Як я розумію трагедію Печорина?

“Герой нашого часу” – один із самих значимих добутків російської класичної літератури, а Печорин – один із самих яскравих і образів, що запам’ятовуються. Особистість Печорина неоднозначна й може сприйматися з різних точок зору, викликати ворожість або симпатію. Але в кожному разі не можна заперечувати трагічність даного образа

Печорин – людина, що роздирається протиріччями, що віддається постійному самоаналізу, незрозумілий навколишніми й не розуміючий їх. У чомусь він те саме що Євгенію Онєгіну. Той теж не бачив ніякого

змісту у своєму існуванні й ставив себе окремо від суспільства

Лєрмонтов дає дуже докладний опис зовнішності Печорина, що дозволяє глибше розкрити його характер. Вигляд головного героя написаний дуже любовно, з великою старанністю. Це дозволяє побачити Печорина як наяву. Зовнішність його відразу робить враження. Навіть такі, здавалося б незначні, риси, як темні брови й вуси при світлих волоссях, говорять про неординарність, суперечливість і в той же час – аристократичності. Ока в Печорина ніколи не сміються й блищать холодним сталевим блиском. Усього кілька фраз, але як багато цим сказано!

Зовнішність

головного героя описується тільки в другому розділі й доповнює те, що ми вже знаємо про нього. Перший розділ присвячений історії скороминущого захоплення Печорина й трагічної загибелі молодої жінки, викраденої ім. Усе закінчується сумно, але треба визнати, що Печорин не прагнув до цьому й не знав, що так буде. Він щиро хотів зробити Белу щасливої. Однак його осягло чергове розчарування. Він просто не може випробовувати тривалих почуттів. На зміну їм приходить нудьга – його споконвічний ворог. Що б не робив Печорин – це робиться від бажання чимсь зайняти себе. Але вже ніщо не приносить задоволення

Читач починає розуміти, що за людина перед ним. Печорину нудно жити, він постійно шукає гостроти відчуттів, не знаходить і страждає від цього. Він готовий ризикнути всім заради виконання власної примхи. При цьому він скидаючись губить усіх, хто зустрічається йому на шляху. Тут знову доречно провести паралель із Онєгіним, що також хотів від життя задоволень, а одержував лише нудьгу. Обоє героя не зважали на людські почуття, оскільки сприймали навколишніх не як живих істот зі своїми думками й емоціями, а, скоріше, як цікаві об’єкти для спостереження

Роздвоєність особистості Печорина в тім, що спочатку він обуреваем самими благими намірами й починаннями, але, зрештою, разочаровивается й відвертається від людей. Так трапилося з Белой, що він захопився, викрав, а потім став тяготитися нею

З Максимом Максимичем, з яким він підтримував теплі відносини, поки це було потрібно, а потім холодно відвернувся від старого друга. З Мері, що він змусив закохатися в себе із чистого егоїзму. Із Грушницким, молодим і захопленим, котрого він убив так, начебто зробив щось повсякденне

Погано те, що Печорин прекрасно розуміє, як змушує страждати навколишніх. Він холодно, розважливо аналізує своє поводження. Навіщо він домагається любові важкодоступної жінки? Так просто тому, що його приваблює вага завдання. Йому зовсім нецікава жінка, що вже любить його й на все готов. о

Чомусь у своїх недоліках Печорин схильний обвинувачувати суспільство. Він говорить, що навколишні читали на його особі ознаки “дурних властивостей”. Саме тому, уважає Печорин, він і став володіти ними. Йому й у голову не приходить винити себе. Цікаво те, що Печорин дійсно може досить об’єктивно оцінити себе. Він постійно піддає аналізу свої власні думки й переживання. І робить це з якимось науковим інтересом, начебто проводить над самим собою експеримент

Печорин, обертаючись у суспільстві, коштує поза ним. Він спостерігає за людьми з боку, як і за собою. Він лише свідок життя, але не її учасник. Він намагається знайти хоч якийсь зміст у своєму існуванні. Але змісту ні, немає Мети, до якої варто було б прагнути. І Печорин приходить до гіркого висновку, що єдине його призначення на землі – руйнування чужих надій. Всі ці сумні роздуми приводять Печорина до того, що він стає байдужий навіть до власної смерті. Мир, у якому він живе, обрид. Немає нічого, що прив’язувало б до землі, немає людини, що зрозумів би метання цієї дивної душі. Так, були люди, які любили Печорина. Він умів робити враження, був цікавий, уїдливий, вишуканий. Крім того, він мав ефектну зовнішність, що не могло залишитися непомітним для жінок. Але, незважаючи на загальну увагу, не було нікого, хто розумів би його. І ця свідомість була важко для Печорина.

Ні мрії, ні бажань, ні почуттів, ні планів на майбутнє – нічого не було в Печорина, ні однієї нитки з тих, що прив’язують людей до цього миру. Зате було повне і ясне усвідомлення своєї нікчемності

Печорина залишається тільки жалувати. Адже строк людини на землі короткий і кожному хочеться пізнати якнайбільше радостей. Але Печорину це не вдавалося. Він шукав цих радостей, але не міг знайти, тому що не вмів їх почувати. У цьому не тільки його трагедія. Це лихо всієї епохи. Адже Лєрмонтов сам говорив, що Печорин – лише портрет, “складений з пороків усього нашого покоління”.

И скрізь Печорин приносить людям одні страждання. Чому так відбувається? Адже ця людина наділена більшим розумом і талантом, у його душі таяться “сили неосяжні”. Для того щоб знайти відповідь, потрібно ближче познайомитися з головним героєм роману. Виходець із дворянської сім’ї, він одержав типове для свого кола виховання й утворення. Зі сповіді Печорина ми довідаємося, що, вийшовши з-під опіки рідних, він пустився в погоню за задоволеннями. Потрапивши у велике світло, Печорин заводить романи зі світськими красунями. Але він дуже швидко разочаровивается у всім цьому, і їм опановує нудьга. Тоді Печорин намагається зайнятися наукою, читати книги. Але ніщо не приносить йому задоволення, і в надії, що “нудьга не живе під чеченськими кулями”, він відправляється на Кавказ

Однак де б Печорин не з’явився, він стає “сокирою в руках долі”. У повісті “Тамань” пошуки героєм небезпечних пригод приводять до неприємних змін у налагодженому житті “мирних контрабандистів”. У повісті “Бела” Печорин валить життя не тільки самої Бели, але і її батька й Казбича. Те ж саме відбувається й з героями повести “Князівна Мері”. В “Фаталісті” збувається похмуре пророкування Печорина (смерть Вулича), а в повісті “Максим Максимич” він підриває віру старого в молоде покоління

На мій погляд, основна причина трагедії Печорина криється в системі цінностей цієї людини. У своєму щоденнику він зізнається, що дивиться на страждання й радості людей, як на їжу, що підтримує його сили. У цьому Печорин розкривається як егоїст. Складається таке враження, що він, спілкуючись із людьми, проводить серію невдалих експериментів. Наприклад, він відверто зізнається Максимові Максимичу, що “любов дикунки деяким краще любові знатної барині; неуцтво й простосердість однієї так само набридають, як і кокетство інший”. У розмові з Вернером він говорить, що “з життєвої бури… виніс тільки кілька ідей – і жодного почуття”. “Я давно вже живу не серцем, а головою. Я зважую, розбираю свої власні страсті й учинки зі строгою цікавістю, але без участі”, зізнається герой. Якщо Печорин “без участі” ставиться до свого власного життя, то що можна говорити про його відношення до інших людей?

Мені здається, що герой роману не може знайти свого місця в житті саме через свою байдужість до людей. Його розчарування й нудьга викликані тим, що він дійсно вже не здатний почувати. Сам Печорин так виправдує свої вчинки: “…така була моя доля із самого дитинства! Усі читали на моїй особі ознаки дурних властивостей, який не було; але їх припускали – і вони народилися… я став потайливий… я став злопам’ятний… я зробився заздрий… я вивчився ненавидіти… я почав обманювати… я зробився моральним калікою…”

Я думаю, що М. Ю. Лєрмонтов своя відповідь на питання, у чому трагедія Печорина, дає в самій назві роману: “Герой нашого часу”. З одного боку, назва говорить про типовість цього персонажа для 30-х років XІX століття, а з іншого боку – указує на те, що Печорин є породженням свого часу. Лєрмонтов дає нам зрозуміти, що трагедія Печорина в незатребуваності часом його розуму, талантів і спраги діяльності.