Євгеній Онєгін характеристика образа Тетяна Ларіна

ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН (Роман у віршах, 1823-1831; публ. главами) Тетяна Ларіна – улюблена героїня Пушкіна, найвідоміший жіночий образ російської літератури. Знайомлячи читача з Тетяною Дмитрівною, автор насамперед поспішає підкреслити, що “уперше ім’ям таким” освячені сторінки російського роману. Це значить, що героїня пов’язана з миром провінційного російського життя, з дівочої, з “воспоминаньем старовини” тісніше, ніж з миром російської словесності. Тісніше, але не исключительнее. По-перше, у цього ім’я є пізнавана літературна

“рима” (на що вказує й епіграф до 5-й глави, і “сон Тетяни”, див.

Нижче) – героїня балади В. А. Жуковського “Світлана”. По-друге, прізвище Т. Л., що здається “повсякденної”, “провінційної”, також цілком літі-ратурна, производна від образа Лар, домашніх божеств, настільки початку, що поминаються часто в російської поезії, XІX в. По-третє, незважаючи на численні ігрові натяки автора, у Т. Л. немає й не могло бути теперішнього прототипу; безуспішні спроби “призначити” на цю почесну роль кохану Пушкіна А. П. Керн, Н. Д. Фонвізіну, інших жінок були початі “заднім числом”. Просто літературну

біографію Т. Л. намагалися застосувати до обставин дійсного життя пушкінських сучасниць – з усіма наслідками, що випливають.

Т. Л. з’являється перед читачем в 2-й главі, коли вже відбулося знайомство з Онєгіним і Ленским, що майже одночасно приїхали на проживання в село; коли в дію уведена її молодша сестра Ольга – і ясно, що в Ленского з Ольгою роман. Тобто розміщення сил визначене, а сюжетні лінії прокреслені або хоча б намічені. Ленский “зайнятий”, Онєгін “вільний”; Т. Л. приречена в нього закохатися.

В 3-й главі вона пише й посилає Євгенію лист із освідченням у коханні; тобто берет ініціативу на себе – порушуючи всі поведінкові норми епохи, зате дотримуючи правила романного поводження. Так могла б надійти героїня якої-небудь із французьких книг, якими Т. Л. зачитується. Природно, Онєгін поводиться як шляхетна світська людина (не як “романічний герой”); в 4-й главі він ласкаво пояснює Т. Л. , що готово любити її “любов’ю брата”, але не породжений для шлюбу (т. е. “романний” поворот подій навіть не обговорюється! ); потім, в 6-й главі, убиває Ленского на дуелі – і спішно відбуває в Петербург.

Сюжетна лінія Т. Л. проходить через першу кульмінацію й рухається далі. Ольга виходить заміж на улана; залишившись у повній самітності, “без друга й сестри”, Т. Л. відвідує сільський кабінет Онєгіна, удивляється в обстановку, стежить за онегинскими позначками на полях модних книг, щоб зрозуміти його внутрішній мир; і раптом – знаходить просте й страшне пояснення: “Уж не чи пародія він”. У цей момент позиції автора й героїні остаточно зближаються. Зимою Т. Л. везуть у Москву на “ярмарок наречених”; тут на неї звертає увагу “якийсь важливий генерал”, – і читач розстається з “милою Таней” до 8-й глави, щоб разом з Онєгіним зустріти на світському рауті строгу світську даму, що пройшла “школу почуттів”.

8-я глава в стислому виді повторює схему всього попереднього сюжету; тільки Т. Л. і Онєгін міняються місцями. Тепер він закохується у світську красуню; пише їй листа; не одержує відповіді; зненацька є додому – і вислухує її проповідь, не позбавлену деякої “мстивості” (“Тоді / Я вам не подобалася <... > /Що ж нині / Мене переслідуєте ви?

/ Не тому ль, що у вищому світлі / Тепер бути я повинна? “), але при цьому виконану таємної любові, достоїнства й смиренності перед життєвим боргом. Друга кульмінація служить остаточною розв’язкою – сюжетної лінії й роману в цілому; і в цю мить вис-. шего сюжетної напруги автор “залишає” героїв; роман про любов, щастя й страждання завершений.

Роль сюжетного антипода Онєгіну (лід і пломінь; надмірна тверезість і надмірна захопленість) первісним задумом Пушкіна відведена була Ленскому; роль антипода психологічного дісталася Т. Л. Він – столичний денді, вона – замислена напівсільська панянка; він нудиться “щиросердечною порожнечею”, її відрізняють “плоди серцевої повноти”; він – помірний читач “модних книг”, вона – читачка по покликанню (у дитинстві – тиха, замислена, не любить ляльок, не грає в пальники; замолоду романи “їй заміняли всі”); він – космополіт, вона пов’язана з патріархальною російською традицією. Відповідно до цього будується її образ – образ героїні, рівновеликої (а не просто сомасштабной – як Ленский) заголовному персонажу. Недарма лише Т. Л. і Онєгін – якщо не вважати самого автора – зв’язані одночасно й з підкреслено-вигаданими персонажами, і з реальними людьми тої епохи.

Т. Л. спілкується не тільки з навколишніми поміщиками, чиї традиційно-літературні прізвища вказують на їхню умовність, “придуманность” (Скотинини, Бешкетників – порівн. героя поеми В. Л. Пушкіна “Небезпечний сусід” – і ін.), але й, наприклад, і із князем П. А. В’яземським, і з московськими “архівними юнаками”, і, можливо, з І. І. Дмитрієвим.

Така “подвійна прописка” героїні в умовному й реально-історичному просторі підкреслює її особливий статус, “пограничность” її образа між життям і літературою. І хоча Т. Л. грає менш помітну роль у побудові властиво фабули роману, ніж Євгеній (на нього “замкнуті” всі персонажі, всі події роману; вона ж ніяк не пов’язана з петербурзьким миром; майже не стикається з Ленским і ін. ) – головне не в цьому. Психологія в “Євгенію Онєгіні” починає тіснити сюжетику, а психологічний вигляд Т. Л. прописаний з особливим тщанием. Насамперед Т. Л. героїня не тільки зі своєю власною історією, але й з передісторією.

Саме її прізвище покликане нагадувати про затишок, домашности, сімейному спадкоємстві, тому в роман включене докладне оповідання про її батьків. (Тоді як про покійних батьків Ленского читач не знає нічого; про батька Онєгіна – тільки те, що він хазяював по старинці й “землі віддавав у стан”.) Старші Ларіни – хлібосольні росіяни барі, звичайні, прості й добрі. На масленій у них млинці, на Трійцю вони “роняли слезки три”; два рази в рік говіли; коли прийшла година, Дмитро Ларін, бригадир (тінь фонвизинской комедії “Бригадир” сама собою лягає на його образ), “умер у годину перед обідом”. Батьки Т. Л. – герої сімейної пасторалі, росіяни Филемон і Бавкида (позбавлені, однак, міфологічної глибини своїх прообразів).

Їхнє життя гранично не схоже на ту, про який мріє витончена Т. Л. ; і все-таки саме їхнє життя сформувало її російську психологію. Росіянку – незважаючи на “європейське” читання й французьку мову: навіть любовний лист до Онєгіна написано по-французькому. Дуже важливо, що доля матері як би випередила майбутню долю самої Т. Л. Нехай у зниженому, обитовленном виді, але – випередила. Оповідання про її заміжжя (батьки видали Ларіну-Старшу не за обраного нею “Градисона”, гвардії сержанта, але за Дмитра) автор недарма завершує словами Шатобриана, які відгукнуться в репліці Т. Л. під час останнього пояснення з Онєгіним (“Звичка понад нас дана: / Заміна счастию вона” – “Але я іншому віддана / И буду століття йому вірна”). Потім, у першій частині роману (глави 2-5), Т. Л. з’являється повітовою панянкою пушкінського покоління, покоління читачок, покоління мрійливих дівчин (їй сімнадцять; виходить, народилася вона в одному році з Ленским, в 1803-м). Її внутрішній мир, її подання про життя тією самою мірою сформиро-вани патріархальною традицією, у який – сюжетами романів.

Ледве старомодних, “добайроновских”, по перевазі французьких, але також і перекладних англійських У мить, коли Онєгін з’являється на її життєвому обрії, Т. Л. чекає піднесеної любові, і готова закохатися “у кого-небудь”, аби тільки він походив на романічного героя. Недарма вона дивиться на Євгенія крізь літературну призму, по черзі приміряючи на нього різноманітні романні одяги й, відповідно, намагаючись “прорахувати” подальший розвиток свого власного сюжету, сюжету свого життя. Якщо Онєгін – це Вольмар (точніше, Сен-Пре), учитель і коханець Юліи, героїні “Нової елоизи” Руссо, що став після її заміжжя “просто” задушевним іншому, – виходить, такий поворот долі може чекати і її, Т. Л. Якщо він – Мальок-Адель, романтичний турок і ворог християн, що вмирає на руках своєї улюбленої, християнки Матильди (роман Марії Кіт-Тінь “Матильда, або Хрестові походи”), – стало бути, і їй не потрібно зарікатися від чогось подібного.

Те ж – і з іншими літературними порівняннями, до яких прибігає Т. Л., “розгадуючи” Євгенія (де Линар з “Валери” Ю. Крюднер, Вічний Жид, Корсар з поеми Дж. Г. Байрона, шляхетний розбійник Жан Сбогар з однойменного роману Ш. Нодье, замислений Вампір із псевдобайроновского роману жахів і ін.). Те ж і з літературними паралелями, які вона приберігає для себе самої (доброчесна Памела або Кларисса Гарлоу С. Ричардсона, Дельфіна г-жи де Сталь). Все це – не просто “книжкові асоціації”, але саме літературні гадання героїні про свою долю; вони, по суті, мало чим відрізняються від народних гадань про нареченого, до яких Т. Л. удасться в 5-й главі під “керівництвом” няньки. Тим більше що, затіваючи це гадання, вона вподібниться ще одній героїні – Світлані з однойменної балади В. А. Жуковського; а сон, що у результаті привидиться їй, буде побудований за законами баладного жанру, гранично серйозного й гранично несерйозного одночасно.