Загублений талант (за повістю “Талант”)
Про долю народних талантів писав ще Тарас Шевченко у своїх російських повістях. Крізь мури темноти й забобонності, класової зверхності в царській Росії пробивалися лише поодинокі таланти, такі як сам Шевченко, видатний актор Щепкін та деякі інші. Більшість же гинули в морокові кріпацтва, пореформених криз, революційних ситуацій.
Як письменник С. Васильченко залишався усе життя вірним селу, сільській інтелігенції. Звідти він вийшов і знав про це життя найкраще.
Піп, дяк, учитель, можливо, земський начальник – ось і всі, на кому трималася
У селі, про яке пише автор, піп “дерій, зажера, заїдливий”, “тільки путня людина прибуде в село – з’їсть”. Дяк із ним запекло ворогує, пиячить та бешкетує, бо не бачить мети в житті. Їм не до культури, освіти селян. Тому й школа тут – “руїна – чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині – провалений дах. Стріха з одного боку висока, з другого – схилилась мало не до самого долу.
Вигнулися наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо. …А
I учитель-оповідач, і Андрій Маркович, і Тетяна, і навіть дяк Запорожець (розумна, талановита, але безвольна людина) мріють про навчання в університеті, про те, як будуть “колись культуру на села переносити”. Андрій жартома заявляє: “Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив’яному мішку додому притербічу!”
Ось таким великим було бажання цих здібних молодих людей не лише одержати вищу освіту, а й віддати свої знання та розум народові.
Тетяна, учителька із сусідньої школи для дівчаток, мала ще й талант до співу, акторської гри. Вона була душею компанії, і всі юнаки закохалися в неї. Доля ніби сприяла дівчині: “…У панський маєток наїхали із Києва гості, між ними – небіж пані, студент… Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір’ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує”.
Після вдалої вистави, якій дівчина віддала всю свою душу, поважні глядачі “товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї – талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в город одвезти… учитись…”.
Але обіцянки виявилися марними. Поміщиця Лідія Віталіївна, попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова, дізнавшись про роман свого небожа із сільською артисткою, розігнала театр і звеліла не пускати Тетяну й на поріг.
Дівчина боляче переживала і сердечну драму, і крах своїх надій на навчання та акторську діяльність, навіть хотіла кінчити життя самогубством. Та мати, друзі допомогли їй оговтатись, вийти з кризи.
Але талант Тетяни, про який вона говорила, що не продасть його “ні за гроші, ані за тую славу”, не оддасть “в наругу” і “в болото” не втопче, вимагав реалізації, виходу.
Коли їй дозволили співати в церкві, хористка посміла дати волю своєму незвичайному, красивому голосу і зачарувала ним присутніх. Отцеві Василю це не сподобалося, він налякався, нагримав на Тетяну, образив її і вигнав, прилюдно осоромивши. Тетяна не змогла перенести такої наруги й наклала на себе руки у тому ж таки самодіяльному панському театрі.
Похорон вилився у стихійний протест селян, але життя талановитої дівчини вже не повернеш.
Отже, письменник показав трагедію загубленого таланту, і не однієї лише Тетяни. Пропадуть марно і здібності учителя-оповідача, й Андрія Марковича, яких через історію з похороном, як “неблагонадійних”, тепер не допустять до навчання в університеті, і багатьох інших…
Самі герої це розуміють, тому й говорять “про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл”.
Смуток огортає читачів. Журбою віє від останньої картини осіннього “сухого листя”. Але автор залишає нам і надію: “сонце – буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!..”. Треба у це щиро вірити.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)