“Життя – це найтрудніше із мистецтв” за творчістю Богдана-Ігоря Антонича
“Мої пісні – над рікою часу калиновий міст,
Я – закоханий в життя прочанин”.
Б.-І. Антонич
Творча спадщина відомого українського поета Богдана-Ігоря Антонича є ще одним підтвердженням того, що справжній великий талант обов’язково реалізує усі можливості для того, щоб у найкоротший час пробитися через усі перепони і вийти на дорогу передових думок свого часу на той шлях, який нерозривно поєднає серце митця і серце його народу.
Перша збірка поезій Б.-І. Антонича була надрукована у 1931 році. У цей час молодий поет після
“Співають дні все менші, нерівні,
піють до півночі півні, ости, осокори,
рій, ос
і ось
вже осінь
і
о
осінь
інь
нь”
Вірші
“У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі
Заслуханий, задивлений поет – сліпий”.
Як бачимо, перша збірка повна суперечливих мотивів і вони – дзеркало душі автора. Думи про розділену на частки душу поета ми вбачаємо у збірці “Три перстені”:
“І світу ти не схопиш.
Не вирвеш віршем корінь зла”.
Але минав час, змінювався оточуючий світ, набирало нових ознак політичне і суспільне життя, а разом з цим розвивався і Б.-І. Антонич, художник і майстер поетичного слова.
В одній із своїх поезій він написав:
“Я є рушниця, радістю набита,
Якою вистрілю на честь життя”.
І це так, адже у житті кожної людини є найщасливіший день, коли просто так радієш сонцю, насолоджуєшся красою природи і вбираєш у себе свіжість повітря.
Оригінально автор розглядає і таку складну сторону життя суспільства, як релігію. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, поет вивчає їхні “мови”, тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи вільною і видющою. А українські літературні традиції Б.-І. Антонич продовжує у своїх поезіях про невмирущість усього живого, про яскравий і неповторний світ природи, про море і степи. Про ці вірші він казав: “Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи”. Він застерігав:
“У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,
у надро слово і у надро сонця”.
На думку поета криницею людського життя є не походження людини, а походження її духовної краси і сили. За його словами людському духові немає і не може бути краю.
Вершиною поезії Б.-І. Антонича є збірка віршів “Зелена Євангелія”. У віршах цієї книги поет робить глибокі філософські висновки – все повинно падати, гнити, нищитися, і тим самим ставати лоном для нового. Ці закони жорстокі, але справедливі і однакові для всіх, хто населяє землю. Ця книга переповнена слуховими і зоровими образами, які надають їй оригінальності. Вірш “Концерт” з цієї книги нагадує нам: “Не Зевс, не Пан, не Голуб – Дух…”. І не тільки своєю проблематикою, але й особливим настроєм та унікальною системою образів вірш “Концерт” – це великий світ і для теслі, і для поета, а людина – це відбиття і листок тієї рослини, якою є всесвіт. Письменник приходить до філософської розв’язки:
“Не птах, не квіт, це грає зміс
Це грають первні речей і дій,
Музика суті, дно незглибле”.
Д. Павличко, осмислюючи творчість Богдана-Ігоря Антонича, писав у одній із статей: “З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть. Мине небагато часу, і в мисль про українську поезію ввійде ім’я закоханого в життя прочанина, творчість якого…” – це:
“Дубове листя, терези купців, цигани,
щоденний гамір і щоночі вічні зорі.
Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)