“Євгеній Онєгін” підсумок творчості Пушкіна
Мені здається, що насправді Пушкін так не думає, адже він пише: “Люблю я скажену младость”. У другому розділі Пушкін жалує, що пише свій роман у віршах, адже він міг би просто переказати “преданья російського сімейства”. Я думаю, що це іронія, Пушкін жартує, але не треба забувати, що в кожному жарті є частка правди. Далі від глави до глави поет утомлюється, аж до того, що говорить у п’ятому розділі: “Літа до суворої прози хилять, літа очманілу риму женуть, і я з подихом зізнаюся, за нею ледащій волочуся”. У цій же главі поет як би розстається
Тому важко дописувати роман, у нього навіть є такі рядки: “Уперед, уперед, моя Історія “, – він як би з останніх сил докінчує роман, начебто біжить на фінішній прямій. Роман наповнений ліричними відступами, що займають досить великий обсяг у добутку. У них Пушкін охоплює широке коло проблем: від життєвих до філософських. Поет намагається говорити про смерть, часом навіть здається, що він говорить про це під враженням державинских віршів. Але навіть говорячи про
У п’ятому розділі роману Пушкін пише, що в добутку багато відступів, і це йому заважає описувати те, що він уважає потрібним (“і цей п’ятий зошит від відступів очищати”). Ліричні відступи показують проблеми, що хвилювали поета. Від першого розділу до останнього тематика відступів стає усе серйозніше. Від балів і веселей до питань сенсу життя. Це теж доводить прихід людської зрілості поета. Пушкіна детально описує своїх героїв, представляючи їх як добре знайомих йому людей. Онєгін – давній друг Пушкіна. Поет описує дитинство Онєгіна як людина, усе про нього знаючий. Читач вірить, що Пушкін порівнює себе з Онєгіним: Онєгін любить “бордо”, поет теж, але вік не дозволяє йому насолоджуватися ім. Пушкін іронізує із цього приводу: як би, мол, читач не поплутав його з Онєгіним. Ленский – це об’єкт пушкінських жартів. Поет постійно іронізує й знущається з його “завжди захопленого мовлення”. Є момент, де Пушкін пише, що нібито заздрить можливості Ленского читати свої вірші Ользі, у той же час він пише, що читає свої вірші тільки няньці. Це найчистішої води іронія, ще одне глузування над поетичним талантом Ленского, адже Пушкін прекрасно знає собі ціну. Єдиний герой, над яким не іронізує Пушкін, – це Тетяна. “Ти в руки модного тирана вуж віддала свою долю”. Для Пушкіна свято те, що пов’язане з Тетяною. “Його я свято бережу”, – говорить він про її лист. Кожному героєві Пушкін віддає якісь свої якості, а якості Тетяни – це краще, чим володів Пушкін. Роман читається у формі діалогу. Тому що Пушкіна-Оповідач наповнив свій добуток звертаннями типу “мій читач”, “мій друг”. Я б зміг повірити в те, що історію з Онєгіним Пушкін придумав для того, щоб розповісти про себе.
Наприкінці першого розділу Пушкін іронізує: вуж не про нього чи самому в дійсності цей роман: Щоб глузливий читач… Звіряючи тут мої риси, Не повторював потім безбожно, Що намарал я свій портрет… Однак, незважаючи на цю іронію, сам Пушкін, його образ, його думки, його світогляд так точно присутні на сторінках “Євгенія Онєгіна”, що, по-моєму, сміло можна затверджувати: дійсним головним героєм цього роману є саме Пушкін. Онєгін веде типовий для молоді того часу спосіб життя: відвідує бали, театри, ресторани. Але все це жахливо набридло Онєгіну, і він “давно позіхав серед модних і стародавніх зал”. Йому нудно й на балах, і в театрі: “…Відвернув – і позіхнув, і мовила: “Всіх пора зміну; балети довго я терпів, але й Дідро мені набрид”. Тобто пушкінський герой – дитя цього суспільства, але в той же час він далекий йому. “Нудячись щиросердечною порожнечею”, Онєгін разочаровывается в житті, упадає в депресію. Він пробує зайнятися який – або корисною діяльністю, зокрема – писати, але “нічого не вийшло з пера його”.
Тут позначається як його панське сприйняття (“праця завзятий йому був тошен”), так і відсутність покликання до праці (“позіхаючи, за перо узявся”). Закинувши це заняття, Онєгін намагається зайнятися пристроєм життя селян у своєму маєтку. Але, провівши одну реформу, він і це кидає. І я зовсім згодна з Бєлінським, що сказав: “Бездіяльність і вульгарність життя душать його, він навіть не знає, що йому треба, що йому хочеться, але він… дуже добре знає, що йому не треба, що йому не хочеться того, чим так задоволена, так щаслива самолюбна посередність “
В Онєгіні є така якість, як “душі пряма шляхетність”. Він щиро привязывается до Ленскому, але взагалі він не любить людей, не вірить у їхню доброту й сам губить друга. Онєгін убиває Ленского знову ж у Пушкіна описаний пророк зовсім іншого типу. Цей пророк повинен! буде “дієсловом” палити “серця людей”. Саме “серця”, а не розуми. У цьому його відмінність від всіх попередніх пророків. Але залишимо на час цей шлях міркування й подивимося, що нового побачив і почув пророк після свого переродження: И почув я неба содроганье, И гоний ангелів поле, И гад морських підводний хід, И дольней лози прозябанье. От і всі! Здається, що цього мало, але це враження помилково.
Дійсно, раніше майбутній пророк “тягнувся” у плоскому світі “похмурої пустелі”, але після зустрічі його із серафимом у свідомості пророка з роздоріжжя доріг восставилась вертикаль – як фізична (“і почув я неба содроганье…”, “…і гад морських підводний хід…”), так і метафізична (“…І горний ангелів поле…”, “…І дольней лози прозябанье”). У підсумку людин відчув себе в центрі вселеної (свого роду початку системи координат), він пізнав світобудову й зрозумів, що увесь світ – для нього, що мир – це Будинок для людини (вірш “Пророк”, до речі, є кульмінацією Теми Будинку в поезії Пушкіна). Ціль пророка, таким чином, – донести до людей, що увесь світ – для людини. Ця таємниця буде палити серця, тому що вона ставить за обов’язок людині відповідати своєму призначенню. Це – “вся істина”
Зроблені мною висновки, таким чином, підтверджують те, що ціль поезії Пушкіна існує разом із самою поезією, а не обособленно, що художній мир Пушкіна гармонічний; нарешті, ці висновки чудово підтверджують авторські слова про мету поезії, які я й приведу на закінчення (ще раз): “безсторонній як доля”, поет ” недолжен… хитрити й хилитися на одну сторону, жертвуючи другою… Не його справа виправдувати й обвинувачувати, підказувати мовлення”; його справа – “глибоке, сумлінне дослідження істини”, саме “у всій… істині” він повинен зображувати мир і події
(2 votes, average: 4.50 out of 5)