раптом мені впала в очі шифоньєрка* з двома шухлядами; в одній я знайшов три бритви, великі ножиці і з дюжину хороших виделок і ножів; у другій шухляді були гроші, почасти європейською, почасти бразильською срібною і золотою монетою, разом до тридцяти шести фунтів стерлінгів.
Побачивши ці гроші, я посміхнувся.
– Непотрібний мотлох,- промовив я,- навіщо ти мені тепер? Всю цю купу золота я охоче віддав би за будь-який із цих дешевих ножів. Мені нема що з тобою робити; так іди ж на дно морське! Якби ти лежало на підлозі, не варто було б навіть нахилятися, щоб підняти тебе.
Але, подумавши трохи, я все ж загорнув гроші в шматок парусини і поклав їх у кишеню.
Щоб увійти в мій дім, я користувався драбиною. Я приставляв її до частоколу кожного разу, коли мені треба було ввійти або вийти.
Данієль Дефо описав у романі історію не конкретної людини, а людини взагалі.
Розділ сьомий. КАЛЕНДАР РОБІНЗОНА.- РОБІНЗОН ВЛАШТОВУЄ СВОЄ ЖИТЛО
Скоро після того, як я поселився на острові, мені раптом спало на думку, що я втрачу лік часу і навіть не зможу відрізнити неділі від буднів, якщо не заведу календаря.
Календар я зробив так: затесав сокирою велику колоду, забив її у пісок на березі, на тому самому місці, де мене викинуло бурею, і прибив до цієї колоди дошку, на якій вирізав великими літерами такі слова:
“Тут я вперше ступив на цей острів 30 вересня 1659 року”.
З того часу я щодня робив на своєму стовпі зарубку у вигляді короткої рисочки. Після шести рисочок я робив одну довшу – це означало неділю; ті ж зарубки, що означали перше число кожного місяця, я робив ще довшими. Так я вів свій календар, позначаючи дні, тижні, місяці й роки.
Називаючи речі, що їх я перевіз із корабля за одинадцять разів, я не згадав про багато дрібниць, хоч і не дуже цінних, проте таких, які стали мені у великій пригоді. Наприклад, у каютах капітана і його помічника я знайшов чорнило, пера і папір, три чи чотири компаси, деякі астрономічні прилади, підзорні труби, географічні карти і корабельний журнал.
Чорнило, пера і папір я всяко старався зберегти. Поки у мене було чорнило, я докладно записував усе, що траплялося зі мною; коли ж воно вичерпалося, довелось перестати записувати, бо я не вмів робити чорнила і не міг придумати, чим його замінити.
Часто я впадав у розпач, відчував смертельну тугу. Щоб перебороти ці гіркі почуття, я взяв перо і спробував довести собі, що в моєму важкому становищі все ж є немало хорошого.
Я поділив сторінку навпіл і написав ліворуч “погано”, а праворуч “добре”, і ось що у мене вийшло:
Погано
1. Мене закинуто на сумний безлюдний острів, і у мене немає жодної надії на врятування.
2. Я відрізаний від усього людства; я пустельник, вигнаний зі світу людей.
3. У мене обмаль одягу, і скоро не буде чим прикрити наготу.
4. Я не можу захистити себе, якщо на мене нападуть люди або хижі звірі.
5. Мені немає з ким перекинутися словом, немає кому мене підбадьорити і втішити.
Добре
1. Але я залишився живий, хоч міг би й потонути, як усі мої супутники.
2. Але я не помер з голоду і не загинув у цій пустелі.
3. Але клімат тут жаркий, і можна обійтися без одягу.
4. Але тут, на острові, немає ні людей, ні звірів. І я можу вважати себе за щасливця, бо мене не викинуло на берег Африки, де так багато лютих хижаків.
5. Але я встиг запастися всім потрібним і забезпечити собі прожиток до кінця своїх днів.
Ці роздумування дуже допомогли мені. Я побачив, що не варто мені сумувати і впадати в розпач, бо серед найтяжчих злигоднів можна і треба знайти втіху.
Розділ восьмий. ЩОДЕННИК РОБІНЗОНА
4 листопада. Розподілив свій час, визначив певні години для полювання на дичину, для роботи, на відпочинок і на розваги. Зранку, якщо немає дощу, години дві-три блукаю по острову з рушницею, потім до одинадцятої працюю, об одинадцятій снідаю, з дванадцятої до другої відпочиваю (в цей час найбільша спека), з другої знову берусь до роботи. Протягом усіх робочих годин в останні два дні я майстрував стіл. Тоді я ще був поганим столяром. Та біда навчить! Я стаю майстром на всі руки. Без сумніву, такої майстерності досяг би кожний, коли б він опинився в моєму становищі.
18 листопада. Побачив у лісі те дерево (тієї ж породи), яке в Бразилії називають “залізним”, тому що воно надзвичайно тверде. Ледве зрубав одну деревину. Сокира моя зовсім затупилася. Відрубавши від стовбура велику колоду, я насилу дотяг її до свого житла, така вона була важка! Я вирішив зробити з неї лопату.
23 листопада. Закінчив робити лопату і ночви. Тільки-но ці речі були виготовлені, я знову заходився копати печеру. Копав увесь день, скільки стало сили. Мені було потрібне дуже просторе приміщення, яке в той самий час могло б служити льохом, складом для речей, коморою, кухнею і їдальнею.
27 грудня. Підстрелив двоє козенят; одне вбив, друге поранив у ногу, і воно не змогло втекти; впіймав його і привів додому на мотузці. Дома оглянув його ногу: її було перебито, я перев’язав її.
Примітка. Я догледів це козеня; зламана нога зрослася, і воно добре бігало. Але від мене не втікало: я так довго доглядав його, що воно до мене звикло і не хотіло йти від мене. Воно паслося на моріжку, недалеко від намету. Дивлячись на нього, я подумав, що добре було б завести свійських тварин, щоб забезпечити собі харчування на ті часи, коли в мене не стане зарядів і пороху.
Одного разу, під час улаштування свого господарства, я нишпорив у себе на складі, відшукуючи якусь потрібну річ, і мені потрапив під руки невеличкий мішок з ячменем; це був той самий ячмінь, який ми везли на кораблі для наших гусей і курей. Все зерно, яке ще залишалося в мішку, було зіпсоване пацюками; у всякому разі, коли я тільки заглянув у мішок, мені здалося, що там саме порохно. Тому що мішок мені був потрібен для пороху, я виніс його у двір і витрусив на землю недалеко від печери.
Це було незадовго перед тим, як почалися зливи… Я давно забув про цей випадок, не пам’ятав навіть, у якому саме місці я витрусив мішок.
Та ось минуло близько місяця, і я побачив під горою, біля самої печери, кілька зелених паростків, що тільки-но вибилися з-під землі. Спочатку я вирішив, що це якась тубільна травиця, якої я раніше не помітив. Але минуло ще кілька днів, і я з подивом побачив, що зелені стеблинки (їх було не більше як десять-дванадцять штук) заколосилися, і скоро виявилось, що це колоски звичайного ячменю, який росте у нас в Англії. Неможливо висловити, як схвилювало мене це відкриття. Я говорив собі: “Сталося чудо: ячмінь виріс сам собою, без насіння, щоб підтримати моє існування в жахливій пустині”.
Думка ця зворушила мене, і, розчулений, я заплакав. Я був щасливий, що таке справжнє чудо відбулося заради мене. І чудо на цьому не закінчилося: скоро між полосками ячменю з’явилися стеблинки іншої рослини, а саме рису; я його легко впізнав, бо, проживаючи в Африці, часто бачив рис на полях.
Я не тільки був упевнений, що цей рис і цей ячмінь послано мені самим Господом Богом, який піклується про моє життя, але не мав сумніву і в тому, що на острові для мене заготовлено ще багато таких самих колосків. Я нишпорив по всіх закутках мого острова, заглядаючи під кожну купину, під кожний горбочок, але ніде не знайшов ні рису, ні ячменю.
Тільки тоді я нарешті згадав про мішки з пташиним кормом, який я витрусив на землю біля своєї печери.
Чудо з’ясувалося дуже просто!
Ви можете собі уявити, як ретельно збирав я колоски, коли вони визріли (це було наприкінці липня). Я підібрав з землі всі зернятка і сховав їх у сухому надійному місці. Весь урожай першого року я вирішив залишити на посів:-я сподівався, що з часом у мене збереться такий запас зерна, що його стане і на насіння, і на хліб.
Але тільки на четвертий рік я міг дозволити собі виділити для харчування частину зерна, та й то дуже малу.
30 вересня. Сьогодні сумна річниця мого прибуття на острів. Я підрахував зарубини на стовпі, і виявилось, що я живу тут рівно триста шістдесят п’ять днів!
Чи пощастить мені коли-небудь вирватися з цієї тюрми на волю?
Недавно я помітив, що у мене залишилося дуже мало чорнила. Треба буде витрачати його економніше: досі я писав щодня і записував у щоденник усякі дрібниці, а тепер буду записувати лише видатні події мого життя.
Розділ дванадцятий. РОБІНЗОН ВИГОТОВЛЯЄ ПОСУД
І я вирішив, що коли тільки знайду придатну глину, виліплю кілька великих глечиків для зерна. Про такий глиняний посуд, в якому можна було б готувати страву, я поки що не мріяв.
Я думаю, що жодна в світі людина не відчувала такої радості з такого мізерного приводу, яку відчув я, коли впевнився, що вдалося виготовити горщики, які не бояться ні води, ані вогню.
Я ледве міг діждатися, поки мої горщики прохолонуть, щоб можна було в один із них налити воду, поставити знову на вогонь і зварити на ньому м’ясо. Горщик був прекрасний. Я зварив собі з козлятини дуже добрий бульйон; звичайно, коли б покласти до бульйону капусту й цибулю та заправити вівсяним борошном, він був би ще кращий.
Тепер я став думати, як зробити кам’яну ступку, щоб перемелювати зерно; адже про такий чудовий витвір мистецтва, як млин, не могло бути й мови: одній парі людських рук не під силу виконати таку роботу.
Тепер треба було подумати про те, як я буду місити свої паляниці, коли приготую борошно.
Насамперед у мене не було розчини; втім, цьому лихові все одно запобігти було нічим, і тому про розчину я не турбувався. Але як обійтись без печі? Це було справді карколомне питання. І все ж я надумав, чим її замінити. Я виліпив із глини кілька великих посудин, щось схоже на блюда, дуже широких, але мілких, і гарненько обпалив їх на вогні. Я приготував їх заздалегідь до початку жнив і склав у коморі. Ще раніше у мене було влаштоване на землі вогнище – рівний майданчик з квадратних цеглин теж власного виробу і теж добре обпалених.
Коли прийшов час пекти хліб, я розвів на цьому вогнищі великий вогонь. Ледве дрова перегоріли, я розгріб вугілля по всьому вогнищу і дав йому полежати з півгодини, щоб вогнище розпалилося до червоного. Тоді я відгріб весь жар убік і поклав на вогнище свої паляниці. Потім я накрив їх одним із заготовлених мною глиняних блюд, перекинувши його догори дном, а на блюдо поклав гаряче вугілля.
І що ж? Мої паляниці випеклися, як у найкращій печі.
Приємно було покуштувати свіжого хліба. Мені здалося, що ніколи в житті я не їв таких чудових ласощів.
Взагалі за короткий час я зробився дуже добрим пекарем; не кажучи вже про простий хліб, я навчився пекти пудинги й коржі з рису. Тільки пирогів я не робив, та й то швидше тому, що, крім козлятини і пташиного м’яса, у мене не було ніякої іншої начинки.
За цими господарськими роботами минув увесь третій рік мого перебування на острові.
Розділ тринадцятий. РОБІНЗОН БУДУЄ ЧОВЕН
Нарешті мені спало на думку: чи не спробувати мені самому зробити човен або, ще краще, пірогу, як роблять у тутешніх широтах червоношкірі?
“Щоб зробити пірогу,- міркував я,- не треба майже ніяких інструментів, бо її видовбують із суцільного стовбура дерева; з такою роботою може впоратись і одна людина”.
Зробити пірогу здавалось мені не тільки можливою, а й легкою справою, і думка про цю роботу була для мене дуже приємною. З великою насолодою я думав про те, що мені навіть легше буде виконати це завдання, ніж неграм чи індійцям.
Я не замислювався над питанням, як я спускатиму на воду свою пірогу, коли вона буде готова, а проте ця перешкода була значно серйознішою, ніж нестача інструментів.
Я так палко віддався мріям про майбутню свою подорож, що й секунди не думав про це, хоч цілком очевидно, що незрівнянно легше провести човен сорок п’ять миль морем, ніж протягти його по землі сорок п’ять сажнів*, які відокремлювали його від води.
Одне слово, в історії з пірогою я поводився, як дурник, якого тільки може вдати людина, що не втратила розуму.
…Всі мої спроби спустити човен на воду закінчилися безуспішно: моя пірога залишилася там, де була!
Я був вражений до глибини душі і тільки тепер зрозумів, як безглуздо братися за роботу, коли ще невідомо, скільки вона вимагає часу і праці і чи стане сили довести її до кінця.
За цією безглуздою роботою пройшли мої четверті роковини перебування на острові.
Перебуваючи на острові, Робінзон здолав той шлях, який пройшла Д людська цивілізація від первісних часів до XVII століття.
Розділ двадцятий. РОБІНЗОН РЯТУЄ ОДНОГО ДИКУНА І ДАЄ ЙОМУ ІМ’Я П’ЯТНИЦЯ
Минуло ще років півтора. Якось рано-вранці я, на великий свій подив, побачив біля самого берега п’ять чи шість індійських пірог. Людей не було видно, отже, дикуни, мабуть, вийшли на берег і десь пішли. Я знав, що в кожну пірогу звичайно сідає шість чоловік, а то й більше, і, одверто кажучи, трохи розгубився. Я зовсім не чекав, що мені доведеться битися з таким численним ворогом.
Висувати голову було небезпечно. Я сховався за вершиною і став дивитися в підзорну трубу. Дикуни тепер повернулися до своїх човнів. їх було не менше як тридцять чоловік. Вони запалили на березі багаття і, очевидно, готували на вогні якусь їжу. Я не міг розпізнати, що саме варилось у них, бачив тільки, що вони танцюють навколо багаття з шаленими стрибками і рухами, як звичайно танцюють дикуни.
Продовжуючи дивитися на них в підзорну трубу, я побачив, що вони підбігли до човнів, витягли звідти двох чоловіків і поволокли до багаття. Очевидно, цих нещасних було призначено вбити. До цієї хвилини вони, певно, лежали в човнах із зв’язаними руками й ногами. Одного з них вмить збили з ніг; мабуть, його вдарили по голові дрючком або дерев’яним мечем, цією звичайною зброєю дикунів; враз на нього накинулися ще двоє чи троє і взялися до роботи: розрізали живіт і почали його потрошити.
Другий полонений стояв поблизу, чекаючи такої ж самої долі.
Пораючись біля першої жертви, мучителі забули про нього. Нещасний відчув себе на волі, і у нього, очевидно, з’явилась надія на врятування: він раптом рвонувся вперед і з страшною швидкістю кинувся бігти. Він біг піщаним берегом у той бік, де було моє житло.
Одверто кажучи, я дуже злякався, коли побачив, що він біжить просто на мене. Та й як було не злякатися: мені в першу хвилину здалося, що навздогін йому кинулась уся ватага. Проте я залишився на посту і скоро побачив, що за втікачем женуться тільки два чи три чоловіки, а інші, пробігши невелику віддаль, потроху відстали і тепер ідуть назад, до багаття. Це трохи заспокоїло мене. Але остаточно я заспокоївся, коли побачив, що втікач набагато випередив своїх ворогів; було видно, що коли йому пощастить пробігти з такою швидкістю ще півгодини, вони ні в якому разі не впіймають його.
Не гаючи часу, я спустився драбиною вниз до підніжжя горба, схопив поставлені там рушниці, потім з такою самою швидкістю видерся знову нагору, спустився з протилежного боку і побіг навскоси до моря, щоб перепинити дикунів.
Тому що я біг униз по схилу горба найкоротшою дорогою, я скоро опинився між утікачем і його переслідувачами. Він продовжував бігти, не оглядаючись, і не помітив мене.
Я гукав йому:
– Стій!
Він оглянувся і, здається, в першу хвилину злякався мене ще дужче, ніж своїх переслідувачів. Я зробив йому знак, щоб він наблизився до мене, а сам пішов повільним кроком назустріч двом дикунам, які бігли за ним.
Коли передній наблизився до мене, я несподівано кинувся на нього і прикладом рушниці збив його з ніг. Стріляти я боявся, щоб не привернути уваги інших дикунів, хоч вони були далеко і навряд чи могли почути мій постріл, а якби й почули, то все одно не догадалися б, що це таке.
Коли один із переслідувачів упав, другий зупинився, очевидно злякавшись. Я тимчасом продовжував спокійно наближатися до нього. Та, підійшовши ближче, я помітив, що у нього в руках лук і стріла і що він цілиться в мене, і мені довелося вистрілити. Я прицілився, спустив курок і вбив його на місці.
Нещасний утікач, дарма що я вбив обох його ворогів (принаймні так йому повинно було здатися), був до того наляканий вогнем і гуркотом пострілу, що втратив здібність рухатися; він стояв, як прикутий до місця, не знаючи, на що зважитись: бігти чи залишатися зі мною, хоч, певно, він волів би втекти, коли б міг.
Тут я помітив, що він увесь тремтить; нещасний, певно, боявся, що коли він потрапить до моїх рук, я зразу ж уб’ю його, як і тих дикунів. Я знову показав йому знаком, щоб він наблизився до мене, і взагалі всіляко намагався підбадьорити його.
Він підходив до мене все ближче й ближче. Через кожні десять-дванадцять кроків він падав на коліна. Очевидно, він хотів виявити мені подяку за те, що я врятував йому життя.
Я лагідно посміхнувся до нього і з найпривітнішим виглядом продовжував манити його рукою.
Нарешті дикун підійшов зовсім близько. Тут він знов упав на коліна, поцілував землю, притисся до неї обличчям і, піднявши мою ногу, поставив її собі на голову. Це, очевидно, мало означати, що він присягається бути моїм рабом аж до смерті.
Я підняв його і з лагідною дружелюбною посмішкою намагався показати, що йому нема чого боятися мене.
Я наказав йому йти за мною, і ми рушили в дорогу. Йшли ми довго, тому що я повів його не у фортецю, а зовсім в інший бік – до найдальшої частини острова, до мого нового грота. В гроті я дав йому хліба, кетяг родзинок і трохи води; все це було йому дуже потрібне після швидкого бігу.
Коли він підкріпив свої сили, я вказав йому на куток печери, де в мене лежав оберемок рисової соломи, і пояснив йому знаками, що він може лягти спати.
Бідолаха ліг і вмить заснув.
Я скористався випадком, щоб краще розгледіти його.
Це була гарна молода людина, високого зросту, прекрасної будови, з розвиненими мускулястими руками й ногами. На вигляд йому було років двадцять п’ять – двадцять шість. На обличчі його я не помітив нічого похмурого чи лютого. Це було мужнє і в той самий час ніжне і приємне обличчя європейця, і часто на ньому з’являвся вираз лагідності, особливо коли він посміхався. Волосся у нього було чорне і довге; воно не кучерявилось, як овеча шерсть, а падало на обличчя рівними пасмами. Чоло в нього було високе, відкрите; колір шкіри не чорний, а темно-коричневий, але не того жовто-рудого відтінку, який буває у тубільців Бразилії, а швидше оливковий, дуже приємний для ока. Обличчя в нього було кругле, щоки повні, ніс невеликий, але не приплющений, як це буває у негрів. Рот у нього був гарний, губи тонкі, красиві, а зуби рівні, білі, як слонова кістка.
Спав він не більше як півгодини, вірніше не спав, а дрімав, потім схопився на ноги і вийшов із печери до мене.
Я доїв у загоні своїх кіз. Побачивши мене, він зразу ж підбіг до мене і знову впав передомною на землю, виявляючи різними знаками найпокірливішу вдячність і відданість.
Припавши лицем до землі, він знову поставив собі на голову мою ногу і взагалі всіма доступними йому засобами намагався показати мені свою безмежну рабську покірність і сказати, що з цього дня він буде служити мені все життя.
Я зрозумів багато з того, що він хотів мені сказати, і постарався розтлумачити йому, що я цілком задоволений ним.
З того ж дня я почав його вчити англійським словам. Найперше я сказав йому, що буду називати його П’ятницею (я вибрав для нього це ім’я на згадку про той день, коли врятував йому життя). Потім я навчив його вимовляти моє ім’я, навчив також говорити “так” і “ні” і розтлумачив значення цих слів.
Я приніс йому молока в глиняному глечику і показав, як умочати в нього хліб. Він зразу навчився всьому цьому і став знаками показувати мені, що моє частування йому подобається.
Скоро П’ятниця довів мені, як самовіддано він мене любить. Я не міг не визнати в ньому друга і перестав берегтися його.
Ніколи жодна людина не мала такого люблячого, такого вірного і щирого друга. Ні дразливості, ні лукавства не виявляв він щодо мене; завжди послужливий і привітний, він був прив’язаний до мене, як дитина до рідного батька. Я певний, що при потребі він з радістю пожертвував би для мене своїм життям.
Я був дуже щасливий, що у мене нарешті з’явився товариш, і пообіцяв собі навчити його всьому, що могло б принести йому користь, а насамперед навчити його говорити мовою моєї батьківщини, щоб ми з ним могли розуміти один одного. П’ятниця виявився таким здібним учнем, що кращого не можна й хотіти.
Але найцінніше було в ньому те, що він учився так старанно, з такою радісною готовністю слухав мене, такий був задоволений, коли розумів, чого я від нього хочу, що для мене було великою насолодою вчити його і розмовляти з ним.
Відтоді як з’явився П’ятниця, життя моє стало таке затишне й легке, що коли б тільки я міг вважати себе у безпеці від інших дикунів, я, справді, здається, без жалю погодився б залишитися на острові до останніх своїх днів.
Розділ двадцять третій. РОБІНЗОН СПОСТЕРІГАЄ ЗА ПОЛОНЕНИМИ
Не встиг я видертися на гору, як зразу ж побачив корабель.
Він стояв на якорі південно-східного краю острова, миль за вісім від мого житла. Корабель був, без сумніву, англійський, та й човен, як я зміг тепер упевнитися, виявився англійським баркасом.
Не можу висловити, які різноманітні почуття викликало в мені це відкриття.
Не можна змалювати словами мою радість, радість очікування близької зустрічі з моїми земляками (значить, з друзями), коли я побачив корабель, та ще англійський.
Разом з тим якась таємна тривога, що її я не міг собі пояснити, примушувала мене бути на сторожі.
Стоячи на горі, я стежив за човном, який наближався до острова.
Раптом він різко повернув і пішов уздовж берега в напрямі до бухточки, де я колись причалював плотами. Очевидно, люди, що сиділи в човні, наглядали, де їм краще пристати. Вони не помітили бухточки, а причалили в іншому місці, за півмилі від неї.
Я був щасливий, що вони висіли саме там, бо якби вони увійшли в бухточку, вони опинилися б, так би мовити, біля порога мого житла і – хто знає! – можливо, вигнали б мене з фортеці і пограбували б її.
Люди вийшли на берег, і я зміг упевнитися, що це й справді англійці, у всякому разі більшість із них.
Одного або двох я, правда, визнав за голландців, але, як виявилося потім, я помилився. Усіх їх було одинадцять чоловік.
Троє з них, мабуть, були привезені сюди як полонені, бо я не помітив у них ніякої зброї і мені здалося, що у них зв’язані ноги. Я бачив, як п’ять чоловік, що першими вискочили на берег, витягували їх з човна.
Один полонений, очевидно, про щось просив: його жести свідчили і про страждання, і про благання, і про відчай. Певно, він зовсім розгубився. Двоє інших також благали про щось і також піднімали руки до неба, але загалом були немовби спокійніші і не так бурхливо виявляли своє горе.
Розбійники, очевидно, не мали наміру вбивати своїх полонених. Налякавши їх і познущавшися з них, лиходії розбіглися по острову, бажаючи, мабуть, оглянути місцевість, де вони опинились. Полонених вони залишили під наглядом двох своїх товаришів. Але, певно, ті були п’яні: як тільки інші пішли, обидва вони залізли у човен і вмить заснули.
Таким чином, полонені залишилися самі. Але, замість того щоб скористатися наданою їм свободою, вони сиділи на піску, озираючись навколо, у безвихідній розпуці.
Це нагадало мені перший день мого перебування на острові.
Так самісінько і я сидів на березі, дико оглядаючись навколо. Я також вважав себе загиблим, Я був тоді впевнений, що мене розтерзають хижі звірі, видерся на дерево і пробув там усю ніч. Взагалі немає таких страхіть, які не примарилися мені в перший час. Так, тоді я вважав себе загиблим, але як спокійно прожив я всі ці роки! Та цього я тоді не передбачав.
Так само і ці троє нещасних впадали у розпач, не знаючи, що порятунок недалеко.
Розділ двадцять п’ятий. РОБІНЗОН ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З КАПІТАНОМ АНГЛІЙСЬКОГО СУДНА
Їх ніхто не стеріг, і я вирішив, не чекаючи вечора, пробратися до них і поговорити з ними. Мені кортіло довідатись, що це за люди і чому вони тут, Я пішов до них у тому химерному вбранні, яке я щойно описав. За мною вслід ішов П’ятниця. Він так само був озброєний з голови до ніг, хоч і не здавався таким опудалом, як його господар.
Я підійшов до трьох полонених зовсім близько (вони сиділи до мене спиною і не могли бачити мене) і голосно спитав їх по-іспанськи:
– Хто ви такі, сеньйори?
Вони здригнулися від несподіванки, але, здається, перелякалися ще дужче, коли побачили, яке страховище підійшло до них.
Жоден з них не відповів ні слова, і мені здалося, що вони збираються від мене втекти.
Тоді я заговорив по-англійськи:
– Джентльмени,- сказав я,- не лякайтесь. Можливо, ви знайдете друга там, де найменше сподіваєтесь його зустріти. Я англієць і хочу вам допомогти. Ви бачите: нас лише двоє – я і мій слуга; у нас є зброя і порох. Кажіть же відверто: чим ми можемо полегшити вашу долю, яке лихо трапилося з вами?
– Наших злигоднів так багато, що описувати їх було б дуже довго,- відповів один полонений,- а наші кати близько і кожної хвилини можуть з’явитися сюди. Ось вам, сер, коротко вся наша історія. Я капітан корабля; мій екіпаж збунтувався. Я завжди любив своїх матросів, і вони любили мене. Під моєю командою їм дуже добре жилося. Але їх спантеличила зграя негідників, яка останнім часом завелась у мене на судні. Ці негідники переконали їх стати піратами – морськими розбійниками, щоб грабувати й палити кораблі. Товариші мої, яких ви бачите тут (один – мій помічник, другий – пасажир), ледве вблагали цих людей не вбивати нас, і нарешті вони погодилися, з тією умовою, що вони висадять нас трьох десь на пустинному березі. Так вони і зробили. Ми були впевнені, що тут нас чекає голодна смерть, бо вважали цю землю незаселеною. А тепер виявилося, що тут живуть люди, які готові самовіддано врятувати нас від смерті.
– Де ж ці лиходії? – спитав я.- Куди вони пішли? У який бік?
– Вони лежать під тими деревами, сер,- відповів капітан, показуючи на найближчий гайок.- Серце завмирає у мене від страху; я боюся, що вони побачили вас і чують, про що ми зараз говоримо. Якщо так, ми загинули! Вони вб’ють нас усіх, не помилують нікого.
– У них є рушниці? – спитав я.
– Тільки дві, і одна з них у човні.
– Чудово,- сказав я,- все інше я беру на себе. Усі вони сплять, і нам було б неважко підкрастися до них і перебити їх усіх, але чи не краще буде захопити їх живими? Може, вони одумаються, покинуть розбійництво і стануть чесними людьми.
Усі троє підвелись і пішли за мною.
Я повів їх у лісові хащі і там, звертаючись до капітана, сказав:
– Я спробую врятувати вас від піратів, але раніше поставлю вам дві умови.
Він не дав мені договорити.
– Я приймаю будь-які умови, сер,- сказав він.- Якщо вам пощастить відібрати у заколотників мій корабель, робіть зо мною і з моїм кораблем, що хочете. Коли ж ваш задум вам не вдасться, я залишуся тут разом з вами і буду до кінця своїх днів вашим щирим помічником.
Таку саму обіцянку дали і його товариші.
– Коли так,- сказав я,- ось мої дві умови. По-перше, поки ви не перейдете до себе на корабель, ви забудете, що ви – капітан, і будете
Безсуперечно підкорятися кожному моєму наказові. І якщо я дам вам зброю, ви при всяких обставинах не скеруєте її ні проти мене, ані проти моїх підлеглих і повернете її мені на першу мою вимогу. По-друге, якщо корабель знову стане вашим, ви без ніякої винагороди приставите на ньому до Англії мене і мого друга.
Капітан заприсягся мені всіма клятвами, які тільки може придумати людський розум, що обидві мої вимоги будуть свято виконані ним і його товаришами.
Поки у нас велися ці переговори, пірати почали прокидатися. З лісу долинули їх голоси. Я побачив, що двоє з них уже стоять на ногах, і спитав капітана, чи це не призвідці заколоту.
– Ні,- відповів він,- ці люди були вірні своєму обов’язкові до останньої хвилини і пристали до заколотників під тиском загроз.
– То нехай собі йдуть,- сказав я,- не будемо їм заважати. Очевидно, сама доля потурбувалася про те, щоб урятувати неповинних від кулі. Але нарікайте на себе, якщо ви дозволите піти іншим. Вони схоплять вас, і вам не буде помилування.
Ці слова пробудили у капітана рішучість. Він і його товариші схопили рушниці, заткнули за пояс пістолети і кинулися вперед.
Один пірат оглянувся на шум кроків і, побачивши капітана з товаришем озброєними, підняв тривогу.
Але було вже пізно: тієї ж секунди, як він закричав, гримнуло два постріли. Стрільці не промахнулись: один пірат був убитий відразу, другий тяжко поранений. Проте він схопився на ноги і почав кликати допомогу. Але тут до нього підійшов капітан.
– Пізно! – сказав він.- Тепер уже ніхто тебе не врятує. Ось тобі нагорода за зраду.
Сказавши це, він підніс мушкет і так сильно вдарив зрадника прикладом по голові, що той навіки замовк.
Тепер, коли не враховувати трьох чоловік, які, певно, зайшли до другої частини лісу, у нас лишалося тільки три вороги, з яких один був легко поранений. В цей час підійшли і ми з П’ятницею. Вороги побачили, що їм не врятуватися, і стали просити пощади. Капітан відповів, що він згоден подарувати їм життя, коли вони ділом доведуть йому, що каються у своїй віроломності, і заприсягнуться, що допоможуть йому оволодіти кораблем. Вони впали перед ним на коліна і стали палко запевняти його у своєму щирому каятті.
Капітан повірив їхнім клятвам і запевнив, що з охотою дарує їм життя. Я не заперечував проти цього, але зажадав, щоб полоненим зв’язали руки й ноги.
Тільки-но переговори закінчились, я наказав П’ятниці і помічникові капітана побігти до баркаса і зняти з нього парус і весла.
Скоро повернулися і ті три матроси, які блукали по острову. Вони забрели далеко і тепер прибігли, почувши наші постріли.
Коли вони побачили, що капітан з їх полоненого став їхнім переможцем, вони навіть не намагалися чинити опір і беззаперечно дали себе зв’язати.
Отже, перемога була за нами.
Розділ двадцять сьомий. КАПІТАН ЗНОВУ КОМАНДУЄ СВОЇМ КОРАБЛЕМ. – РОБІНЗОН ПОКИДАЄ ОСТРІВ
Злочинці каялися, здається, від щирого серця і благали тільки про одне: щоб їх не вбивали.
Бачачи таку покірливість цих жалюгідних людей, наляканих загрозою смерті, я сказав собі:
“Ось коли прийшла до мене година визволення. Цих нещасних так налякано, що, звичайно, вони виконають будь-яку нашу вимогу: варто нам наказати, і вони допоможуть нам оволодіти кораблем”.
І відійшовши подалі, за дерева, щоб вони не могли побачити, який убогий вигляд у грізного начальника острова, я вигукнув:
– Покликати до мене капітана!
Один з наших людей урочисто підійшов до капітана і сказав:
– Капітан, вас кличе начальник!
А капітан не менш урочисто відповів:
– Передайте його сіятельству, що я зараз з’явлюся.
Почувши таку мову, бунтівники остаточно притихли. Вони повірили, що недалеко від них перебуває сам губернатор із загоном, в якому налічується п’ятдесят чоловік.
Коли капітан підійшов до мене, я повідомив його, що хочу оволодіти кораблем з допомогою наших полонених. Капітан був у захваті. Ми вирішили завтра ж уранці виконати цей план.
Коли капітан поїхав, я звелів покликати до себе полонених і завів з ними серйозну розмову.
Я знову сказав їм, що, по-моєму, вони роблять розумно, залишаючись на острові, бо коли б капітан узяв їх з собою на батьківщину, їх неодмінно б повісили.
Я розповів їм докладно, як я потрапив на цей острів, як потроху влаштував своє господарство, як збирав виноград, як сіяв рис і ячмінь, як навчився пекти хліб.
Я показав їм свої укріплення, свої комори, свої лани і загороди – одне слово, зробив усе, щоб життя на острові було для них не таке важке.
– Я покинув їм усю свою зброю (тобто п’ять мушкетів, три мисливські рушниці і три шаблі). Я залишив їм півтори бочки пороху і докладно пояснив, як доглядати кіз, як доїти і відгодовувати їх, щоб вони були гладшими, як робити масло і сир.
Таким чином, мені довелося розповісти цим людям усю довгу історію мого трудового, самотнього і томливого життя на острові протягом двадцяти восьми років.
Прощаючись з ними, я обіцяв, що попрошу капітана залишити їм ще дві бочки пороху та насіння овочів, і розповів їм, як важко було мені без цього насіння. Мішок з горохом, який капітан привіз мені для страв, я також віддав їм, порадивши залишити весь горох на посів, щоб у майбутньому його стало більше.
Після цієї розмови з вигнанцями я другого ж дня рано-вранці переїхав на корабель.
Хоч нам і не терпілося поставити паруси і вирушити в далеке плавання, все ж таки ми ще цілу добу стояли на якорі.
Наступного дня рано-вранці ми побачили, що до корабля пливуть дві людини. Виявилося, що це двоє з тих п’ятьох, яких ми залишили на острові.
– Візьміть нас з собою! – кричали вони.- Вже краще повісьте нас, але не кидайте на острові. Наші товариші все одно нас уб’ють.
У відповідь на їхню просьбу капітан заявив, що не може взяти їх без мого дозволу. Але кінець кінцем, узявши з них урочисту клятву, що вони виправляться і будуть поводитися смирно, ми прийняли їх на корабель.
Тому що незабаром починався приплив, на берег було послано шлюпку з речами, які я обіцяв поселенцям. До цих речей капітан додав, на мою просьбу, сундук, повний різного одягу. Вони взяли цей подарунок з великою вдячністю.
Прощаючися з вигнанцями, я дав їм слово, що не забуду про них і, коли тільки в якомусь порту ми зустрінемо корабель, путь якого йтиме повз мій острів, я попрошу капітана того корабля зайти за ними і приставити їх до рідного краю.
Коли я покидав цей острів, я взяв з собою на пам’ять велику гостроверху шапку, власноручно пошиту з козиного хутра, парасольку і одного папугу. Не забув я взяти і гроші, але вони так довго лежали у мене без ніякого вжитку, що зовсім потемніли. Тільки після того, як я ретельно почистив їх, вони знову стали схожі на срібло. Узяв я також і золоті монети, знайдені колись на розбитому іспанському кораблі.
Як потім виявилося з корабельних записів, мій від’їзд відбувся 19 грудня 1687 року.
Отже, я прожив на острові двадцять вісім років, два місяці і дев’ятнадцять днів.
По дорозі я заїхав до іспанців і взяв їх з собою на корабель. Вони були дуже раді і з слізьми на очах дякували мені.
Але, здається, найщасливішим був П’ятниця, бо його старий батько разом з нами вирушив у далеку дорогу.
Словничок
Миля – тут: морська міра довжини, що дорівнює 1,852 км.
Сажень – старовинна міра довжини, яка дорівнює 2,134 м.
Шифоньєрка – невелика шафа для зберігання білизни, книг тощо.
Запитання й завдання
1. Яку мрію Робінзон Крузо плекав у душі з дитинства? Чому його батько не хотів, щоб вона збулася? Чи прислухався Робінзон до його поради?
2. Опишіть почуття Робінзона, коли він опинився на острові.
3. Що забрав Робінзон з напівзатонулого корабля? Як він визначав цінність речей?
4. Чому Робінзон Крузо вирішив вести щоденник? Що допомогло йому побороти тугу? За записами у щоденнику визначте, що Робінзон вважав найголовнішим у своєму житті на острові.
5. Як Робінзон влаштував своє житло? На що він спрямував головні зусилля? Як йому вдалося прогодувати себе на острові?
6. Розкажіть про життя Робінзона на острові: як він садив город, виготовляв посуд, будував човен. Чи все йому вдавалося?
7. Чи безпечним було перебування Робінзона на острові? Які несподіванки траплялися з ним?
8. Яких висновків дійшов Робінзон за час перебування на острові? Чи зробив би він їх, якби не опинився в ізоляції від людей?
9. Розгляньте ілюстрації до твору. Якими цитатами з роману ви їх підписали б?
10. Які риси характеру Робінзона виявилися на острові? Складіть цитатний план характеристики Робінзона Крузо.
11. Дайте визначення роману. Доведіть, що “Робінзон Крузо” є романом.
1. Перегляньте підказки до твору. Які етапи історії людства пройшов Робінзон? Чому це роман про людину взагалі?
2. Чи мали підстави англійці із захопленого бунтівниками корабля називати Робінзона губернатором острова? Обгрунтуйте свою думку.
3. Чому Робінзон вийшов з усіх випробувань переможцем?
4. Наука стверджує, що людина не може прожити на самоті двадцять вісім років і при цьому не здичавіти. Чому Данієль Дефо вдається до неправдоподібного факту в своєму романі?
5. Що люди мають на увазі, коли називають когось Робінзоном?
6. Чому роман “Робінзон Крузо” належить до пригодницької літератури? Які ще пригодницькі твори ви знаєте? Зверніться до літературознавчого словника.
Прочитайте в розділі “Цікава наука про літературу” статтю “Губернатор безлюдного острова”. Порівняйте історії перебування на острові моряка Селькірка й героя роману Дефо. Зверніть увагу на те, як вони там опинились, як облаштовували житло, скільки часу перебували на острові, чи змінилася їхня поведінка.
1. Назвіть “четвертого зайвого” і обгрунтуйте свій вибір: “Пригоди Тома Сойєра”, “Товстий і тонкий”, “Три мушкетери”, “Пригоди Робінзона Крузо”.
2. Що мав на увазі Робінзон, коли говорив: “Непотрібний мотлох, навіщо ти мені тепер?”
1. Підготуйте усну розповідь від імені Робінзона на тему “Як я вів господарство”.
2. Підготуйте розповідь від імені П’ятниці на тему “Моє знайомство з Робінзоном”. Розіграйте сцену зустрічі Робінзона і П’ятниці.
3. Дотримуючись законів пригодницької літератури, напишіть невеликий твір на тему “Вони залишилися на острові після Робінзона”.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)