Жанрова своєрідність повести Пожежа Распутіна В. Г

Два почуття дивно близькі нам – У них знаходить серце їжу – Любов до рідного попелища, Любов до отеческим трун. На них засновано від століття З волі Бога самого Самостоянье людини, Стан величі його. О. С. Пушкін По жанрі повість В. Г. Распутіна “Пожежа” (1985) можна визначити як притчу, тому що селище Сосновка, де відбувається дія добутку, зображується автором у вигляді зменшеної моделі величезної країни – Радянського Союзу. Сюжет повести дуже простий: у березневий вечір у селищі лісозаготівників на березі Ангари зайнялися склади при

єдиному селищному магазині. Гасити пожежу збіглися всі жителі, тому що, по-перше, на складах перебувало продовольство й, по-друге, вогонь міг перекинутися на житлові будинки.

Таким чином, у повісті описується одна подія й кілька варіантів поводження людей в однакових обставинах, як і повинне бути в притчі, де в невигадливому сюжеті відбиваються філософські проблеми, що стосуються миру й людини. Оповідання в притчі повинне бути стисло до межі, але автор порушує цей художній принцип: головний герой Іван Петрович Егоров, перебуваючи на пожежі, зауважує важливі подробиці в поводженні знайомих і незнайомих

йому людей, згадує рідне село Егоровку й недавні події із власного життя. Іншими словами, картина пожежі обростає численними додатковими епізодами, що поглиблює зміст притчі й перетворює добуток у соціально-філософську повість-притчу.

Пожежа ставиться до тих небезпечним ситуаціям, у яких характери й взаємини людей проявляються досить чітко. Пожежа в Сосновке розділив жителів селища на три нерівні групи. У першу входять “справні” і чесні люди, що приймають вірні рішення, уміло борющиеся з вогнем, що безкорисливо рятують суспільне добро. Із цієї групи Распутін докладно описує Івана Петровича, його сусіда й земляка Афоню Бронникова, начальника лісозаготівельної ділянки Бориса Тимофійовича Водникова (саме він виявився неформальним лідером, розпорядження якого виконуються людьми, що збіглися на пожежу), тракториста Семена Кольцова, “самоставного” (15) сторожачи дядька Мишу Хампо.

Ці люди розуміють, що в першу чергу треба рятувати не винний відділ складу, не японський ширвжиток, а продукти – борошно, масло, цукор. Вони швидко й уміло розбирають дах борошняного складу, щоб відітнути вогонь, а потім з останніх сил витягають мішки у двір. У результаті таких дружних дій усього кілька людей рятують основні запаси продуктів. До другої групи варто віднести що розгубилися сосновцев, які мечуться біля складів, витягають із вогню що потрапило й звалюють все це на брудний сніг посередині двору Користі від таких дій мало, тому що врятоване від вогню добро однаково псується – втаптивается в бруд. У цій групі виявилася дружина Івана Петровича – Алена; сюди ж можна включити хлопця, якого Афоня Бронников послав за ломом.

Хлопець повернувся швидко, без лома, але із приголомшливою новиною: мужики викотили із промтоварного складу мотоцикл “Урал” – мрію будь-якого тайговика. Зовсім недавно директор магазина Качаев клявся й божився, що мотоцикла в нього ні, а сам, виявляється, припрягав дефіцитну машину для якоїсь потрібної людини Обурений хлопець так і втече, не ввімкнувшись у корисну роботу. До третьої групи належать ті, які з’явилися на пожежу “погріти руки”.

Це сторонні шабашники, яких Іван Петрович називає “архаровцями”, і місцеві жителі, що крадуть серед загальної паніки. Архаровці спритно збивають замки з винного складу, весело рятують ящики з Горелкою, устигаючи в той же самий час напитися. Допомоги від них на пожежі мало, навпаки, за ними потрібний око так очей, щоб який-небудь п’яний сміливець не зГорев у вогні або не украв чого-небудь Нічого розумного від цих безпутних, ні до чого не прив’язаних молодців Іван Петрович і не чекав, але був глибоко обурений, коли побачив, як місцевий старий, однорукий Савелій, тягне врятований з вогню мішок борошна у свою лазеньку, а якась баба збирає пляшки з Горелкою, які архаровці украли в загальній метушні й перекидали за складський забір у провулок про запас. Отже, жителям Сосновки не вдалося перемогти вогонь, урятувати склади: вартих, корисних людей виявилося дуже небагато, марних – більшість, злодіїв і п’яниць – до образливого багато. Пожежа продемонструвала повний розлад серед сосновцев навіть перед особою загального лиха.

Цим вичерпується зміст притчі, але Распутін не просто фіксує розлад, він замислюється над його причинами. Дружина Івана Петровича Алена, бачачи поводження людей на пожежі, задає чоловікові питання: “Ми чому, Іван, такі-те? ” (5). Це питання можна уточнити: чому ми такі роз’єднані в соціальному й моральному відношенні, “чому стільки на світі не бійся й причиндалов? І як вийшло, що ми на їхню милість здалися, як вийшло?

” (7). Распутін, розповідаючи про історію Сосновки, міркує про моральні проблеми сучасного суспільства. Селище складається з жителів шести сіл, затоплених водоймищем Братньої ГеС. Переселенці одержали нові будинки, роботу, але колишнє дружне сільське життя в Сосновке не заладилася. Тому, уважає Распутін, що людині потрібно почуття корінь, почуття стабільності, якого його позбавили з переселенням. Жителі знають, що через п’ять-десять років весь ліс навколо буде вирубаний подчистую й прийде переїжджати на нове місце.

Звідси небажання людей облаштовувати, прикрашати свій побут: Іван Петрович відзначає, що в Сосновке в палісадниках ніхто не розводить квітів, мало хто обробляє свій город, тримає худобину. Селянська запасливість і обгрунтованість змінилася легенею, хижацьким відношенням до життя: продукти можна купити в магазині, ліс навколо берегти для дітей і онуків не треба, триматися усім миром теж немає потреби. Іншими словами, високі державні влади й самі люди бездумно марнують багатства землі, а одночасно втрачають головні моральні цінності У результаті цілим селищем не змогли впоратися з пожежею, а правила всього життя в Сосновке стали встановлювати архаровці.

“Як же це трапилося, що вони заволоділи всім селищем? Сотні народу в селищі, а десяток захопив владу… – думає Іван Петрович і сам собі відповідає: – Люди розбрелися всяк по-своєму ще раніше” (13). Чому ж так вийшло? Распутін переконаний, що для людини недостатньо мати будинок і роботу, тобто необхідні матеріальні умови існування; не менш важливі для людини моральні основи життя.

Все це разом Іван Петрович називає “чотирма підпірками людини”: “будинок із сім’єю, робота, люди, з ким разом правиш свята й будні, і земля, на якій коштує твій будинок. Всі чотири одна важней іншої. Закульгає яка – все світло внаклон” (16). Справедливість цих міркувань підтверджується спогадами Івана Петровича про життя в його рідному селі – затопленої Егоровке. ДО “чотирьох підпірок” варто додати пам’ять, що логічно випливає зі спогадів Івана Петровича.

Безпам’ятні люди перетворюються в архаровців, які заходять на цвинтар справляти нестаток. Пожежа висвітила не тільки моральні проблеми сучасного життя, але й соціальні. Відкрилася волаюча безгосподарність селищної влади: єдина пожежна машина давно розібрана на запчастини, вогнегасники в магазинних складах давно висохнули, а водовозку в потрібний момент ніяк не можуть знайти.

Начальник ліспромгоспу й директор магазина перебувають у місті на черговій нараді Головного інженера, що почав було розпоряджатися на пожежі, ніхто не слухає, тому що він не має авторитет у людей. Безкарне злодійство й хабарництво творить не тільки однорукий Савелій, але й саме магазинне начальство: коли розкрили палаючі склади, побачили поклади таких товарів, яких ніколи не бувало на прилавках. Робота в ліспромгоспі перетворилася в показуху: архаровці сміються над “героєм боротьби й праці” (13) Іваном Петровичем, а він сам на зборах демонстративно відмовляється від килима – нагороди переможцеві соціалістичного змагання (13). У селищі змінився моральний клімат: сосновци навчилися косо дивитися на всякого, хто “по старинці качає права й повторює про совість” (9). Іван Петрович випробовує це на собі: хтось навмисно розвернув його палісадник, іншим разом зіпсував машину, а на лісосіці він ледь встиг відскочити від падаючої на нього важенної підпори. Безнадійна, несправедлива й одночасно бездумне життя закономірно приводить до невтримного пияцтва.

Архаровці знайшли час напитися навіть у плутанині пожежі, а Івана Петровича вражають підрахунки директора сосновской школи: приблизно рівна кількість сосновцев загинуло за чотири роки Вітчизняної війни й за останні чотири роки мирного життя (9). Тільки тепер люди гинуть не за волю Батьківщини, а від п’яної стрілянини й різанини, від п’яного купання в ріці або від п’яної роботи на лісосіці, тобто по власній необережності й безалаберности. Слід зазначити важливу художню особливість повести “Пожежа” – її публицистичность, що полягає в тім, що авторські ідеї й оцінки виражаються не тільки через художні образи й сцени, але й відкрито, через прямі висловлення. Ці висловлення даються в повісті від імені головного героя, але зовсім очевидно, що письменник повністю розділяє їх.