У чому складність і суперечливість натури Печорина

Критики й літературознавці, досить спокушені в питаннях росіянці й світовій літературі, відразу ж заговорили про новий художній тип героя – парубку з не-однозначним, суперечливим характером, і із цієї причини нездатному знайти своє місце в житті. Із самого початку Печорин з’являється перед читачами як “дивна людина”. От як про нього говорить добродушний Максим Максимич: “Славний був малий, смію вас запевнити; тільки трошки дивний… Так-З, з більшими був чудностями”. Чудність у зовнішньому й внутрішньому вигляді Печорина

підкреслюють також і інші персонажі роману (мандрівний офіцер, князівна Мері).

Але цієї особливості Печорин досягає не завдяки своєму соціальному походженню або привілейованому положенню в суспільстві, яких у той час часом було досить, щоб зробити враження й заінтригувати людей. Печорин змушує про себе говорити інших героїв, а вслід і самим читачам, завдяки своїм внутрішнім якостям і глибині характеру. Складний внутрішній мир Печорина – це і є той головний, що виробляє життєву енергію нерв, на який впливає навколишній світ, з усіма його позитивними й негативними сторонами

Багато вчинків Печорина навіть його

близькі друзі, такі як Максим Максимич, Вернер, Віра й інші, не можуть зрозуміти й пояснити. Але при цьому вони не зважуються обвинувачувати свого друга в аморальності. Можливо, тому, що у вчинках Печорина завжди відчувалися природні рухи душі героя

Лєрмонтов виносить на суд читачів всю генеалогію складності, неоднозначності характеру й поводження Печорина: Сам герой у відвертій розмові з Максимом Максимичем так пояснює свою “чудність”: ” чиВиховання мене зробило таким, чи бог мене так створив, не знаю; знаю тільки те, що якщо я причиною несчастия інших, те й сам не менш нещасливий”. Дійсно, самим дивним для Печорина й для тих людей, з якими його зводить доля, залишається нещасливий фінал для всіх учасників. Коли молодий офіцер побачив Печорина, його вразили ока цієї людини. Сталевий блиск, що вони відбивали, міг говорити лише про одному – або про злу вдачу, або про глибокій постійну фуста.

Але саме головне, що всі свої протиріччя Печорин зумів відчути й усвідомити, але при цьому не зумів зробити наступного кроку – перебороти їх. Так, герой щиро визнавався: “У мені душа зіпсована світлом, уява неспокійне, серце ненаситне; мені все мало: до суму я так само легко звикаю, як до насолоди, і життя моя стає пус-тее з кожним днем…”.

Печорин дійсно має багатьма завидними якостями – він розумний, фізично розвинений, зовні привабливий, смів і впевнений у собі. Але при цьому йому все-таки бракує важливої ланки, тої животворящої сили, що змогла б об’єднати й направити достоїнства Печорина а потрібне русло. Із цього приводу герой вимовляє ключову фразу: “Якщо б всі мене любили, я в собі знайшов би нескінченні джерела любові”. Печорин, напевно, забув стародавню мудрість, що говорить: від добра добра не шукають. Через перешкоди й всі негоди людини веде тільки всепоглинаюча, а не егоїстична любов

Однак протягом усього роману Печорин був більше здивований особистими проблемами, чим долею інших героїв. В одному із власних міркувань, сам того до кінця не усвідомлюючи, герой виносить собі вирок, він говорить: “Зло породжує зло; перше страждання дає поняття про задоволення мучити іншого”. Таким чином, Печорин вибирає дорогу зла, а не любові. Але назвавши свій роман “Герой нашого часу”, Лєрмонтов як би ускладнює проблему, виносить неї за рамки особистого рішення. Насправді, може бути, цей час породило таких героїв?

Дійсно, сучасність Печорина – 30-е роки XІX століття – це переломний період у житті суспільства, коли закінчується епоха романтизму. У свій час романтики дуже багато говорили й міркували про ідеали й світлі устремління людини, а реальність так і залишилася ними непізнаної, холодної й нещадної до людини. Тому суспільство всерйоз починає замислюватися про те, як примирити мрії й реальність, скоротити пропасти між ними. І цей крок не відразу вдасться зробити, ще багато з людей будуть зриватися в бездонну прірву, через яку ще не прокладений заповітний міст, – так, як це відбулося й у житті Печорина.

Багато письменників різних епох і народів прагнули запам’ятати свого сучасника, через нього доносячи до нас свій час, свої ідеї, свої ідеали. Який він, парубків різних епох?

Пушкін у романі “Євгеній Онєгін” зобразив парубка 20-х років: розумного, не вдоволеного існуючою дійсністю, життя якого так і пройшла без користі

Не встигли охолонути страсті навколо Онєгіна, як слідом за ним з’явився інший герой – Григорій Печорин, парубок, що представляє покоління 30-х років XІX століття з роману Лєрмонтова “Герой нашого часу”. І знову та ж доля, трагічна, неординарна. Жагуче прагнення героїв зрозуміти сенс життя, пошуки істини, з одного боку, і безцільне, паразитичне існування, з іншого боку, – це трагічний розлад мрії й дійсності

Слідом за ними в літературі з’являється ціла галерея героїв свого часу: тургеневский Базарів, натура зовсім протилежна Онєгіну й Печорину, Андрій Болконский і Пьер Безухов – кращі представники передового дворянства з роману Л. Толстого “Війна й мир”.

Чому ж дотепер спори про Онєгіна й Печорине настільки злободенні? Адже нині все інше: ідеали, мети, думки, мрії. На мій погляд, відповідь на це питання дуже простий: сенс людського існування хвилює всіх, незалежно від того, у який час ми живемо, про що думаємо й мріємо

Особливою глибиною психологічного аналізу в “Герої нашого часу” відрізняється “Щоденник Печорина”. Уперше в російській літературі з’являється таке нещадне оголення героєм своєї особистості. Переживання героя аналізуються їм же з “строгістю судді й громадянина”. Звичка до самоаналізу доповнюється навичками невпинного спостереження за навколишніми. По суті, всі відносини Печорина з людьми є своєрідними психологічними експериментами, які цікавлять героя своєю складністю, на час розважають удачею. Така історія з Белой, історія перемоги над Мері. Схожої була психологічна “гра” із Груш-Ницким, якого Печорин дурить, заявляючи, що Мері він небайдужий, щоб потім довести його жалюгідну помилку

Якщо Пушкіна прийнято вважати творцем першого реалістичного віршованого роману про сучасність, те, на мій погляд, Лєрмонтов є автором першого соціально-психологічного роману в прозі. Письменник зображує свою епоху, піддаючи її глибокому критичному аналізу й не піддаючись при цьому ніяким ілюзіям і звабам. Лєрмонтов показує всі самі слабкі сторони свого покоління: холодність серць, егоїзм, безплідність діяльності. Реалізм “Героя нашого часу” багато в чому відмінний від реалізму “Євгенія Онєгіна”. Відсуваючи убік побутові елементи, історію життя героїв, Лєрмонтов зосереджує увагу на їхньому внутрішньому світі, докладно розкриваючи мотиви, що спонукують того або іншого героя на ті або інші вчинки

Багато хто вважають Лєрмонтова попередником Лева Толстого. І із цим важко не погодитися. Саме в Лєрмонтова Толстої вчився прийомам розкриття внутрішнього миру персонажів, портретній майстерності й мовному стилю. Із творчого досвіду Лєрмонтова виходив і Достоєвський, однак роздуму Лєрмонтова про роль страждань у духовному житті людини, про роздвоєння свідомості, про крах індивідуалізму сильної особистості вилилися в Достоєвського в зображення хворобливої напруженості й болісних страждань героїв його добутків

Заколотна натура Печорина відмовляється від радостей і щиросердечного спокою. Цей герой вічно “просить бури”. Його натура занадто багата страстями й думками, занадто вільна, щоб задовольнятися малим і не жадати від миру більших почуттів, подій, відчуттів. Самоаналіз необхідний людині, щоб краще зрозуміти своє місце в житті. Відсутність переконань – теперішня трагедія для героя і його покоління. В “Журналі Печорина” відкривається живаючи, складна, багата, аналітична робота розуму. Це доводить нам не тільки те, що головний герой – фігура типова, але й те, що в Росії існує молодь, що трагічно самотня. Печорин зараховує себе до жалюгідних нащадків, що скитается по землі без переконань. Ця ж думка звучить і у вірші Лєрмонтова “Дума”.

Вирішуючи моральну проблему пошуку сенсу життя, Печорин так і не зміг знайти застосування своїм здатностям. “Навіщо я жив? Для якої мети я народився..? Але ж, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі сили неосяжні”, – пише він. У цій непевності й лежать джерела відносини Печорина до оточуючих людей. Він байдужий до їхніх переживань, тому, не замислюючись, перекручує чужі долі. Користуючись пушкінськими словами, про Печорине можна сказати, що в його поглядах на життя “відбилося століття, і сучасна людина зображена досить вірно, з його аморальною душею, себелюбної й сухий”. Таким побачив своє покоління Лєрмонтов.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


У чому складність і суперечливість натури Печорина

Categories: Шкільні твори

Links