Заренко Ярослав Злочин в раю
Андрій Гуменюк
ЗЛОЧИН В РАЮ
(Науково-фантастичне оповідання)
– Ось-ось, сюди, будь ласка… Проходьте, можете не роззуватися…
Стеля – до двох метрів. Стіни світло-сірі, тектоліт і металопластик. Прості зручні меблі – наче з салону аеробуса другого класу.
Усе аскетично, функціонально і навіть трохи архаїчно. Як і має бути.
– … Роззуватися в офісі у нас прийнято, але нічого… Кави будете?
Хитаю головою. Ні. І так усе добре.
Бра у вигляді голови китайського дракона на стіні. Комп – старенький “Wiener”.
Показна чистота, легка запопадливість і нервозність господаря. Як і має бути.
Я розумію – не кожен день він зустрічає гостя з метрополії. І те, що гість – не людина, а біоробот (серійний номер на моїй шиї добре видно) суті справи не міняє.
Як і мета мого візиту на Ліберію.
– Чай? Сік? Ви впевнені? Добре, добре, перейдемо до справи… о-ой, дожився до сорому на старість…
Типовий європеоїд. Ознак мутацій не помітно. Низенький, повний. Добреньке обличчя з кирпатим носом і дрібними жвавими очима. Простий сірий костюм з натуральної
“його чесність губернатор Ліберії Борис Золотарьов”.
– Мені потрібні всі матеріали, що стосуються справи, ваша чесність, – кажу я, вмощуючись у кріслі.
– Так, так, звичайно, детективе, все вже підготовлено…
Кидається до свого “Wiener’a”. На лобі – піт. Кілька секунд – і повне досьє на дисплеї. Підсовую крісло ближче, уважно проглядаю матеріали слідства, наче вперше бачу.
– А комісара Сімон хіба не буде? – питаю ніби між ділом.
– Жанетта? Вона зараз прийде… Вона проводила урок біобезпеки в одній школі, коли повідомили, що корабель з Землі прилетить раніше.
– Почекаємо громадянина комісара. – Встаю з крісла. – А ви, будь ласка, дайте відповіді на деякі питання.
Губернатор так затрусив головою, наче хотів її позбутися.
– Я весь ваш, детективе І-258!
– Можна просто Олег. Чи не відбувалося в колонії нічого дивного безпосередньо перед цим випадком?
– Абсолютно нічого, абсолютно. Нормальні трудові будні нормальної колонії. – Здається, наче Золотарьов трохи заспокоївся. Трохи.
– Та-а-ак…
Встаю, повільно йду до вікна. Красиві, у рафлезіанському стилі – звужуються доверху, з пласкими дахами, прикрашені геометричними візерунками – будинки до трьох поверхів висотою. Низенькі місцеві деревця з блідо-блакитним листям.
Погляд униз – і піді мною, широка і світла, цетральна вулиця Фрідом-Сіті, названа на честь Маріуса Лі. У затишному сквері в кінці вулиці можна помітить і скромненький пам’ятник покійному генсеку, який перший запропонував освоювати Галактику руками каторжників.
– Як щодо емоційного фону ваших громадян?
– Повний порядок! У місті в той день, як завжди, панував чудовий мирний настрій. Ніяких заворушень, ніяких стресових ситуацій міського чи, тим більше, планетарного масштабу… Я ж кажу, нормальний день!
– Чи існують на Ліберії і конкретно у Фрідом-Сіті якісь нелегальні організації, небезпечні релігійні секти?
– Ну що ви… – Золотарьов не стримався і засміявся. – У нас?! Сектанти? – Аж перехрестився. – Ліберіани – добрі, слухняні громадяни. Ви ж самі знаєте!
Та-а-ак… Добрі та слухняні. У тому-то й уся справа.
У ХVIII столітті омріяний поколіннями мандрівників далекий материк Австралію заселяли англійські каторжники. Через століття це вже була розвинена демократична держава.
У 2060-их китайці у своїх марсіанських шахтах використовували працю зеків. Здебільшого політв’язнів. Цей експеримент завершився невдало – серією бунтів, а згодом масовим повстанням і створенням незалежної Республіки Пурпурового Неба. Республіка проіснувала 7 місяців, після чого була анексована американцями.
Може, саме через це на початку ери міжзоряних подорожей громадськість Сонячної системи спочатку не сприйняла ідей генсека Маріуса Лі. Та згодом вони (ці ідеї) почали втілюватися у життя.
Це було економно, ефективно і дуже вигідно. На далекі планети інших зоряних систем посилали злочинців, що пройшли спеціальний курс психологічної реабілітації. Вони остаточно перевиховувалися шляхом праці – і готували для людства нові колонії. Епідемія інопланетної зарази? Космічна катастрофа? Ну то й що?! Матінка Земля нічого не втрачала з загибеллю чергової партії асоціальних елементів. (Останню причину, звісно, вголос ніхто не говорив…).
А скоро виявилося, що “зоряна каторга” має й інші переваги..
По-перше, біорів – штучних людей, які першими призначалися на роль підкорювачів Космосу, – можна було використовувати для інших цілей. Маючи мінімум найпримітивніших емоцій, надвисокі інтелектуальні здібності та контрольовану психіку, біори перетворилися на ідеальних юристів, поліцейських, слідчих – представників професій, де ці якості були незамінними.
По-друге, хоча колоністи і здобували свободу і громадянські права через п’ять земних років після міграції (і навіть могли повернутися, хоч це ставалося вкрай рідко), вони лишались залежними від метрополії. Це відкривало широкий простір для різних соціальних експериментів.
Так і з’явилася Ліберія. Задум був просто фантастичний – суспільство без насильства. Загальна рівність, свобода, моральність. І найнеймовірніше, що цей план діяв!
Унікальна система виховання, заснована на постійному легкому психоконтролі при практично повній свободі самовираження – а які можуть буть обмеження, якщо перед тобою цілий світ? – робила з людьми чудеса. За майже шістдесят років існування людських поселень на планеті не сталося жодного вбивства. Засвоєні з раннього дитинства правила і моделі поведінки стримували агресію. Найтяжчу і найнебезпечнішу роботу виконували роботи – спочатку земні, а згодом місцевого виробництва. Тож потреби у будь-яких формах рабства не було, так само як і приводів для соціального невдоволення. Добровільна кооперація плюс той самий психоконтроль – проблему економічних злочинів знято. Доступність віртуальних секс-програм і далеко не пуританська мораль – нема сексуальних злочинів. Шлюбна зрада означала автоматичний розрив шлюбного контракту.
Усе було чітко і якісно продумано. Так, це суспільство не було ідеальним. Але впевненими кроками до цього ідеалу наближалося.
Через два роки цю схему мали почать вводити і в Сонячній системі. Повним ходом йшла підготовка до референдуму, велися запеклі дискусії.
І тут – убивство…
– Ясно. Як часто проводиться психомоніторинг дорослої людини?
Тепер у мене було два співрозмовника. Комісар з безпеки Жанетта Сімон – невисока 30-річна негритянка, єдина з адміністрації, що не належала до першого покоління ліберіан – прийшла, коли я прокручував у голові файл з історії планети і паралельно вів розмову із Золотарьовим..
– Раз на півроку, – відповідає Сімон.
Комісар – серйозна, зосереджена. Губернатор – все ніяк не заспокоїться. Уже і в кріслі сидіть не може.
– Планувалося раз на рік, – з гордістю каже Золотарьов, – але наші громадяни забажали частішої перевірки.
Ще раз уважно вивчаю Сімон, її реакції. Не тому, що підозрюю.
– Як часто такі перевірки дають негативний результат?
Я вже давно знаю, хто вбивця.. Це стало ясно ще з перших звітів на Землю. Моя місія зовсім інша.
– Трапляється. Неврози, легкі психози, схильність до агресії. – Це Сімон. – Таких ми знаходимо – і проводимо терапію. Всі злочини вбиваються у самому зародку.
Тепер уже ні.
– Ясно. Мене цікавить особистість загиблого громадянина Франца Томіча.
Комісар одразу підібралася. Хижий звір. Губернатор тяжко зітхнув.
– Томіч… – Золотарьов зробив паузу. – Краще за все продивитись його психопрофіль… Та я розумію, ви вже його маєте, вам потрібна неофіційна думка… – Зітхнув. – Неприємна особистість. Замкнений, вічно похмурий, людей не любив. Двічі моніторинг показував у нього незначну схильність до агресії, психологічного мазохізму. Важка… дуже важка для роботи людина. – Золотарьов перезирнувся з Сімон, наче перевіряючи, чи можна було це говорить.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)