Земля в долі людини О. Кобилянська
Ольга Кобилянська є тією письменницею, в творах якої вражає все: і люди, і природа, і картини жаття, змальовані широко, яскраво, з любов”ю. В кожному творі цієї письменниці відчувається безмежна любов і прихильність до тих героїв, котрі в них змальовані найчастіше в стосунках з природою з землею.
Ще коли Ольга Кобилянська жила в Димці, її душу вразила страшна звістка. За землю брат підняв руку на рідного брата. Цю подію вона змалювала в повісті “Земля”, яка вийшла в світ 1902 році.
На весь свій зріст піднімається Кобилянська в цьому
Земля-мати, земля – мачуха, земля – чарівне марево, що протягом століть було нездійсненною мрією народу. Заворожені магічною владою землі, віддають їй свої молоді сили Марія та Івоніки Федорчуки. Навіть у свята не коштували чогось смачного, краплю молока відривали від своїх діток. Шматок до шматка складали свої морги. Земля пожирала із потом і кров”ю їхню молодість. Втішатись майбуттям – нехай хоч дітям легше буде, хай від онуків своїх відведуть кощаву руку голоду. Мали двох синів, як двох сизих голубів.
Велике лихо випало сім”ї Федорчуків. Їхньому лагідному, доброму Михайлові довелося йти на прокляту царську службу. Чужому замежому цісареві були потрібні буковинські легені, щоб замкнути їх у холодній касарні, вибити їхню силу й молодість, отруїти душу і повернути додому непотрібним, скаліченим. Тяжко було на тій службі чесному, роботящому Михайлові, що виріс на широкому просторі, де так радує серце і шум золотого полісся, і гомін зеленого лісу, і свіжий подих лагідного вітру. Одягнений у ненависну форму, до ладу не розуміючи чужої мови, усіма зневажений, терпів знущання. “Не міг звикнути до машинальності касарняного життя. То, чого жадали від нього, сповняв так тяжко! Воно було жорстоке й деспотичне й немало нічого спільного з вимогами землі, які віддав досі неподільно всі свої молоді сили”.
Тяжко тяглися і для Федорчуків дні, прожиті без сина. Михайло приходив у їхній сон, тривожачи душу чорним передчуттям. Батьки хотіли тільки одного – щоб син вернувся живий. І ось діждалися. Михайло прийшов додому, його руки занурилися за святою хліборобською працею. Орав і косив кожну грудочку землі, розпушував руками, такою рідною вона була йому, так добре йому було дома на зеленому роздоллі. А ввечері, коли повний місяць кидав пасма на затихаючу землю, йшов до коханої\ Анни. Але не судилося Михайлові бути господарем землі, його знайшли застріляного в лісі.
Хто його вбив? Кому перейшов дорогу їхній чесний добрий син і чому? Десь у глибині батькового серця зринає страшна підозра – Сава! це він убив брата, щоб мати всю землю, убійником став. Тільки тепер до свідомості згорьованого батька дохотить оголена суть тієї любові до землі, що тримала і вона його все життя… “Бери його, бери і спряч. Праця і кров моя пішла в тебе, а тепер бере ж і його!, – звертається він до землі. – Не для тебе, сину була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу і забрала тебе! Дурень був ти на ній, дурень… Ходив, робив та гадав, що для себе… Наймитом був ти, наймитом!”
Земля повинна бути для людини, а не людина для землі. Земля не може бути справедливою, доброю матір”ю, бо душа її перетята вузькими межами, бо ті межі окроплено кров”ю, бо в серці їй вбила камінь, на якому викарбувано найвищий закон гноблення: “Моє! Не руш!”
М. Коцюбинський, прочитавши повість “Земля” О. Кобилянської, написав авторці:”Я просто зачарований Вашою повістю; все: і люди, і природа, і психологія, все це виявляє таку силу таланту, що од серця, дякуючи Вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу”. Справді в повісті!”Земля” Ольга Кобилянська виявила себе як майстер психологічного портрета, яка зуміла показати, що земля є для людини і добром, і лихом.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)