Юність Олександра Івановича Герцена
З повним правом можна сказати, що в “Колишньому й думах” він досліджує свої спогади й прагне не тільки яскраво передати їх – він їх перевіряє, наскільки вони точні. Він з’ясовує, наскільки вони відповідають дитячій психології
Виявляється, не так проста духовне життя дитини! Розбираючись згодом у своїх спогадах, Герцен переконався сам і переконав читача “Колишнього й дум” у тім, що підліток неодмінно утягується в складні взаємини, що панують у світі дорослих людей. І роздираючі їхні проблеми неодмінно доходять до дітей і
Із цього зовсім не треба, що кожний підліток обов’язково помітить всі питання, що хвилюють людство в певний момент, і зуміє знайти власну відповідь на них. Необхідно вдалий збіг многих обставин, щоб сформувалася мисляча людина. І серед них одне з найважливіших
Герцена, на щастя, не відучили
Здається, як це можна відучити людини думати? Адже думка вільна, не можна зупинити її політ! Не можна наказати: дійди до певної риси й зупинися – далі для думки заборонна зона. Але так тільки здається! Здавна у свідомість людей правлячі стани вміли вводити стесняющие думку міркування – подоба духовних оковів. Одноліткам Герцена, “законним” спадкоємцям родових маєтків і дворянських титулів, як не дивно, доводилося сутужніше в боротьбі за духовну незалежність. Безліч забобонів зложилося у дворянському середовищі й обплутувало з дитинства свідомість навіть відмінно утворених людей
Мати Герцена виявилася, по суті, чужий для старомосковской дворянської, фамусовской середовища: Іван Олексійович так і не надумав вінчатися з нею, і для Луїзи Гааг двері аристократичних будинків залишилися закритими. Їй чи доводилося думати про виховання в сина тих замашок і переконань, які обов’язкові для “золотої молоді” і які повинні відрізняти “чималого” дворянського нащадка від худорідного підлітка? До речі, і сам Іван Олексійович, людина відмінно утворений у дусі просвітительських ідеалів XVIII століття й багато чого повидавший за своє довге життя (йому вже перевалило на шостий десяток), досить скептично сприймав чванливе московське барство й не прагнув зробити свого “вихованця” примхливим барчонком.
Ця грандіозна проблема, що хвилювала дорослих, не могла не відгукнутися й у дитячому світі. Вона захопила Герцен-підлітка. Спочатку він гостро відчув неминучість зміни поколінь. Уже у віці одиинадцати-двенадцати років всі частіше став він замислюватися над тим, куди і як зникають із панського будинку слуги. Старіють, ідуть із головних покоев кудись у флігелі, переселяються в Село, взагалі зникають, забуваються…
Особливо різко це впадало в око влітку. Із задушливих покоев московського будинку панська сім’я виїжджала в яковлевские підмосковні володіння, на волю. І там, серед благоухающей зелені, на широких просторах вічно молодої природи, під немолчний гомін птахів, белькіт листя, жужжанье бджіл, коли нові сили грають у крові хлопчика, так наочно з’являвся цей процес старіння, “убування” одних осіб і змужніння інших
Час тече – зрозумів підліток. Час не можна не зупинити, ні тим більше повернути назад. Воно тече кудись уперед, у Майбутнє. Тече й неповоротно несе всі й усіх. Тіні збіглих у небуття начебто сковзають між речових знаків їхнього життя – згладжених валунів, растрескавшихся стін, що зотлівають зрубів – і нагадують про невозвратимости минулих літ
Герцен відгукнувся на їхній мовчазний заклик. Щороку, їдучи з Васильевского, він “мітив на стіні біля балкона” свій ріст. І щоліта, приїхавши з Москви, “негайно відправлявся свідчити,- як він згадував,- скільки мене прибуло”.
Він ріс не тільки фізично: “інші книги привозилися, інші предмети займали” його розум
В 1823 році його тішили живий заєць і білка, кілька дитячих книг, забави із сільською дітворою, а по вечорах стрілянина зі стародавнього фальконета. В 1827 році Плутарх і Шиллер захопили його уяву й відтіснили колишні нехитрі розваги. Життєпису древніх героїв дозволили йому яскраво представити те, що перетворювало звичайної людини у видатного діяча, у прославленого сучасниками й нащадками героя,- служіння своєму народу з беззавітною відвагою. А в драмі Шиллера “Розбійники” він віднімав думку про можливість і необхідність повстати в захист пригноблених, про героичности боротьбу проти нерівноправності. Йому запам’яталося: у тім році він уявляв себе шляхетним розбійником
Його пам’ять удержала такі подробиці духовного росту: “В 1829 і 30 роках я писав філософську статтю про Шиллеровом Валленштейне – і з колишніх ігор удержався в силі один фальконет”.
А потім прекрасне Васильевское відійшло років на двадцять. І тільки в 1843 році, коли сіло було вже продане, Герценові довелось ще раз побувати в місцях, де пройшла частина його дитинства. Він уже вступив у четверте десятиліття свого життя, тричі побував в “місцях не настільки віддалених від столиць” – як поліція й жандарми йменували посилання. Він сам уже був батьком, сімейною людиною зі сформованим світоглядом. І як це буває майже з кожним у таких випадках, коли ми відвідуємо місця нашого дитинства і юності, де пройшли небайдужі для нас роки, Герцен відчув: начебто б минуле на мить ожило, начебто зарівнялася пропасти років і минуле зімкнулося із сьогоденням. І тем гостріше Герцен відчув, як багато й неминуче перемінилося в його життя
Оглядаючи околиці, Герцен з терпкою гіркотою втрати зауважував: “Замість нашого будинку на горі стояв інший”. Усе перемінилося; зникли які-небудь знаки перебування тут Яковлевих. Немов тіні, пройшли вони й пропали. З минулого виникла сімдесятирічна баб-кріпосна й ледь довідалася його. “Ох, уже й ти-те як зостарився,- прошамкала вона,- я по ході тебе тільки довідалася…”.
Колишній староста, проданий разом із селом, тільки-но визнав Герцена, але, визнавши, “зняв капелюх і низько кланявся”. І поки Герцен, від’їжджаючи повільно, усе оглядався – на що обновилося Васильевское й на своє минуле,-староста все стояв “на тім же місці й дивився” вслід, зрідка кланяючись
Так і залишилася в пам’яті Герцена ця самотня фігура, цей останній свідок минулого дитинства й отроцтва
Стануло у вечернею дали це бачення минулого – і канула назавжди щаслива пора дитячих питань. Назад не повернутися, минулого не змінити, нічого в ньому поправити не можна. Тільки можна ще й ще раз викликати із глибин пам’яті давні образи. В 1853 році, коли Герцен писав цю частину “Колишнього й
Дум”, багато чого перетворилося дійсно в тіні: умер батько, потонули мати й син, умерла дружина, умерли багато хто із друзів, шлях на батьківщину для “державного злочинця” був закритий, а ім’я його, але велінню імператора, жандарми намагалися зскребти зі сторінок історії росіянці літератури
Чому ж життя його зложилася в такий спосіб? Зрозуміло, доля – це характер; але які сили формували майбутнього революціонера, а не процвітаючого чиновника й вірного государева слугу?
(2 votes, average: 2.50 out of 5)