Повість “Пожежа”
З народної пісні
Валентин Григорович Распутін – письменник-“деревенщик”, послідовно й жагуче виступаючий за збереження духовності, традицій народу й культури.
В “Прощанні із Запеклої” і особливо в повісті “Пожежа” гостро ставиться питання про відношення людей до своєї землі. “Хто ми,- запитує себе й нас письменник,- тимчасові правителі, що не пам’ятають споріднення, або люди, здатні залишити нащадкам плоди своєї праці”.
Сюжет повести “Пожежа” простий. Горять орсовские склади, а, що прибігли на пожежу
Всією логікою оповідання письменник підводить до думки, що не склади в загальному-те горять, а людські душі, а ті навіть не зауважують – користаються з нагоди, щоб схопити, урвати побільше.
Происходящее ми бачимо очами місцевого жителя, старожила Івана Петровича. Гарний працівник і дбайливий хазяїн, він ніяк не може зрозуміти, чому сторонні люди так недбало ставляться до своєї справи, до землі, на якій живуть і працюють. Якщо рубають ліс, то так, щоб після них уже нічого й ніколи не виросло, якщо будують, то так, що неприємно
Не приймає сучасні безладдя Іван Петрович, переживає душею за невпорядкованість життя, а коли довідається статистичні дані, що від пияцтва й недбайливості загинуло стільки ж, скільки повернулося з останньої війни, жахається.
Узимку пиляли, сніг не розчищаючи, і пні залишалися чи ледве не в пояс. Коли ж лісник виступив на захист лісу й оштрафував ліспромгосп, то йому спалили лазню, украли й убили коня… Та й самому Іванові Петровичу загрожували, коли на зборах виступав і обурювався всіма безладдями, але ж “говорив те, що знали всі й що поступово ставало звичаєм,- і як без нестатку й жалості рвуть техніку в лісі або ганяють її по п’яній і тверезій справі за десятки кілометрів по власній потребі, і як серед білого дня тягнуть із лісопилки, і як по дорозі в ліспромгосп таємниче зникають зазначені в накладні товари, а замість них відразу з’являються гроші…” І багато ще перераховував неподобств чесна й совісна людина, жахаючись тим змінам, які відбуваються в душах людей. Цей процес уже необоротний. Повороту до духовності вже не буде. Архаровцями кличе він тих, хто не замислюючись губить навколишню природу, а виходить, і свою душу.
Розуміє Іван Петрович, що поодинці виступати безглуздо й небезпечно, але час від часу не витримує, душу не приемлет таке життя, а змінити один нічого не може. Герой доходить висновку, що одна справа – “безладдя навколо, і зовсім інше – безладдя усередині тебе”. З жахом розуміє Іван Петрович, що переродилися в нелюдей багато хто, що цей процес зупинити складно. Страшно стає йому від усього усвідомленого й понятого. Сусід Панас говорить прості, але мудрі слова: “Жити будемо… Важка ця справа, Іван Петрович,- жити на світі, а однаково… однаково треба жити”.
Вірою в торжество розуму звучать ці слова, вкладені автором у вуста простого сільського жителя. І письменник, а слідом за ним і ми починаємо вірити, що наступить час, коли зрозуміють люди, як треба жити, згасять пожежу, що спалює їхньої душі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)