Василь Симоненко, співець чарівної краси нашої незрівнянної України пішов із життя ще зовсім молодим, не досягнувши тридцятилітнього віку. Але всі двадцять вісім років, подарованих йому вічністю, прожив чесно, відкрито й гордо ніс звання народного поета, “витязя молодої української поезії”. Митець настільки самовіддано любив рідну землю і славний козацький рід, що вся його творчість пронизана духом палкого патріотизму. Замріяний, захоплений, переповнений швидкоплинними емоціями, Симоненко був натурою надзвичайно тонкою, вибагливою,
невтомною в пошуках ідеалу. Він щедро дарував скарби своєї багатющої душі, вулканічного темпераменту і, як усі юнаки, сподівався від життя царської віддяки. У поезії “Світ який – мереживо казкове!” він пристрасно передає емоцію напруженого очікування чуда, якого просить у долі: Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе… Не шкодуй добра мені, людині, Щастя не жалій моїм літам. А чи можливе щастя без кохання? Мабуть, поет ніколи й не ставив перед собою конкретно це питання, а просто готував душу свою прийняти, опанувати, обігріти майбутню єдину, велику і вірну любов, тому не хотів розмінюватися
на дрібниці. Ця думка виразно проступає з рядків його вірша “Буду тебе ждати там, де вишня біла…” Ліричний герой поезії ще не переживає солодких мук пристрасті, він тільки передчуває прихід незвіданого, бо “признається щиро”: …не тебе я жду, Жду свого кохання в білому саду. Але справжнє почуття, як і годиться, прийшло несподівано. Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів, – ділиться своєю радістю окрилений митець у вірші “Вона прийшла”. І ця таємнича любов, ця безсонними юнацькими ночами виплекана мрія, увірвалася з поетове життя раптово, освітивши його ніжною жіночою ласкою: Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була. Симоненко не шкодує поетичних фарб для оспівування чудодійного почуття, зображує його експресивно і гіперболічно, бо з того моменту, як затремтіла в його серці мелодія любові, весь світ сконцентрувався для нього в коханих очах, і він уже “не чув, як жайвір в небі тане, кого остерігає з висоти”. Всепоглинаюча пристрасть не залишила вибору, вона полонила душу й тіло, завладарювала над думками, і ніщо не в змозі було її перемогти. Підкорюється їй і ліричний герой поезії, сміливо ступаючи під її сонценосні знамена. А риторичне питання, яким завершується поезія, звучить як утвердження всемогутньої сили земного кохання, його солодкої зваби. Проте поет, звичайно, усвідомлює, що в країні Любові бувають і маленькі непорозуміння, і великі трагедії. Що гармонія практично невловима і знаходиться на хиткому містку, протягнутому над прірвою крайнощів. Тому; у вірші “Є в коханні і будні, і свята” митець піднімає цю проблему і стверджує: коли почуття справжнє – воно переживе час руйнування рожевих ілюзій: …жодного разу І вагання, і сумнівів час, Дріб’язкові хмарки образи Не закрили б сонце від нас. У цій розгорнутій метафорі – глибина почувань ліричного героя, який хоче бути до кінця щирим зі своєю коханою і використовує всі свої духовні резерви, щоб постійно поповнювати чашу любові. Тому так експресивно звучить авторське безкомпромісне звертання до володарки свого серця: Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!.. Подібна вибуховість та афористичність характерна для всієї творчості Василя Симоненка, окрасою якої є його інтимна лірика. І, можливо, якби невблаганний час відрахував поетові більше весен, ми змогли би прочитати ще не один замріяно-ніжний чи памфлетно забарвлений вірш талановитого майстра слова. Та й те, що зосталось нам у духовний спадок від митця, незмінно зворушує наші душі та серця, примножує красу і добро на Землі.
