Якщо в націй вождя ні, тоді вожді її поети
Євгеній Маланюк… Знайоме й незнайоме ім’я. Знайоме – тому що відкриваємо для себе його творчість, а незнайоме – тому що півстоліття художник був забутий своєю Україною, її нащадками. Ми відкриваємо для себе поета, якого вважають поетом-борцем за українську державу, художника, що все своє життя роздумував над, історією й майбутнім України й українців, письменника, що жив і писав для України, хоча змушено був жити далеко від її:
Не треба ні паризьких бруківок,
Ні Праги вулиць просторих
Усе сняться материнські руки,
Стара
Все своє життя Е. Маланюк думав про Україну, а його вірші сповнені болем і смутком за рідним краєм
Поетичні пошуки відповіді на питання, чому Україна не змогло удержати державність, чому так живуть українці – стали наскрізними для Е. Маланюка. Він добре знав загальну політичну й літературну ситуацію в Україні, знав, що митні слова шукали компромісів і із владою, і із власною совістю. Але Е. Маланюку в умовах еміграції важко було зрозуміти природу цих компромісів. І тому він призвав у весь голос боротися проти тоталітарної більшовицької ідеології. З одного боку, з вуст поета звучать
Євгеній Маланюк – поет, що не тільки піднімав у своїх добутках історико-політичні Теми, а й намагався вирішувати великі історичні проблеми, бачив з минулого:
Не буду сперечатися: я син свого народу
– Сліпого споконвічного, каліки й раба…
Е. Маланюк переконаний, що його народ раб, тому що він породжений рабом. А якщо в країні немає вождя, який би повів народ до волі, до побудови незалежної держави, то він, поет, стане таким вождем і своїми добутками буде будити свідомість свого народу:
Упустили більші дні
Покалічені й маленькі люди,
Заслинили в ганьбу й бруд,
Більшу віру – і на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що повинен був відродити Україну…
Поет розумів, що “перевдягання” самодержавного імперіалізму в комуністичне одіяння – це сутність неоимпериалистичной політики, а тому й вступив у політичну боротьбу, тому що не хотів бачити Україну провінцією або колонією будь-якої країни. Боліло серце художника за долю свого народу й України:
Заспокоїти серце?
Так чим же?
Тому що ж?
Навчи мене співу
Твоїх молитов!
Не допоможе ніхто.
И не буде інакше.
И зі слізьми моїми змішаю питво.
Що мені телефони – версалі – експреси?
Навіщо грім Аргентини, чудеса Ниагар?..
Сниться синя Синюха й верби над плесом,
Вільний вітер Херсонщини, вітер-дудар
Євгеній Малаиюк все своє життя призивав до духовного відродження українських націй – націй з героїчним історичним минулим, великої й самобутньою культурою, до відродження державності й духовної повноцінності:
Під небом чужої країни,
У туманах осіннього сну,
На мрію мою Україну
Молю я послати весну…
Покрій омофором, Марія,
Вели запалати весні
Євгеній Маланюк твердо вірив у дієвість поетичного слова:
Талант – ліричне джерело.
Це ж – не поет, хто лише невпинно
Скрекоче про добро й зло.
Поет – мотор! Поет – турбіна!
Поет – механік людських мас,
Динамомастер, будівельний
Повстанець, майбутнього сурмач,
Що конструює День і Вночі.