Образ автора в романі створюють ліричні відступи. Якщо прочитати повнимательней, то можна побачити, що в ньому не один головний герой, а два: Онєгіни й Пушкін. Про автора ми довідаємося майже стільки ж, скільки й про Євгенія Онєгіні. Вони багато в чому схожі, недарма Пушкін відразу сказав про Євгенія, що він “добрий мій приятель”. Пушкіна про себе й про Онєгіна пише:
Страстей гру ми знали обоє;
Томіла життя обох нас;
В обоє серць жар згас…
Автор, як і герой, утомившись від суєти, не може в душі не нехтувати людей світла, мучається
спогадами про світлу, безтурботну юність. Пушкіну подобається “різкий, охолоджений розум” Онєгіна, його невдоволення собою. Автор і його герой – це люди одного покоління й приблизно одного типу виховання: в обох минулого французи-гувернери, обоє провели молодість у петербурзькому світлі, у них загальні знайомі й друзі. Навіть батьки їх мають подібність: батько Пушкіна, як і батько Онєгіна, “жив боргами…”. Узагальнюючи, Пушкін пише: “Ми все вчилися потроху, чому-небудь і як-небудь, але воспитаньем, слава богові, у нас немудро блиснути”. Поет відзначає й свою відмінність від Онєгіна. Онєгін
не розуміє природи, автор же мріє про тихе, спокійне життя в райському куточку, де він міг би насолоджуватися природою. Пушкіна вміє радуватися тому, що так знудило, обридло Онєгіну. Для Онєгіна любов – це “наука страсті ніжної”, у Пушкіна відношення до жінок інше, йому доступна теперішня пристрасть і любов. Мир Онєгіна й Пушкіна – це мир світських обідів, розкішних забав, балів. Петербурзьке вище світло автор критикує. Пушкіну нелегко жити, набагато сутужніше, ніж Онєгіну. Онєгін розчарований у житті, у нього немає ні друзів, ні Творчості, ні любові, ні радості, у Пушкіна все це є, але немає волі – його висилають із Петербурга, він не належить сам собі. Онєгіну нічого не треба, і в тім його трагедія. Пушкіна співчуває Тетяні, він пише: “Я так люблю Тетяну милу мою”. Через неї він вступає в суперечку із суспільною думкою. В одному з ліричних відступів автор розкриває перед нами свій ідеал жінки/ яка “від небес обдарована уявою заколотним, розумом і в леї живий, і норовливою головою, і серцем, полум’яним і ніжним”. Багато ліричних відступів поета присвячені культурного життя Росії. Закінчуючи роман, Пушкіна знову обертає погляд до тих, кого любив замолоду, кому залишився вірний серцем.
Якими б не були різними Пушкін і Онєгін, їх поєднує невдоволення тим, як улаштована російська дійсність. Розумний, глузливий поет був теперішнім громадянином, людиною, що не був байдужий до долі своєї країни. Онєгіна ж Пушкін мріяв зробити декабристом, і в цьому позначилася вся його повага до свого героя.
