“Я не можу бути там, де зневажають мій народ” (за повістю “Слово матері”)

Творчість Бориса Антоненка-Давидовича довгі роки замовчувалася, не видавалися його повісті, оповідання. Чудовий романіст і повістяр, новеліст і репортер знайшов свого читача, на жаль, тільки після своєї смерті. Мого оповідання щирі і людяні, автор торкається в них загальнолюдських проблем.

Гортаємо сторінки повісті Антоненка-Давидовича “Слово матері”, і серце щемить від того, що є люди, які зневажають свій народ, його мову, свої духовні корені. Для сім’ї коваля Сметани було дуже важливо, щоб єдиний синочок Івасик був письменним,

умів читати.

Хоч як важко було батькові, однак він знайшов можливість оплатити навчання сина в місті. Перший раз приїхавши на канікули додому, Івась привітався з матір’ю зовсім незвично: “Бонжур, мамаша!” Бідна жінка образилася, що її син, спілкуючись із паненятами, почав забувати свої духовні витоки. “Мати скрушно похитала головою і з таким жалем подивилася, наче мене тяжко покалічили на все життя”.

Після смерті матері сім’я Сметани переїхала до міста. Час спливав швидко, і Івась забув материне застереження: “Горнись, дитино моя, до простих, до роботящих людей…” Аж ось одного разу наче

полуда з очей хлоп ця впала, і він побачив справжнє обличчя панів.

Під час вистави популярної в народі трупи Саксаганського хлопець був у захваті, він відчув себе, “як і багато хто в залі та на гальорці, часткою цього скривдженого, знедоленого народу…” І саме в цю хвилину, коли Іван відчував душевне піднесення, йому плюнула в душу дівчина, яку він щиро покохав. Придивившись уважно, хлопець побачив, як щось хиже блиснуло на мить в зелених очах панночки. Тоді хлопець уперше за такий довгий час згадав слова матері, вони болем озвалися в його душі, наповнили її смутком.

Вдруге слова матері згадує Іван через кілька днів, коли завітав до Караваєвих. Тут він зрозумів, шкірою відчув, як пани ставляться до селян, до бідних людей. До Зіньки, селянської дівчини, приїхала мати. Соромлячись її вбогого вбрання, покоївка “кинулась їй назустріч, немов хотіла перейняти стару”.

Іван зніяковів, йому стало боляче за нещасну Зіньчину матір, що стояла, як на позорищі, серед веранди, “з неї сміялися, кепкували, на неї гримали, і рідна донька відкинулась від неї і ладна була зо всіма ганити свою засмучену матір”. Цей випадок обурив Івана Сметану, і він не побоявся високого товариства, а різко та гнівно кинув їм в обличчя, що не може бути там, де зневажають його народ.

Коли я читала повість, то відчувала спочатку сором і сум за Івана. Але коли хлопець збагнув мудрість материних слів, я змінила своє ставлення до нього.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Я не можу бути там, де зневажають мій народ” (за повістю “Слово матері”)

Categories: Твори з української літератури

Links