Хокку – найбільший скарб японської літератури. Будь-який освічений японець знає хокку, а багато хто намагається й складати їх. Великим є інтерес до японської поезії і в усьому світі. Хокку – короткий, лише в три рядки, вірш. У ньому немає рими, і тільки ритм відрізняє його від прози. У першому і третьому рядках – п’ять складів, у другому – сім. Неймовірна лаконічність хокку не заважає передати його глибокий філософський зміст. Іноді тривірші складалися як напис до картини, іноді, навпаки, хочеться написати картину до тривірша. Наприклад,
до такого: Осенняя луна Сосну рисует тушью На синих небесах. Коли японський художник малює осінь, він зображує одне дерево, побите дощами і вигнуте вітром. Але перед тим, як узятися за кисть, довго дивиться на чистий лист паперу. Потім виникає кілька чітких ліній, нехитрих, але точних, котрі хвилюють душу не менше левітановських пейзажів. “Щоб японський художник намалював гілку, він мас відчувати, як вона росте”, – говорять цінителі мистецтва. Так і в хокку. Його видима лаконічність оманна. У ньому схований глибокий підтекст, і він неоднозначний. Кожний може прочитати його по-своєму, знайти співзвучність
своїм думкам. Щоб ясніше побачити різницю між хокку і європейським віршем, порівняємо ранок в описі І. Нікітіна і японського поета Буссона. У Нікітіна від перших променів сонця до моменту, коли сонце на поля, на луги, на верхівки рокит золотими потоками лине, – двадцять чотири рядки, де поет постарався охопити всі подробиці пробудження: тут і “чуйний очерет”, й “сріблиста роса”, і шум потривожених качок, і рибалки, що пробуджуються, із сітками, веслами, човнами. Є тут і бадьоре вітання автора: “Здраствуй, сонце, так ранок веселий!” У Буссона тільки три рядки: Стая уток вдали. Ополаскиваю мотыгу – рябь по воде. Ті самі качки, ті ж самі брижі на воді. І та ж картина ранку, де є і роса, і пара над водою, і перші промені сонця. Але все це – між рядків. Це простір картини, заповнений не художником, а глядачем, читачем. Є ще одна особливість хокку. Про що б не були вірші японського або європейського поета, вони завжди – про людину. У хокку ж присутність природи при цьому – обов’язкова. Природа – відображення духовного життя поета. Щоб передати свій стан, японський поет вибирає час року і “картинку” у природі, що відповідає його душевному складу. Потім він відкидає ті деталі, що найменш виразні. І залишаються тільки три рядки: На голой ветке Ворон сидит одиноко. Осенний вечер. Можна сказати, що там, де європейський поет прагне до точності, відтворюючи всі нюанси і відтінки, японський поет безжалісно відкидає все зайве. Європейський поет ніби говорить читачеві: “Подивися, я відкрив тобі те, чого ти не помічав, не цінував”. А японці довіряють своєму читачеві, пропонують йому начерк до картини, яку він домалює сам. І в цій причетності до творчості – величезна радість. Японська і європейська поезія йдуть до читача різними шляхами. Але почуття, що вони пробуджують, однакові у всіх людей. Ми всі сумуємо від самотності, страждаємо від розлуки і болю, радіємо ранку і сонцю і схиляємося перед великою мудрістю природи. І тому так близькі нам рядки Росекі: Кругом ни души – Одиноко в поле блуждает Зеленая луна. Природа в хокку японського поета Мацуо Басьо Великий японський поет Мацуо Басьо народився в замковому місті Уено в родині небагатого самурая. Рідне місто поета знаходилося в провінції Іга – у самій колисці японської культури, у центрі головного острова – Хонсю. Багато місць на батьківщині Басьо були відомі своєю красою, а народна пам’ять зберегла там у достатку пісні, легенди, стародавні звичаї. З дитинства Басьо почав писати вірші. У юності він постригся в ченці, звільнившись тим самим від служби феодалу. Але справжнім ченцем Басьо не став. У мандрівках він пройшов шляхами Японії як посол самої поезії, запалюючи в людях любов до неї, прилучаючи до справжнього мистецтва. Басьо підніс на недосяжну висоту жанр народної поезії – хокку. Мистецтво писати хокку – це насамперед уміння сказати багато чого в невеликому, сказати так, щоб заразити читача ліричним хвилюванням, розбудити його уяву. Головна тема тривіршів Басьо – природа. Його тривірші, як чарівний бінокль, допомагають побачити заново звичні картини, усвідомити неповторність і велич світу природи – від скромної квітки сурепки до Чумацького Шляху. У трьох рядках Басьо вмів показати нескінченні простори Японського моря, блиск зірок ясної осінньої ночі, білі буруни на хвилях і чорний силует острова Садо на краю неба: Бушует морской простор! Далеко, до острова Садо, Стелется Млечный Путь. Басьо пропонує нам по-новому глянути на картину, що ми бачили, може, десятки разів: Внимательно вглядись! Цветы пастушьей сумки Увидишь под плетнем. Усе живе є неповторним і безцінним. Чудові не тільки багато разів оспівані квіти вишень, осінні красуні – хризантеми, але і придорожний в’юн, і дикий плющ, і краплі дощу, що зависли на нерухомих гілках. Природа в Басьо живе своїм неповторним життям, але вона так схожа на життя людини! У хокку “плачуть птахи, і очі риб наповнені сльозами”, тому що весна завершується, дві зірки святкують свою зустріч, а змерзла мавпа просить солом’яний плащ, мерзне чайка, стоячи в холодній воді, а квіти вчиняють “свій вищий подвиг” неповторним цвітінням. Поет уміє декількома точними словами не тільки намалювати поетичну, живу картину, але й передати суть природного явища, відчути настрій дерева, метелика, птаха, вітру, осені: На голой ветке Ворон сидит одиноко. Осенний вечер. Важко уявити більш пронизливу картину пізньої осені з її сумом, самітністю і чорно-білими фарбами. Читаючи вірші Басьо, мимоволі погоджуєшся з поетом, що людині для щастя не так вже багато треба: Домик в уединенье. Луна… Хризантемы… В придачу к ним Клочок небольшого поля. Ліричний герой поезії Басьо – людина невибаглива, але мудра і тонка. Це поет і філософ, закоханий у природу рідної країни. Він невіддільний від своєї епохи і народу. У кожному маленькому хокку відчувається подих величезного світу. В одному з тривіршів Басьо немов звертається до квапливого читача, що уперше відкрив книгу хокку: Ты не думай с презреньем: “Какие мелкие семена!” Это ведь красный перец.
