Нетрадиційне трактування образа Печорина

У сучасну епоху, коли деякі фундаментальні положення літературознавчої науки або переглядаються, або піддаються коректуванню, проблема творчого методу стає найбільш актуальною. Багато відкриттів у гуманітарних науках, що стали надбанням вітчизняної філологічної думки в 1990-е роки, вимагають інтеграції

На Заході інтеграція літературознавства й теоретичної психології відбулася більше п’ятдесятьох років тому. За цей час вийшли фундаментальні праці епохального характеру, серед яких можна назвати монографії Ж. – П. Сартра про Флобера,

К. Ясперса про Стриндберге, е. Кречмера про європейських письменників, З. Фрейда про По, Гете, Иенсене, К. Г. Юнга про методологію літературознавства

Тут представлена спроба переглянути традиційне трактування одного із центральних типів російської літератури XІX століття з позицій глибинної психології. Лєрмонтовского Печорина традиція зараховує до типу “зайвих людей” і виводить властивості його характеру із соціальних умов миколаївської епохи, тобто психологія героя розуміється як соціальна психологія, а попросту – соціологія. Детермінованість психологічного характеру умовами соціально-політичного

буття особистості була вкоріненим поданням вітчизняної літературної традиції, у якому не було нічого психологічної специфіки. Однак у тексті роману є безліч вказівок на інші джерела печоринского характеру. Відкриття психології XX століття дозволяють розкрити щирі мотиви поводження героя Лєрмонтова й сутність його взаємин з іншими персонажами роману.

Розкриттю властивостей характеру й мотивів поводження Печорина сприяє та обставина, що частина роману написана у формі щоденника, у якому герой указує на щирі джерела своїх щиросердечних конфліктів. Для наукового аналізу важливим є як інтерпретація Печориним сутності цих конфліктів, так і їхнє справжнє походження незалежно від їхнього розуміння героєм. Печорин відносить походження дурних властивостей свого характеру до дитинства в знаменитому монолозі “Так, така була моя доля із самого дитинства!” В іншому місці свого журналу він зізнається, що спогаду мають над ним величезну владу. В обох випадках висловлення героя погодяться з висновками індивідуальної психології про те, що “зміст і емоційне фарбування дитячих спогадів, “обира_” людиною з величезної маси для того, щоб пояснити напрямок своєї особистості, дуже важливі”. Щиросердечні конфлікти, пережиті Печориним у дитинстві, сформували його нервовий характер і керівну особистісну ідею. “З дитячого почуття неповноцінності, – як пише А. Адлер, – виростає роздратоване прагнення до влади” . Ці дві щиросердечних властивості – дитячий невроз і прагнення до влади – визначили всю подальшу лінію життєвого поводження Лєрмонтовского героя

Невротичний склад печоринской натури відзначають і інші персонажі роману, у тому числі діючі за межами його щоденникової частини. Максим Максимич говорить про чудності, джерела яких для нього темні, але вираження їх впадає в око. І це не дивно, тому що “у нервозних людей, – відповідно до теорії й практиці індивідуальної психології, – немає абсолютно нових рис характеру, у них немає жодної риси, що не зустрічалася б у нормальної людини. Але невротичний характер впадає в око, він більше виразний”. Ні Максим Максимич, ні сам Печорин просто не розуміють, незважаючи на досить точні спостереження, того, що “чудності” поводження є в нього компенсацією невротичного почуття неповноцінності, що сам герой кваліфікує як моральну ущербність (“Я зробився моральним калікою”).

У великому монолозі повести “Князівна Мері” Печорин перераховує щиросердечні властивості, які виникли в нього в результаті конфліктів дитинства: “Усі читали на моїй особі ознаки дурних властивостей, який не було; але їх припускали – і вони народилися ніхто мене не пестив, усі ображали: я став злопам’ятний; я був похмурий, – інші діти веселі й балакучі; я почував себе вище їх, – мене ставили нижче. Я зробився заздрий.”

“Форма й зміст невротичної орієнтації народжуються із вражень дитини, що почуває себе скривдженим. Ці враження, що неминуче виникають зі споконвічного почуття неповноцінності, викликають агресивну позицію, ціль якої – подолання однієї великої непевності. У цій агресивній позиції знаходять своє місце всі спроби дитини, які обіцяють піднесення його особистісного почуття. Всі прояви неврозу походять із цих підготовчих засобів, які спрямовані до кінцевої мети – до переваги”

Зв’язаність твердою соціологічною схемою не дозволяла раніше дослідникам вийти з порочного кола соціологічних детермінант. У колишній соціальній психології не було того, що могло б витлумачити образ із його особистісних психологічних передумов. Всі пояснення зводилися до епохи й методу романтизму. Аксиологически Лєрмонтовский герой у всіх інтерпретаціях виявлявся жертвою обставин, умов, але ніколи – власного вибору, що криється в нього щиросердечних глибинах

Пояснюючи протиріччя свого характеру щиросердечними конфліктами дитинства, Печорин, однак, будує свій життєвий план не з оглядкою на минуле, а розраховуючи на майбутнє. Тому всі його екстравагантні вчинки варто розглядати не каузально, а телеологически. “Невротичною психікою керують не спогаду, а фіктивна кінцева мета, що використовує спогади практично, у формі готовностей і чорт характеру”.

Такою метою для Печорина стає спрага влади над іншими людьми. Честолюбство в мене подавлено обставинами, – зізнається герой у щоденнику, – але воно виявилося в іншому виді, тому що честолюбство є не що інше, як спрага влади, а перше моє задоволення – підкоряти моїй волі все, що мене оточує.

Ця обставина не була відзначена сучасної Лєрмонтову критикою, але не залишилося без уваги з боку читача 1840-х років. Так, сестра Миколи І Марія Павлівна зовсім правильно назвала корінну властивість характеру Печорина: “У творах Лєрмонтова, – писала вона, – не знаходиш нічого, крім прагнення й потреби вести важку гру за володарювання, здобуваючи перемогу за допомогою свого роду щиросердечного индифферентизма”.

Дитячі враження Печорина не обмежуються винятково щиросердечними конфліктами. З дитинства герой виніс і подання про свою соціальну роль. Той факт, що Печорин, докладно зупиняючись на дурних наслідках виховання, не згадує про батьків, є показовим. Він не фіксує на батьках свої невротичні симптоми. Це дає підставу припускати раннє звільнення героя від їхнього впливу, ранній розрив сімейних уз. Але воля не приводить героя до психологічного оздоровлення. Розрив відбувся, імовірно, до завершення процесу индивидуации (психологічного самоздійснення), швидше за все на його первинній стадії. Замість того щоб у процесі проходження тривалого шляху психологічного самоздійснення поступово й безболісно звільнитися від психологічної залежності від батьківського авторитету й одночасно пристосуватися до життя в суспільстві, до його вимог і обов’язків, Печорин, внаслідок різкого розриву, одержує щиросердечну травму, що назавжди закріплює в його свідомості образ сім’ї як мініатюрної моделі суспільного організму, до якого треба вставати в таку ж позицію, як і до сім’ї.

У цьому криється причина постійної втечі Печорина від суспільства й розуміння його як деспотичної й ворожого вільної індивідуальності пристрою. Як у щиросердечному житті психічна енергія героя шукала обхідні шляхи й тим самим привела до щиросердечних конфліктів, так і в повсякденному житті він прагнув до досягнення мети в обхід загальноприйнятої траєкторії руху суспільної людини. Із цього погляду композиція роману також відбиває викривленість щиросердечний і життєвий шляхи героя

До початку сюжетної дії роману керівна особистісна ідея Печорина не тільки сформувалася, але й неодноразово перевірялася на практиці. Її сутність полягала в “бажанні бути вгорі”. У психології неврозів “низ” служить проявом почуття неповноцінності, “верх” – відчуттям фіктивної кінцевої мети “… У зміні й коливанні психічних проявів виявляється те “низ”, те “верх”. Наслідком петербурзьких пригод Печорина була його висилка на Кавказ: він виявився “унизу”. Але частково це падіння було компенсовано. Кавказ, будучи “низом” в ієрархічний^-ієрархічнім-соціально-ієрархічному відношенні, є “верхи” у плані географічному. Не випадково в Пятигорске Печорин “найняв квартиру на найвищому місці, у підошви Машука”.

Невротичний характер Печорина проявляється й у його відносинах з іншими головними персонажами його щоденника, насамперед з Вернером і Грушницким. З Вернером Печорин зійшовся не тому, що в них багато загального, наприклад, у напрямі думок і відносин до “водяного суспільства”, як затверджує герой. Навпроти, вони багато в чому протилежні. Печорин визнає, що “до дружби не здатний: із двох друзів завжди один раб іншого, хоча часто жоден з них у цьому собі не зізнається” (тобто один “угорі”). У відносинах з Вернером Печорину належить безперечна першість. Він і тут виявляється “угорі”. І вибір Печорина не випадковий. Вернер у всім йому уступає: він бідний, некрасивий, низького походження, розгубив клієнтуру. Вернер обуреваем тією же ідеєю, що й Печорин, – потрапити “наверх”. З Печориним він змагатися не може, і це внутрішньо розуміють обоє.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Нетрадиційне трактування образа Печорина

Categories: Шкільні твори

Links