Як доктор Старцев став Іоничем
Твір по оповіданню А. П. Чехова “Іонич”. У російській літературі досить часто письменники торкалися таких тем, які були актуальні для будь-якої епохи. Такі проблеми, порушені класиками, як поняття про добро і зло, пошуки сенсу життя, вплив навколишнього середовища на особистість людини та інші, завжди стояли у центрі уваги російської літератури. Чехов найбільше яскраво показав процес зміни людської душі під впливом середовища і прожитих років. Хто не думав змолоду про такі піднесені ідеали, як честь, рівність, братерство, воля, не мріяв
Дмитро Старцев, молодий, талановитий лікар, приїжджає на роботу після закінчення університету у губернське місто С. і знаходить собі місце у дев’ятьох верстах від міста. Старцев всіма силами намагається бути корисним людям, він майже не буває у місті, увесь свій час віддає роботі. Робота становить зміст його життя, заради неї він готовий забути про розваги, тому він багато працює, не знаючи
Йому радять, як освіченій та інтелігентній людині, частіше бувати у місті, записатися в клуб, вхід куди був доступний тільки верхівці міста, його знайомлять із сім’єю Туркіних, на думку місцевих обивателів, самою талановитою і незвичайною. Чехов невеликими штрихами малює цю “талановитість”. Плоскі гостроти глави сімейства Івана Петровича, бездарна гра дочки Катерини і надумані романи її матері зрозумілі Старцеву, але все ж таки після лікарні, брудних мужиків приємно і спокійно було сидіти у м’яких кріслах і ні про що не думати. Лише через рік приїхавши до них знову, Старцев потім все частіше і частіше навідується у цій гостинний будинок. Він закоханий у дочку Туркіних, що у сімейному колі називають Котиком. Дмитро ревнує, важко переносить розлуку, готовий на все для неї, але Котик лише кокетує зі Старцевим, не відповідаючи на палкі почуття закоханого. Старцев розуміє, що йому, дорослій людині, непристойно тягатися по цвинтарях, одержувати записочки, як жовторотому гімназистові, але проте він носиться по всьому місту, розшукуючи фрак, щоб запропонувати коханій одружитися. Але навіть наприкінці цього нетривалого роману Старцевим, бути може, непомітно для нього, опановує тверезий розрахунок (він думає: “А приданого вони, мабуть, дадуть чимало”). Після відмови доктор переживає не занадто довго. Йому було всього лише “небагато соромно”, що все так нерозумно й вульгарно скінчилося. Раніше в місті Старцева кликали “поляк надутий”, тим самим підкреслюючи, що він чужий у цьому місті. Старцев рідко з ким розмовляв у клубі, а частіше мовчачи їв, дивлячись у тарілку, тому що, про що б він не говорив, обивателями все сприймалася як особиста образа. Коли Старцев намагався говорити про користь праці, то кожний почував у цьому докір собі. Обивателі міста рівно нічого не робили.
День за вдень у них ішов на карти, збіговиська, неробство. Їде з міста Котик, Старцев байдуже довідається про цю втрату, згадуючи тільки одне: “Скільки турбот, однак”. Із цього часу Дмитро втрачає інтерес до роботи. В місті у нього величезна практика, йому добре платять за візити. Він по вечорах любить рахувати гроші, які заробив за день. У нього з’являються “необразливі” пристрасті: гра у віст, обжерливість, жадібність, байдужість. Він вже не співчуває ближнім, як раніше, і дозволяє собі кричати на хворих і стукає ціпком. У місті його вже по-домашньому називають “Іоничем”, тим самим приймаючи його у своє середовище. Чехов, показуючи “кращу” у місті сім’ю Туркіних, як би підводить нас слідом за Старцевым до висновку: “Якщо сама талановита сім’я така бездарна і дурна, то яке ж усе місто?” Ще гірше, ніж Туркіни, тому що у цьому милому сімействі є наліт хоч якоїсь інтелігентності. Старцев не мав сім’ї, він, мабуть, просто заради задоволення і не знаючи, що робити із грішми, створював собі щиросердечний комфорт, скуповуючи нерухомість.
Чехов нас попереджає: “Не піддавайтесь згубному впливу середовища, не нехтуйте своїх ідеалів, бережіть у собі людину”. Процес духовного вмирання Старцева тим більш тяжкий, тому що він цілком усвідомлює, у яке мерзенне болото поринає, але не намагається боротися. Скаржачись на навколишнє середовище, він мириться з ним. Навіть спогади про кохання не можуть розбудити напівсплячу душу Старцева. Котик, повернувшись, бачить Старцева іншим, але вона бажає одруження, тому вона чіпляється за минулі світлі мрії. Старцев вже втомився і думає: “Добре, що я з ній не одружився”. Йому вже не подобалося: і як сидить на ній плаття, і її манери, і абсолютно усе в ній – справа в тому, що у Старцева вже давно вмерла душа, і ніщо не може вивести його з духовної сплячки. Йому не жаль молодості, кохання, що не збулися надій. Чехов написав історію важкої соціальної хвороби нової форми, що давно вивчала російська література. Ім’я цієї хвороби – духовна деградація особистості. Як досвідчений лікар Старцев міг би поставити собі діагноз: розпад особистості у результаті втрати життєвих ідеалів.
Чехов, розуміючи трагізм дріб’язкової дійсності, не раз у своїх оповіданнях повторював: “Немає нічого тосклівіше, образніше людського існування”. Високу оцінку Чехову дали не тільки його сучасники, але і письменники двадцятого століття. Олексій Толстої сказав: “Чехов – це Пушкін у прозі”. І я думаю, що із цим твердженням не можна не погодитися. Художні відкриття Чехова, майстра оповідання, вражали його сучасників. Лев Толстой дав дуже високу оцінку Чехову. “Яка чудова мова!.. Ніхто з нас: ні Достоєвський, ні Тургенєв, ні Гончаров, ні я не могли б так писати”, – затверджував Лев Толстой.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)