Тетяна Ларіна жінка виняткової щиросердечної краси

Вона була некваплива,

Не холодна, не балакуча,

Без погляду нахабного для всіх,

Без домагань на успіх,

Без цих маленьких кривлянь,

Без наслідувальних витівок…

Все тихо, просто було в ній.

Але манера дивитися свысока зробила те, що Онєгін зовсім навіть не довідався Тетяну, коли зустрів її в перший раз, у глухомані, у скромному образі чистої, безневинної дівчини, що так оробели перед ним спочатку. Він не зумів відрізнити в бідній дівчинці закінченості й досконалості, що йому ще має бути довідатися наприкінці роману. В.

Г. Бєлінський порахував, що Онєгін прийняв Тетяну за “моральний ембріон”. І це після листа її до Онєгіна, де відбилися всі її переживання, почуття, мрії дитинства, ідеали, надії. З якою готовністю ця дівчинка довірилася честі Онєгіна:

Але мені порукою ваша честь,

И сміло їй себе довіряю…

До речі, і вік Тетяни лише змушує порівнювати неї в тринадцять років з “хвилюється дув, що,” з Онєгіним у його вісімнадцять років, з “ревнивими дружинами” світла. Цікавий той факт, що, швидше за все, у первісному варіанті, Тетяні було сімнадцять років, що підтверджує Пушкіна (29 листопада 1824 року) у відповідь на

зауваження В’яземського щодо протиріч у листі Тетяні до Онєгіна:

…лист жінки, до того ж сімнадцятилітньої, до того ж закоханої!

Пушкін дуже точно вказує на те, що Тетяна набагато глибше Євгенія, саме підкреслюючи її вік. Вік Тетяни є ще одним засобом для протиставлення її Онєгіну й суспільству. Пушкіна наділяє свою улюблену героїню тонкою душею, піднесеними думками, “полум’яним серцем”. Тетяна у свої тринадцять років – натура винятково духовно розвинена, з особливим внутрішнім миром, вона натура тверда й непохитна у своїй шляхетності, щирості, чистоті:

Тетяна любить не жартуючи

И віддається безумовно

Любові, як миле дитя.

Тетяна тут виявляє собою ще одну трагедію Онєгіна: вона пройшла в житті Євгенія повз нього, причому пронесла свою любов через все своє життя, хоча не була оцінена ім. У тім і трагедія не тільки їхнього роману, але й трагедія душі людської, тому як самі образи героїв доводять неможливість їхнього спільного щастя. І тут тринадцятилітня дівчинка, можливо, допомагає нам зрозуміти, заглянути в душу Євгенія:

Він у першій юності своєї

Був жертвою бурхливих оман

И неприборканих страстей.

Дійсно, сама присутність Тетяни в романі ясно показує внутрішню порожнечу Онєгіна, породжену, бути може, даниною світла, моді (“модний тиран”), і це, звичайно, розуміє Тетяна. У безсмертних строфах роману поет зобразив її посетившею будинок настільки загадкового ще для неї людини. І от Тетяна в його кабінеті, розглядає його книги, речі, предмети, намагається вгадати по них душу його, розгадати свою загадку, і, нарешті, у роздум з дивною посмішкою губи її тихо шепотять:

Що ж він? Ужели подражанье,

Незначна примара, иль ще

Москвич у Гарольдовом плащі,

Чужих примх истолкованье,

Слів модних повний лексикон?…

Уж не чи пародія він?

У цих словах Тетяни викривається та сама трагедія світла, про яку вже так багато було сказано раніше. І тут же сама вона вперше довідається це саме світло, щоправда, будучи вдалині від нього. У чорнових варіантах осуд Онєгіна, а разом з ним, як розуміємо, і світла, було висловлено ще в більше різкій формі:

Москаль у Гарольдовом плащі…

Блазень у Чильд-Гарольдовом плащі…Він тінь, кишеньковий лексикон.

Погляд на Онєгіна як на явище наслідувальне, що не має Корінь у російському грунту, робить ще ценней близькість Тетяни до народу. Так, Тетяна повинна була розгадати душу, сковану тягарем світла, повинна була прошептати це. І адже викриття цього наслідування, хвороби суспільства, звучить ще страшнее, коли його вимовляє людина настільки чистий, наївний, як Тетяна.

У Москві потім Тетяна вже знає, чого очікувати від суспільства, вона побачила відбиття цього порочного світла в Онєгіні. Але Тетяна, незважаючи ні на що, вірна своїм почуттям, не зрадила своєї любові. Світське придворне життя не торкнулося душі “милої Тани”. Ні, ця та ж Таня, та ж колишня сільська Таня! Вона не зіпсована, вона, навпроти, стала ще твердіше в прагненні до щирості, істині, чистоті. Вона обтяжена цим пишним життям, воно страждає:

Їй задушливо тут… вона мрією

Прагне до життя польової…

Проста діва,

Із мріями, серцем колишніх днів,

Тепер знову воскресла в ній.

Уже говорилося про порівняння Тетяни з місяцем, і тут, у Москві, Тетяна затьмарює своїм внутрішнім світлом всіх навколо:

Вона сиділа в стола

Із блискучою Ніною Воронскою,

Цей Клеопатрою Неви;

И вірно б погодилися ви,

Що Ніна мармурової красою

Затьмарити сусідку не могла,

Хоч сліпуча була.

Автор не зрячи посадив свою Тетяну поруч із “блискучою Ніною Воронскою”, тому що Ніна – збірний образ, у якому укладена краса зовнішня, та й та, адже, “мармурова”, і внутрішня порожнеча. Правда, пушкінську Тетяну не треба було пояснювати, душа її “протягає в кожному слові її, у кожному русі”, тому Ніна й не могла затьмарити Тетяну. Наприкінці роману найбільше яскраво виражене споріднення душ Тетяни й Пушкіна: автор довіряє їй висловити його думки й почуття. Тетяна всією своєю істотою зв’язує нас із автором. Відповіддю на це питання є слова Кюхельбекера:

Поет у своїй восьмій главі схожий на Тетяну. Для ліцейського його товариша, що з ним виріс і знає його напам’ять, як я, скрізь помітне почуття яким Пушкін переповнений, хоча він, подібно своїй Тетяні, і не хоче про це почуття знав світло.

Отже, Тетяна вже не тільки муза Пушкіна, поезія, та й, мабуть, саме життя, але й виразниця його ідей, почуттів, думок говорить Онєгіну:

Але я іншому віддана,

Я буду століття йому вірна.

Висловила вона це саме як російська жінка, у цьому її апофеозу. Вона висловлює правду поеми. Саме в цих рядках, мабуть, укладений весь ідеал героїні. Перед нами російська жінка, смілива й духовно сильна. Хіба може така сильна натура, як Тетяна, заснувати своє щастя на нещастя іншого? Щастя для неї, насамперед, у гармонії духу. Чи могла вирішити інакше Тетяна, з її високою душею, з її серцем?

Але питання, чому ж Пушкін змусило свою “ласкаву Музу” так страждати незмінно хвилює читача. Тут, безумовно, треба відзначити, що вірний правді, тільки правді, він не зробив її щасливої, він змусив її плакати – про себе, про Онєгіна. Тетяна у своєму нещасті підсилює трагедію Онєгіна; автор кинув його до ніг Тетяни, змусив його проклинати свій жереб, жахатися власного життя. Він вирвав у Євгенія найжорстокіше визнання:

Я думав: вільність і спокій

Заміна щастю. Боже мій!

Як я помилився, як покараний!

У Тетяні ще раз видний сила духу російської людини, почерпнута з народу. Тетяна – жінка такої щиросердечної краси, що упокорювала навіть навколишню вульгарність. І жінка ця була “покійна й вільна”. Пушкіна повів її ладь, останнім словом у її визнанні залишивши слово “вірність”. Її прекрасна душа була відкрита Пушкіну вся, там не була жодного темного куточка, куди б він “не зміг заглянути своїм уявним поглядом”. “Вільність і спокій – заміну щастю”, ніколи вона не шукала їх, на догоду їм ніколи не відгороджувалася від миру презирством і байдужістю. Вона, може, і не знала щастя в любові, зате знала високий моральний закон, що виключає себелюбність (“Моральність (мораль) у природі речей” Неккер ), знала свою життєву мету, рівним своїм світлом уже здатну обдарити життя до кінця. Без оглядок і міркувань ішла вона до цієї мети; ішла твердо, тому що, “російська душою”, цільна в самій своїй істоті, і не могла жити інакше.

Не може Тетяна піти за Онєгіним, адже він “билина, що носиться вітром”. Не така вона зовсім: у неї й у розпачі, у страждальницькій свідомості, що загинуло її життя, все-таки є щось тверде й непорушне, на що опирається її душа. Це її спогаду дитинства, спогаду батьківщини, сільської душі, у якій почалося її смиренне, чисте життя, – це “хрест і тінь галузей над могилою її бідної няньки”. ПРО, ці спогади й колишні образи їй тепер драгоценнее, адже вони тільки й залишилися їй, але вони-те й рятують її душу від остаточного розпачу. І це не мало, ні, отут уже багато чого, тому що отут ціла підстава, отут щось неразрушимое. Отут зіткнення з батьківщиною, з рідним народом, з його святинею. “Є глибокі й тверді душі, – говорить Достоєвський, – які не можуть свідомо віддати святиню свою на ганьбу, хоча б і з нескінченного страждання” .

Але тим ужаснее трагедія Онєгіна. Адже в мовленні Тетяни – ні тіні мстивості. Тому й виходить повнота відплати, тому-те Онєгін коштує “як громом уражений”. “Всі козирі були в неї в руках, але вона – не грала” . У кого з народів – така любовна героїня: смілива й гідна, закохана – і непохитна, ясновидюща – і любляча


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Тетяна Ларіна жінка виняткової щиросердечної краси

Categories: Нові твори

Links