Як зображується провінційне місто в оповіданні Ионич?

Величезне Ви робите справу вашими маленькими оповіданнячками – збуджуючи в людях відраза до цього сонного, напівмертвого життя – рис би її забрав. М. Горький В оповіданні “Ионич” губернське місто С. описується всього декількома фразами, з яких зрозуміло, що це саме звичайне місто: у ньому є загальнодоступна бібліотека, театр, клуб, міський сад з оркестром, цвинтар і т. д. Для жителів міста влаштовуються аматорські спектаклі із благодійними цілями, бали, концерти. Але автора цікавить не саме місто, а жителі, і навіть не всі міські обивателі,

а тільки міська інтелігенція, до якої належить головний герой оповідання – доктор Старців. Місцева інтелігенція описується двома способами: по-перше, їй дається загальна характеристика; по-друге, докладно рисуються самі талановиті й утворені люди міста – сім’я Туркиних.

Загальна характеристика дається від імені автора. Зображуючи людей, серед яких живе Старців, письменник зауважує: “… поки з обивателем граєш у карти або закушуєш із ним, те це мирна, добросердий і навіть недурна людина, але варто тільки заговорити з ним про що-небудь неїстівному, наприклад, про політика або науку, як

він стає в тупик і заводить таку філософію, тупу й злу, чтоостается тільки рукою махнути й відійти” (ІV). Далі приводиться приклад цієї примітивної “філософії”.

Коли Старців говорив, що людство стає усе більше гуманним і згодом буде обходитися без страти, “обиватель дивився на нього скоса й недовірливо й запитував: “Виходить, тоді всякий може різати на вулиці кого завгодно?”” (ІV). Міщанин навіть не бажає розуміти, що страта ніколи не зупиняла вбивць, а довічний висновок для злочинця може бути поважче страти, з моральної точки зору. Сім’я Туркиних – гордість міста С. – описується в оповіданні чотири рази: коротко на початку першої головкоми – від імені автора; потім докладніше – через сприйняття Старцева, що вперше потрапило до них у будинок; у четвертої головкомі, через п’ять років після першого візиту, – знову через сприйняття Старцева; а в самому фіналі – знову з погляду автора На перший погляд Туркини дійсно відрізняються від міських обивателів: Іван Петрович знає багато анекдотів і любить пожартувати, Віра Йосипівна складає романи, Катерина Іванівна грає на фортепьяно.

Але близьке знайомство із цією сім’єю завдяки безпосередньому спостереженню “свіжого” у місті людини (молодого земського лікаря) змушує засумніватися в “талантах” кожного з Туркиних. Дотепність Туркина-Батька “досить сумнівної властивості”: це якийсь “попугайский мова” зі словами й зворотами, уживаними невлад: “здрастуйте будь ласка”, “ви не маєте ніякого римського права” і т. п. Романи Туркиной-Матері – вигадані історії про любов прекрасної молодої графині із прогресивними переконаннями й мандрівного художника. Фортепіанна гра Туркиной-Дочки свідчить про гарну техніку й гнучкість пальців, але адже в музиці важливі виразна мелодія, передача настрою й музичного образа.

Під час гри Котика в голові Старцева зложилося хворобливе враження:”… з високої гори сиплються камені, сиплються й усе сиплються… ” (І). Перший вечір земського лікаря в Туркиних закінчився рясною й смачною вечерею Завдяки докладному опису цього візиту проясняється думка автора: “талановиті” хазяї недалеко пішли від рядових обивателів міста С. Жарту Івана Петровича не смішні й не мають нічого загального з теперішньою дотепністю.

Романи Віри Йосипівни слухати приємно й покійно, але вони ніяк не збагачують, не змушують читача думати. Котик, що, по її власних словах, безумно любить, навіть обожнює музику, зовсім не розуміє цієї самої музики. Жарту, романи, музичні вправи – все це зовнішні відмінності, а суть життя Туркиних та ж, що й в інших міських міщан, – їжа й безделие. Справедливості заради варто сказати, що Катерина Іванівна все-таки мріє про інший, интереснойжизни, тому хоче їхати в Москву й серйозно вчитися музиці вконсерватории. А в іншому Туркини, як і всі обивателі в місті С. , серйозно “не робили нічого й не цікавилися нічим” (ІV).

У них немає ні потреби, ні потреби працювати, тому що вони й без праці живуть припеваючи у власному кам’яному будинку із садом, поруч із губернатором. Коли Старців запитав Віру Йосипівну, чи друкує вона свої романи, то почув красномовну відповідь: “Ні, я ніде не друкую. Напишу й сховаю в себе в шкапу.

Для чого друкувати? Адже ми маємо засобу” (І). Другий вечір у Туркиних (через п’ять років) робить ще більш обтяжуюче враження. Він тільки в деталях відрізняється від першого: Віра Йосипівна постаріла, Катерина Іванівна з наївної, примхливої панянки перетворилася в гарну молоду жінку, хлопчик-слуга Пава став вусатим молодцем.

У другий раз Старців уже не церемониться з оцінками. Про романи Віри Йосипівни він озивається, звичайно про себе, дуже рішуче: “Бездарний, – думав він, – не той, хто не вміє писати повістей, а той, хто їх пише й не вміє сховати цього” (ІV). Після, як завжди, шумної й тривалої гри Катерини Іванівни на фортепіано головний герой вирішив: “А добре, що я на ній не женився” (ІV). Роздратований Старців їде, не чекаючи звичайної смачної вечері, і в цей момент автор довіряє йому висловити одну з основних ідей оповідання: “… якщо самі талановиті люди у всьому місті так бездарні, те який же повинен бути місто” (ІV).

Зображення міста, тобто міського суспільства, виконує в оповіданні важливу, але все-таки не головну функцію. Головне для письменника – показати, як герой підкоряється “середовищу” (поступово стає схожим на звичайних міських обивателів) і сам перетворюється в яскравого представника цієї “середовища”, втілюючи в собі всі її недоліки. Якщо на початку оповідання саме земський лікар критично оцінює суспільство міста С., то через п’ять із невеликим років він зізнається Катерині Іванівні: “День і ніч – доба ладь, життя проходить тускло, без вражень, без думок… Удень нажива, а ввечері клуб, суспільство картярів, алкоголіків, хрипунів, яких я терпіти не можу” (ІV). І саме ця розумна, спостережлива людина, зайнята шляхетною справою-лікуванням хворих, перетворюється в обивателя, ще більш огидного, чим Туркини.

Старців деградує катастрофічно швидко. Якщо раніше він по році не міг вирватися в місто С. , тому що з ранку до вечора був зайнятий із хворими в земській лікарні, то тепер працює заради грошей, які стали для нього єдиним життєвим інтересом. Під час прийому в лікарні й у приватній практиці пацієнти тільки дратують його. Отже, на перший погляд оповідання “Ионич” написаний на традиційну для російської літератури тему про те, як “середовище заїло свіжої людини”.

“Свіжа людина” у названому добутку – земський лікар Старців, але не тільки він: Катерина Іванівна після повернення з консерваторії явно почуває себе чужий і в рідному будинку, і в рідному місті. “Середовище” – це “інтелігентне” суспільство міста С., у яке попадає головний герой і в якому зрештою пропадає, тобто духовно гине. Дійсно, Старців і Катерина Іванівна не змогли протистояти обивательському болоту Земський доктор на початку оповідання відрізнявся від міських мішаний, а наприкінці став таким же, як вони. Він перестав бути для навколишнім Дмитром Іоновичем, “поляком надутим” (ІV), чужою людиною з незрозумілими ідеями про необхідність праці, про жорстокість страти, а став для всіх Ионичем, тобто зовсім своїм серед губернських обивателів: тепер у нього ті ж життєві інтереси, що й у них, – гроші, обжерливість, карти.

Правда, у Старцеве все назване представлене в гіпертрофованому виді, і тому він виглядає більше огидним, чим звичайні міщани. Туркини зі своїми плоскими жартами, “недурними” романами, гостинністю, серцевою простотою, турботою друг про друга здаються навіть симпатичними людьми в порівнянні з Ионичем, що тепер більше схожий на “язичеського ідола” (V), чим на людину Але чому суспільство міста С. показано тільки в чорних фарбах? Невже життя російської провінції не має “світлих” сторін? Хіба в губернському (великому) місті немає людей краще, ніж Туркини, теперішніх інтелігентів, чиє життя підпорядковане високій ідеї й шляхетній праці?

Напевно є, але письменник вибрав предметом свого зображення життя героя, що не змогло протистояти міщанському середовищу. Іншими словами, Чехов написав своє оповідання про те, що звичайно, хоча й не завжди буває вжизни. У цьому складається відмінність невеликого чеховського добутку від романів Віри Йосипівни Туркиной, які длинно живописуют те, чого ніколи не буває вжизни.