Засудження бездуховності у творі “Слово матері” БОРИС АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ
Ім’я українського письменника Б. Антоненка-Давидовича донедавна було майже невідоме читачам, бо твори його заборонялися, виключалися з літературного процесу. Проте сьогодні ми маємо можливість ближче познайомитися з творчістю цього письменника, який і у складних суспільних умовах продовжував відстоювати право української мови на існування. “… Може, й справді, нам бракує часто тої “твердості” щоб створити умови, за яких українська мова зайняла б своє природне місце в нашому поточному житті на Україні?” – писав Б. Антоненко-Давидович
Твори письменника чи не найкраще підкріплюють ці слова. Так, повість “Слово матері” розкриває проблему таких українців, які у свій час відцуралися своєї мови, свого народу, своїх матерів. Головний герой Івась, син простого коваля, отримав у спадок від помираючої матері найдорожче. Це були її останні слова: “Горнись, дитино, до простих, до роботящих людей…” Але проходить час, і юнак зближується з панами. Спочатку його приваблює це середовище, але воно негативно впливає на нього: він перестає вчитися, його вже “пересмикує” від батькових слів про “мужицького
Герой покидає панський будинок зі старою матір’ю Зої, тисне руку Афоньки – тобто робить, нарешті, свій остаточний вибір, виконуючи пораду своєї матері.