“Я Київщини гордість i надія”
Такими теплими та щирими словами висловив відомий український поет і пісняр Андрій Малишко глибоку синівську любов та почуття безмежної поваги до своєї рідної землі, яка зростила і вивела в люди велику кількість людей, що стали відомими у різних сферах життя минулих часів і сьогодення, землі, яка навчила усіх нас любити оточуючий світ, життя, рідну мову і українську природу.
Стежина в рідному краї. Небо над єдиної в світі рідною землею. У кожного вони особливі, неповторні але для кожного однаково дорогі. Для когось це вулиця, де пройшли найкращі
“Грає море зелене,
тихий день догора,
стали схили Дніпра,
Де колишуться віти
закоханих мрій…
Як тебе не любити,
Києве мій!”
Серед величезної кількості міст на нашій планеті у кожного з них існує свій особливий аромат і неповторний присмак. Досвідчені туристи, ніби справжні гурмани одразу ж вловлюють дух кожного міста, де опиняються. І якщо казати про моє рідне місто, то воно, скоріш усього, пахне квітучими каштанами, вологим вітром з Дніпра та ладаном київських храмів. А найголовніше те, що Київ не лише пахне, а й дихає, начебто він жива істота. Будучі багато століть осередком стародавніх цивілізацій, колискою державності наших співвітчизників, могутнім дитям багатьох віків, він постійно дихає и своїм життям вдихає життя в нас, дихає поважністю і міццю, і тим надихає не лише своїх мешканців, а й усіх українців на наукові, мистецькі, творчі, технічні та інші звершення у найрізноманітніших сферах нашого життя.
Українські землі назавжди вкарбовані у генетичну пам’ять наших співвітчизників, а Київ був, є зараз і навіки залишиться серцем цієї пам’яті, яке розносить країною ідеї патріотизму, здорового глузду та національної свідомості і допомагає нам створити стійку, непереможну і вільну державу.
Мати міст руських, столиця незалежної України – місто невмируще. У третє тисячоліття Київ увійшов як центр української промисловості, фінансів, науки, освіти і культури, але сьогодення для багатьох киян стало дуже суперечливим. У всіх наших негараздах ми намагаємося звинуватити владу, обставини часу, східних чи західних сусідів, багатих чи бідних. Намагаємось звинуватити будь-кого, та починати треба з себе.
Доведено часом, що велич своєї країни творять безмежно закохані в свою Батьківщину і достойні люди, які вміють цінувати та усе життя пам’ятати свій рідний край. Я упевнена, що ті, хто ще маленькими блукали квітучими каштановими алеями, в юності вслуховувалися у весняні переспіви радісних пташок, а в зрілому віці дивилися на вируючі зимові вулиці крізь посріблені інеєм шибки, ніколи не зруйнують парк і не збудують на його місці багатоповерховий будинок чи торгівельний центр, ніколи не залишать на загибель найдревніші пам’ятки культури та архітектури, ніколи не кинуть напризволяще ані квадратного сантиметра рідного міста, якщо тільки відчують в собі можливість і силу щось змінити. Ось таким, на мій погляд, і має бути справжній киянин.
Ми живемо у період часу, коли піднесення міжнародного престижу України, зокрема Києва, як столиці нашої Батьківщини, стає головним напрямком зусиль наших співвітчизників. Останнє велике випробування для міста відбулося влітку 2012 року, коли футбольні фанати усього світу приїжджали на знаменну подію – Євро-кубок з футболу. На плечі кожного киянина покладалася важлива місія – гостинно прийняти іноземних туристів і продемонструвати їм усю щирість української столиці, яка в свій час захоплювала таких видатних поетів і письменників, як О. Пушкін, О. де Бальзак, Т. Драйзер, міста, де жили і працювали Т. Шевченко, О. Довженко, Леся Українка, І. Франко М. Булгаков, та багато інших, відомих у різних галузях українців, і з цією місією ми впоралися відмінно.
Я вважаю, що ми зобов’язані гідно представляти як древню культуру і історію України, так і сучасні досягнення науки й мистецтва, доводячи усьому світ, а передусім, самим собі, що ми – самобутня європейська нація, яка й далі буде існувати і нести власні ідеали до світлого спільного майбутнього, що ми – Київщини гордість і надія. А зараз нехай:
“Спить натомлене місто
мирним, лагідним сном,
Ген вогні, як намисто,
розцвіли над Дніпром,
Вечорів оксамиту,
мов щастя прибій…
Як тебе не любити,
Києве мій!”