Художня література в ХІХ столітті – XIX СТОЛІТТЯ: ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ

ІЗ ЛІТЕРАТУРИ РЕАЛІЗМУ

XIX СТОЛІТТЯ: ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ

Художня література в ХІХ столітті

У ХІХ ст. художня література стала загальновизнаною королевою мистецтв. Однак не всі її роди й жанри були в однаковому становищі. Якщо доба романтизму (1820-1830-і роки) позначена пануванням лірики, то для доби реалізму (1830-1860-і роки) характерне домінування епосу, особливо соціального роману. Звичайно, були спроби застосувати лірику в художній системі реалізму. Це, наприклад, громадянська лірика Миколи Некрасова, де, як і в реалістичному

романі, порушувалися гострі суспільні проблеми. Однак магістральна лінія розвитку лірики пролягала не на реалістичних теренах. Поети стали першими торувати нові, модернові шляхи в літературі. Ці пошуки отримали узагальнену назву – модернізм. Видатним поетом-новатором ХІХ ст. став американець Волт Віт – мен. У його віршах ніби відчувається подих наступного ХХ ст. Навіть не віриться, що майже одночасно з Вітменом творили реалісти Некрасов і Шевченко. Здається, що ці два типи творчості має розмежовувати мінімум кілька сотень років.

Чи не найяскравішим явищем раннього модернізму другої половини ХІХ ст.

була поезія французького символізму, провісником якого став пізній романтик Шарль Бодлер. Найвищим злетом французького символізму була лірика Поля Верлена й Артюра Рембо. Їхнім творам притаманні непроясненість і багатозначність змісту, “підказування” смислів і простір для відгадування. Згодом, переважно на початку ХХ ст., від французів символізм перейшов “у спадщину” до росіян (Д. Мережковський, З. Гіппіус, О. Блок та ін.).

Якщо вести мову про драму в ХІХ ст., то потрібно визнати, що театр, якому вже протягом майже століття взагалі пророкували загибель, опинився на узбіччі культурного процесу. Так, твори геніального Вільяма Шекспіра в Європі поступово почали втрачати оригінальність. Жодна провінційна трупа не залишала поза своєю увагою п’єси великого англійця, тож вони перетворилися на театральні штампи, виконувані з надмірною екзальтацією.

Показовим є те, що письменники-реалісти дошкульно висміювали подібні сценічні шаблони у виконанні бездарних акторів, зображували їхнє скептичне сприйняття глядачами. Англійський романіст ХІХ ст. Чарльз Діккенс іронічно зобразив вульгаризацію трагедії “Гамлет”: “Тільки-но цей нерішучий принц запитає що – небудь або висловить сумнів, як публіка враз кидається йому на підмогу. Ось, наприклад, на запитання: “Чи терпіти мовчки важкі удари навісної долі?” – одні стали гукати у відповідь “так”, інші “ні”, а ще інші, не маючи певної думки, закликали визначити це жеребкуванням, – одне слово, створився цілий дискусійний клуб” (“Великі сподівання”).

Закони моди в тогочасному театральному світі диктувала Франція з її “школою здорового глузду”, яка виникла як опозиція до романтичної п’єси з її незвичайним героєм, сильною особистістю, тираноборством і уславленням свободи. Її герої – звичайні люди, що вирішують свої нагальні проблеми. Серед письменників, які обстоювали принципи “школи здорового глузду”, можна назвати Ф. Понсара, Е. Ожьє, О. Е. Скриба, А. Дюма-сина. Вони звертали увагу на розробку сценічної дії та особливо на стрімкий розвиток інтриги й живий, напружений діалог, а також створення цікавих образів сценічних персонажів.

Театр і національне самоусвідомлення народів

Театр завжди відігравав неабияку роль у суспільному житті. Досить згадати патріотичні трагедії Есхіла, дошкульні комедії Арістофана, викривальні “високі комедії” Мольєра, народну драму Ф. Шиллера чи “Ревізора” М. Гоголя. Проте в другій половині ХІХ ст. театр почав виконувати роль провідника ще й певних національних ідей, став сприяти національному самоусвідомленню народів. Насамперед це було притаманне Театру корифеїв в Україні. Це характерно також для театру Норвегії, яка здобула незалежність. Попри всю самобутність національних театрів України та Норвегії, можна виокремити певні їх спільні риси: селянська тематика й інтерес до фольклору.

Подібною до французької “школи здорового глузду” була англійська “добре зроблена п’єса”, яскравим прикладом якої є комедії Оскара Уайльда. Знову стала популярною призабута романтиками комедія. Деякий час вона навіть домінувала на європейській театральній сцені (наприклад, “Склянка води” О. Е. Скриба). Популярними були також мелодрами (“Дама з камеліями” А. Дюма-сина) і водевілі (О. Е. Скриба, Е. Лабіша).

Проте класицистична та романтична п’єси не зникали. Остання навіть мала певний успіх, насамперед у творчості Е. Ростана (“Сірано де Бержерак”), у німецьких драматургів, у Норвегії в контексті “національного романтизму” в ранніх п’єсах Генріка Ібсена.

Не ігнорував театральну сцену й новий господар літературного олімпу – реалізм. Показовою щодо цього була реалістична п’єса, ознаки якої сформувались у творчості першого російського професійного драматурга Олександра Островського, який зміг надати тривіальному конфлікту в межах “любовного трикутника” “чоловік – дружина – коханець” масштабів соціального узагальнення (драма “Гроза”). Улюбленими героями Островського стали купці – живоїди, для яких у цьому світі існує один бог на ім’я “гроші, капітал”. Тому основний конфлікт у п’єсах Островського зводиться до проблематики: людина і гроші, людина і її право бути особистістю. Його твори мають яскраво виражений соціальний характер, що є ознакою загальної літературної тенденції тієї епохи.

Однак десь у середині століття письменники почали усвідомлювати необхідність пошуку нових шляхів розвитку літератури. Уперше окреслив це в критичних статтях Шарль Бодлер. Його заклик творити нову (модерну) літературу знайшов відгук насамперед у тих родах літератури, які переживали в другій половині ХІХ ст. не кращі часи. Це драматургія, а також лірика. Так, межею між попереднім і новим (модерним) мистецтвом драматургії стала натуралістична драма, яка завдяки раннім творам Г. Гауптмана (“Перед сходом сонця”) досягла європейського рівня.

Розробляли нову драму й символісти. Тут насамперед необхідно згадати бельгійського драматурга Моріса Метерлінка (1862-1949). Його концепція світу містична й символічна: за зримими явищами ховається справжній світ ідей; натякнути на його сутність – обов’язок митця. Якщо в п’єсах “школи здорового глузду” домінує діалог за майже повної відсутності монологу, то Метерлінк іде ще далі – він руйнує діалог, створюючи “театр мовчання”. В його творчому доробку виокремлюються дві п’єси, протилежні за своїм пафосом. Це “Сліпі”, де розповідається про гурт незрячих людей, яких привели на берег моря. Вони чекають на поводиря і не знають, що він – поруч, але мертвий. Ось-ось почнеться приплив, який принесе їм смерть. Гнітюче очікування, мовчання, повторення тих самих реплік навіюють жах і розпач.

Зовсім іншу тональність має п’єса “Синій Птах”. У ній розповідається про дітей, які вирушили на пошуки Синього Птаха, символу Щастя. Діти його не знайшли, але зрозуміли, де саме треба шукати. Персонажі п’єс Метерлінка не мають індивідуальної характеристики, це узагальнені образи-символи.

Проте справжнє відродження театру в другій половині ХІХ ст. пов’язують не з модерністським, а з реалістичним театром. І насамперед – з іменами Г. Ібсена й А. Чехова. Вони не тільки створюють нового героя, порушують нові теми й намагаються привернути увагу до нових проблем, а й реформують саму форму театральної дії. Письменники створили п’єсу-діалог, яку потім Б. Шоу перетворив на п’єсу-дискусію, де домінувала не зовнішня, а внутрішня дія, що згодом стала підтекстом у творах А. Чехова.

Як уже мовилося, доба реалізму відзначалася домінуванням епосу, передовсім соціального роману. Проте в другій половині століття панування реалізму вже не було аж таким беззастережним, бо з’явилося нове, модерністське мистецтво. Спочатку ранній модернізм розвинувся в ліриці та драмі, а згодом також в епосі. Найяскравішим із них став розвиток роману ранньомодерністської доби. Так, письменник Оскар Уайльд написав свій відомий твір “Портрет Доріана Грея”, у якому поєднуються можливості інтелектуального роману (зокрема, викладена його інтерпретація концепції естетизму) з творами масової літератури, скажімо, детективом.

Отже, ХІХ ст. розгортає перед нами грандіозну ідеологічну, наукову та мистецьку панораму: тут знайшлося місце і класицизму, і романтизму, і реалізму, а також зародженню явищ раннього модернізму. В цю історичну добу широкий загал усвідомив надзвичайно важливі поняття: “світова література”, “світовий літературний процес”, “система мистецтв”. Тоді ж художня література стала “королевою мистецтв”. Тож ХІХ ст. “дало цивілізацію та культуру всьому людству”, і не останню роль у цьому відіграли майстри пера.