“Я б побажав тобі когось отак любить, як я тебе люблю…” (за поезією В. Симоненка)
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси. В. Симоненко Юність завжди бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає скронях, ніжним світом любові спалахує в серці. І те п’янке, незбагненно солодке почуття переливається в чарівну Поезію. Василь Симоненко зізнається:
Прийшла любов непрохана й неждана – Ну як мені за нею не піти? Інтимна лірика – особлива сторінка творчості митця. Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки сильно, що найпростішими, найзрозумілішими
Ну скажи – хіба не фантастично, Що у цьому хаосі доріг… Я тебе зустрів і не зберіг! Лише світла любов до матері і Батьківщини своєю наповненістю і значущістю може порівнятися із почуттями до коханої жінки:
Найпрекрасніша мати щаслива, Найсолодші кохані вуста… Любов несе не лише щастя, а й страждання, та все одно поет благословляє зливу почуттів, що освятили його душу. Ставлення до жінки сповнене у Василя Симоненка такої чистоти, такого світла, що одухотвореність кохання сягає найвищих регістрів, конденсуючи
Він кохав, як і жив, – сильно, безоглядно, до краю. І це повною мірою відбилося в його інтимній ліриці: Дні і ночі думать про тебе, Виглядати тебе щомить – Лиш для цього, їй-богу, треба, Тричі треба на світі жить! Почуття поета живилися джерелами його душевної ніжності. Тому кожне його зізнання звучить як поетичне одкровення, бо
Те, що кидали ви, як намисто, Міліонам красунь до ніг, Я в душі недоторканно чистим Для одної для неї зберіг. Симоненко переконаний, що любов ощасливлює людину: Ти явилась мені – і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ. Чистим, щирим і по-лицарськи благородним постає поет перед нами. Поведінка його ліричного героя з вірша “Моя вина” – зразок шляхетності, уміння поступитися, взяти на себе відповідальність за любов і щастя, за помилки обох. У молодих, гарячих переважає здебільшого почуття, а не логіка вчинків, що досить часто призводить до розриву. Так би трапилося й з цими героями якби юнак не мав мужності взяти на себе одного спільну вину і сказати коханій: “Пробач: моя вина”.
Симоненко не приховує, що іноді пристрасть змінюється розчаруванням, кохання поступається перед байдужістю, бо, як і в житті, Є в коханні і будні і свята, Є у ньому і радість і жаль, Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль. Даремно поет, перегортаючи сторінки своєї збірки інтимної лірики “Полум’я зорі”, в останньому вірші “Прощай, мій зошите!” замислюється: Чи сприймуть їх колись І прочитають люди –
Побачимо. Навіки залишається з прихильниками таланту Василя Симоненка його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)