Художня майстерність С. Васильченка у повісті “Талант”
Твори С. Васильченка залишають по собі незабутнє враження, і не стільки своїм змістом, скільки формою, художнім втіленням. Кожен рядок (якщо це не діалог) – ніби пісня. Пейзажі, монологи, авторська розповідь – суцільні закодовані картини, символічні та метафоричні.
Важко сказати навіть, який художній прийом у С. Васильченка улюблений.
Осіннє листя не пожовтіло, а його “золотарі позолотили”, торба – “мандрівниця”, вірші – “зелені, зелені, як рута”. Повітря – “чисте, холодне, дише, як вино”.
Постійно переплітаються
Учитель-оповідач у повісті – романтик, уміє опоетизовувати найбуденніші речі: “Бувало, в темну, найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей – синіх, сірих, карих… Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих рибок до самітного в морі темряви огника в вікні”. Його “я” часто зливається з авторським, і проза стає ритмічно, поетично організованою. Ось хоча б початок VI розділу: “Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі в своїй школі, як у ковчезі, перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в туманах та дощах… Пливли, пливли і на один ранок випливали несподівано па білі, казкові береги”.
Мабуть, лише у Васильченка “хурщик” намагається перевезти “в хуртовину хуру реготу”, а “веселощі ніби дражнилися” з героями, “налітали… лізли непрохані у вікна, робили гармидер, і ставало так тепло і затишно в цьому закуткові, що іноді було шкода міняти їх на ті, далекі, непевні сподівання”.
Неповторні, сповнені тонким гумором описи прийому новачків до школи. Так і постають в уяві “чоботи, як гринджоли” і над ними “кудлата шапка”. Це маленький нетерпеливець “Гелман Вашильович”, який по дорозі забув своє прізвище, простягає для привітання учителеві “руку, з курячу лапку завбільшки” і “хрипким баском” просить записати його до школи.
Органічно вплітає автор у тканину твору рядки з народних пісень. Смутному фіналові відповідають слова:
Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?..
Вони, як і інші, несуть певне композиційне навантаження. Це й улюблена пісня Тетяни, що закінчила життя самогубством, і спогад про її загублений талант, як і змарноване життя самого дяка Запорожця – виконавця пісні. Крім того, це опис і конкретної ситуації, й узагальненої картини життя: дяк застряг у болоті й не знаходить дороги додому, як і не знає своєї дороги в житті. Ось такий значний підтекст містять лише два пісенні рядочки.
Та і власні Васильченкові слова, вкладені в уста героїв, звучать не менш поетично й метафорично: Тетяна говорить учителеві-оповідачу: “Ви оце не спали іще, книжник і чернець?..”. Осіннє сухе листя “крізь сльози шепче несміливу скаргу: куди його, та й куди його проти ночі?”.
Отже, С. Васильченко у своїх творах, зокрема повісті “Талант”, виявив велику художню майстерність, індивідуальний неповторний стиль, який ще потребує свого дослідження. Тому, на мій погляд, твори письменника пройшли випробування часом, користуються популярністю і в нашу добу.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)