“Я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого” (образ Мефістофеля в трагедії Йоганна Вольфганга Гете “Фауст”) Людство завжди намагалося зрозуміти навколишній світ, пояснити природні явища і сутність буття. Достатньо згадати біблійну оповідь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пізнання, праці алхіміків епохи Відродження, спрямовані на винахід філософського каменя, за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото і здобути еліксир життя, що повертає молодість і здоров’я. Але саме в епоху Відродження людина
пройнялась вірою у свою всемогутність, що викликало новий сплеск церковної диктатури і вилилось у вогнище інквізиції, спрямоване на вияв і знищення демонів. Тоді з’явилось безліч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких і легенда про доктора Георгія Фауста, яка у безлічі перекладів стала духовно рідною цілій Європі. Але Фауст був героєм саме для Гете, бо жив у ньому протягом шістдесяти років. За цю трагедію, яка стала символом всього життя письменника, Гете брався за рукопис в передсмертні хвилини і підчас тяжкої хвороби в дев’ятнадцять років, після хвороби і короткочасної сліпоти на п’ятдесят
першому році і на сімдесят п’ятому, коли боявся, що не встигне його завершити. Можливо, тому кінець трагедії і став своєрідною сповіддю поета перед життям. Адже геній Гете було визнано за життя, тому для нього “метою життя є саме життя”. І ось саме цьому життю він підводить підсумок: “Не може вічність поглинути мої діла, мої труди”. А оскільки Фауст жив у поетові, то він і змінювався разом з Гете. Дев’ятнадцятирічний пост передав своєму героєві тривоги власної юної душ і і визначив його в особистому лірично-драматичному плані. Можна навіть розглядати твір як автобіографічний, бо в ньому відбилась духовна еволюція автора. Герой Гете пройшов самотній шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним йшла тінь Мефістофеля як його внутрішній голос, як його друге я: У мене в грудях дві душі живуть, Між себе вкрай не схожі і ворожі. Одна впилась жадливо в світ земний І розкошує в нім в любовній млості, А друга рветься в тузі огневій У неба рідні високості. І тут з’являється Мефістофель як посланець духа землі. Власне, друге Я Фауста стає зримим. Мефістофель уособлює всі пориви Фауста, його жагу до повноти життя. Фауст готовий віддати душу за цю повноту, за те, щоб вимовити: “Спинися, мить! Прекрасна ти!”. Але саме Мефістофель є уособленням усього зла, що живе в Фаусті. Отже, коли Фауст живе пориванням, – він з Мефістофелем заодно, а коли його облягають сумління, – він розлучається з Мефістофелем як з чимось потворним і ганебним. Мефістофель тут різний: то привабливий, то відразливий. Мефістофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з корінням – у цьому ж його суть. А Фауст подолав дух заперечення і зневіри творчою працею, в якій Мефістофель не бачить сенсу, вважаючи перемогу за собою. Для Мефістофеля вся міра життя людини в тому, щоб поставити на її душі печать. У боротьбі за душу людини Мефістофель постає метушливим і розгубленим. А сцена його боротьби з трояндами сповнена іронії і глибокого смислу, адже, забувши про душу Фауста, він висловлює власні невідомі почуття до ангелів. Отже, друге Я Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою творчості і безсмертям людської думки.
