Жанрово-композиційна своєрідність поеми М. В. Гоголя “Мертві душі”

М. В. Гоголь – видатний письменник критичного реалізму, що продовжує традиції О. С. Пушкіна й углубляющий критичне відношення до сучасної дійсності

Замислювалися “Мертві душі” таким чином, щоб у добутку “з’явилася” вся Русь. Природно, що такий колосальний задум не укладався в існуючі жанрові рамки; композиційна будова теж повинне було стати чимсь особливим

Дотепер викликає спори жанрове визначення, дане “Мертвим душам” М. В. Гоголем. Відомо, що на обкладинці першого видання книги на першому плані великими буквами

виступило слово “поема”, затінюючи навіть саму назву. Які асоціації повинні були виникнути в сучасника у зв’язку із цим?

По-перше, поемою називали “Илиаду” і “Одиссею” – жанр, що Гоголь уважав неможливим у послегомеровское час. Поемою називали романтичний добуток байроновского або пушкінського типу. І нарешті, слово “поема” могло навести на думку про великий утвір Данте. Поемою називали “Божественну комедію” В. Г. Бєлінський, А. Ф. Мерзляків і такий знавець італійської літератури, як С. П. Шевирев.

Подібність двох “поем” не залишилося не заміченим сучасниками.

У першу чергу варто вказати на трехчастное будова добутків, адже “Мертві душі” замислювалися автором саме так, за аналогією з “Пеклом”, “Чистилищем” і “Раєм”, хоча задум, на жаль, і не був реалізований до кінця. Але в межах цієї подібності сучасні літературознавці знаходять і інші цікаві аналогії

Звернемося до першого того “Мертвих душ”. У поемі Данте персонажі в першій частині випливають у порядку зростаючої винності. І чим більше в ній свідомого елемента, тим вона вище. У М. В. Гоголя такі пороки й злочини, як убивство, зрадництво, взагалі виключені: “Герої мої зовсім не лиходії”. Але принцип розташування характерів у відомій мері збережений

Із цього погляду легко можна пояснити той факт, що Манилов відкриває галерею поміщиків. У Данте напередодні Ада перебувають ті, хто не робив ні зла, ні добра. Дійсно, цьому відповідає опис Гоголем того роду людей, до якого ставиться Манилов: “…Люди так собі, ні те, ні рє, ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан”. Наступні за Маниловим персонажі відрізняються від нього тим, що в них є якась “пристрасть”, якийсь “запал”, хоча рано ще говорити про свідомий елемент. Уперше ця “провина” проявляється в Плюшкине: ми ясно бачимо, що він міг би бути іншою людиною. У зв’язку із цим вимовляє автор таке “напуття”: “Забирайте із собою в шлях… всі людські рухи, не залишайте їх на дорозі”.

У другому томі, як писав сам М. В. Гоголь, “характери значніше колишніх”. Дійсно, тут підвищується елемент свідомості. Опис Бетрищева розвивається на іншому рівні, ніж характеристики поміщиків, що зустрілися читачеві в першому томі. Недоліки в Бетрищеве перемішані з достоїнствами. Таким чином, розмежовуючи ці два поняття, автор дає читачеві зрозуміти, що й сам герой це може зробити. Але не робить, і це підвищує його провину

Не тільки Бетрищев, Тентетников, Платонов, Хлобуев, але навіть Півень, легковажний ненажера, виявляють у собі задатки високих якостей. Дивний опис прогулянки Півня в човні – воно все просочено ліризмом, як сказав І. С. Тургенєв, “приголомшливої в один час всю душу читача”.

Перехід від першого тому до другого здійснюється за допомогою образа Плюшкина: у зв’язку з ним уперше спливає промінь світла, уперше ми бачимо “церкву” у поміщику, і вперше з’являється мотив пошуку – Плюшкин постійно щось шукає й піднімає

Аналогічним способом другий будинок повинен був стати перехідним до третього. Хоча провини Чичикова стають усе важче, всі частіше прокидається в ньому голос совісті, що знову вказує на можливість іншого шляху. Недарма автор вкладає у вуста Муразова такі слова: “…який би з вас була людина, якби так само, і силою й терпінням, так подвизались би на добру працю, маючи кращу мету”.

Відродження повинне було відбуватися в третьому томі. Якби це здійснилося, перед нами була б заключна стадія “історії душі” сучасної російської людини, а саме – прилучення кистине.

Наведення сучасників на думку про дантевской поему було передбачено автором і з інший і, мабуть, головною метою. Данте вважав себе вибраним для того, щоб сказати істину миру, “викрити людству всю його внутрішність і показати його прийдешнє, результат його життя теперішньої в образі Ада, борошна вічного й розпачливої, Чистилища, борошна, розчиненої надеждою, і Раю вічної й створеної радості”, – як писав Шевирев. Те ж можна сказати про Гоголя: він відчував обов’язок сказати рятівне слово Росії й

Усьому світу, що викриє міру падіння й вселить надію на майбутнє. А щоб слово це почули і його послухалися, М. В. Гоголь натякає на призначення своєї поеми аналогією сдантовской.

Насамперед, головний персонаж усе більше бачиться М. В. Гоголю характерним представником сучасного російського миру, а його виправлення й очищення одержує вищий зміст: “И, може бути, у цьому ж Чичикове пристрасть, його манлива, уже не від нього, і в холодному його існуванні укладене те, що потім повалить у порох і на коліна людини перед мудрістю небес…” Таким чином, Пекло, Чистилище, Рай відповідають трьом станам душі: людському, відродженню й відновленню

Незважаючи на те що М. В. Гоголь намагається зберегти дантовскую традицію, вона одержує чимале перетворення й новий розвиток. Навіть прийоми, запозичені з Данте, одержали особливий, гоголівський колорит. Наприклад, Гоголь використовує розповсюджені порівняння Данте, але так, як це може зробити тільки сатирик. Взяти хоча б порівняння світських франтів, увивающихся біля красунь, з мухами, що летять на рафінад

Крім того, у М. В. Гоголя можна знайти ту точність, з якої Данте описував Ад. Особливо це видно в сцені “здійснення купчій”, де Гоголь використовує ремінісценцію з Данте. Але знов-таки ця точність суцільно перейнята іронією. У цій сцені роль Вергілія виконує чиновник, а Чичиков – слідчий по загробью. Вергілій залишає Данте перед проходженням у Рай, куди йому шлях заборонений. Провідник Чичикова залишає його на порозі іншого “Раю” – кабінету голови, де, подібно Данте, М. В. Гоголь використовує символіку світла, що грає важливу роль у зображенні Емпірею. Тепер – це голова й зерцало, що відбиває світло істини

Гумор, постійно використовуваний М. В. Гоголем, на думку багатьох читачів і критиків, ставив під удар саме визначення жанру – поему. Із цього приводу Шевирев писав, що внаслідок цього гумору “мимоволі через слово: поема – вигляне глибока, значна іронія, і скажеш внутренно: чи не додати вуж до заголовка: поема нашого часу?” Таке трактування продиктоване, звичайно, Лєрмонтовским романом, але й він не дає чіткої відповіді, що ж це таке. Обоє художника написали картину “нашого часу”, а як це розуміти, читач повинен вирішити для себе сам

На закінчення хотілося б розглянути іншу, відмінну від дантовской, концепцію пояснення жанрово-композицонного своєрідності поеми. До думки, що кожний наступний поміщик першого тому мертвее попереднього, відмінювалися такі відомі критики, як А. Білий, А. Воронский. Але навіть не грунтуючись на дантовской традиції, ці судження можна поставити під сумнів. Галерея поміщиків починається з Манилова, тому що він безбарвніше всіх і не буде відволікати увагу читача на себе. Крім того, його реакція на речення Чичикова відразу ж ставить на перший план те, що потрібно Гоголю. Якби на місці Манилова виявився, скажемо, Собакевич, повідомлення Чичикова не зробило б такого ефекту

Особливу роль у композиції грає мотив “кривого колеса”. Спочатку розташування глав повністю збігається із планом Чичикова, але потім вступає в дію цей мотив, і герой збивається з дороги й попадає не туди, куди хотів: замість Собакевича – до Коробочки, Ноздреву. Гра задуман і несподіваного становить, таким чином, особливість композиції. У другому томі вона теж зберігається: замість одного поміщика Чичиков попадає до іншому й так далі.

Ще одна особливість композиції – використання М. В. Гоголем вставної повісті – “Повести про капітана Копейкине”. Дієво й інше визначення, яким поштмейстер випереджає своє оповідання, – “поема”. Таким чином, вставна повість, незважаючи на свою гадану самостійність, жанрово зв’язана з усім добутком: у рамках “Мертвих душ” як поеми виникає ще одна поема

Жанр “Мертвих душ” – складне й оригінальне утворення, що відбилося й на композиції добутку. Жанрово-композиційна побудова поеми, за словами Ю. Манна, “в окресленні шляху відновлення конкретної людської душі”. Крім того, як відзначив критик, “домагання на вищу мету, на збереження високого символізму, яким убране дантовское утвір, М. В. Гоголь підкреслив присвоєнням “Мертвим душам” жанрового позначення “поема”.