“Художність полягає в тому, щоб кожне слово було не тільки в місця, – щоб воно було необхідно, неминуче й щоб як можна було менше слів” Н. Г. Чернишевський (По творчості Н. С. Гумилева)
1. Короткі біографічні відомості. 2. Початок творчого шляху. 3. Мир фантазій і пригод 4. Краса й велич природи. 5. Останні роки життя.
Народившись у сім’ї морського лікаря, дворянського, але не знатного роду, спочатку Н. З. Гумилев не проявляв чудеса обдарованості в дитинстві. Хлопчик не зовсім успішно вчився в миколаївській Царсько-сільській гімназії, надалі він так і не закінчив Петербурзький університет. Продовживши своє утворення в Сорбонне у Франції, майбутній поет також не зміг завершити курсу, однак він все-таки став чудовим перекладачем,
У молодості Гумилев, по спогадах сучасників, відрізнявся незручністю й незграбністю. Однак він був упевнений, що людина сам робить себе самого. Напружена внутрішня духовна робота перетворила не дуже гарного юнака в елегантного, чарівного чоловіка Свої перші літературні поетичні добутки Гумилев опублікував ще в гімназичні роки. Для непосидючої творчої натури були потрібні нові й нові враження, тому поет зважується на тривалу подорож по мирі.
Юнак цілком превстиг у своєму
И як я тобі розповім про тропічний сад, Про стрункі пальми, про захід немислимих трав… Все життя поет намагається домогтися досконалості свого вірша, досягаючи в цій нелегкій справі нових висот, і розуміючи, наскільки слабкі були його колишні перемоги. Будучи вже метром російської поезії Гумилев цурається спогадів про свій перший збірник “Шлях конквістадорів” і ніколи не перевидає його. Поет, що не відрізняється старанням у гімназії й університеті, цілеспрямовано осягає науку написання віршів. Одним з таких учителів молодого літератора є В. Я Брюсов, що зумів розглянути талановитість юнака на сторінках його першого збірника.
Саме з ним здійснюється живаючи переписка, у якій Микола Степанович ділиться своїми успіхами по роботі в “техніку вірша”. Три роки через виходить новий збірник Гумилева “Романтичні квіти”. Ознайомившись із ним, Брюсов говорить про те, що у віршах “не залишилося й слідів колишньої недбалості розмірів, неохайності рим, неточності образів”.
Усього цього поет домагається завзятою щоденною працею: Я душу знайду іншу, Усе, що дражнило, уловя. Благословлю я золоту Дорогу до сонця від хробака З молодості поет відчуває свій відрив від реальної дійсності. Цим пояснюється така невелика кількість віршів про Росію або епохи, у яку йому випало жити й працювати. Гумилев виступає як непоправний мрійник, що закрився поезією від грубої, а те й жорстокої дійсності. Разом з ним читач несеться в дивний мир фантазій і пригод И от мені приснилося, що серце моє не болить, Воно – дзвіночок порцеляновий у жовтому Китаї На пагоді строкатої…
Висить і приветно дзенькає, В емалевому небі дражнячи журавлині зграї. Кожний вірш – це як би невеликий момент життя, випадок, що происшли з поетом. Складаючись із цих маленьких шматочків, дивно барвиста мозаїка авторського світовідчування з’являється перед очами читача.
Поет виступає те в ролі “чаклунської дитини, словом останавливавшим дощ”, те бродячого співака, то прочанина, а те і ягуара: Перетворений раптово в ягуара, Я згоряв від бешенних бажань, У серце – полум’я грізної пожежі, У мускулах – безумье здригань. Чарівні перевтілення як магніт притягають поета: “…я забутий, покинутий бог”, “Я конквістадор у панцирі залізному…”, “Я – папуга з Антильських островів”.
Ця пристрасть залишається з Гумилевим на все життя. Юнацька гра поступово знаходить для поета зовсім нові властивості, поступово стає “основою істинно трагічного світовідчування”. Нічого я в житті не зрозумію, Лише шепочу: “Нехай погано мені доводиться, Було гірше Богові моєму, И болючіше було Богородиці”. Дуже часто реальне життя сприймається Гумилевим як негарний сон.
І навпаки, нічний кошмар раптом здобуває цілком реальні обриси, стаючи відчутніше й вещественнее, чим саме пильнування. Поетові властиво переносити читачів у своє забуття: Мені снилося, ми вмерли обоє, Лежимо із заспокоєним поглядом, Дві білі, білі труни Поставлені поруч. Саме тут, у світі фантазій і сновидінь, людина знаходить невідому силу, перед ним відкриваються чарівні можливості, звичайні речі здобувають зовсім інший зміст. В останні роки життя в поета відбувається творчий зліт.
У кожному його добутку звучить думка про те, що честь дорожче життя, що людина сам повинен вибирати свою долю. Тільки від людей залежить їхнє життя, оскільки кожний сам притягає до себе ті або інші обставини. Ніщо не заважає людині прийняти важливе рішення: Але коли свищуть кулі, Коли хвилі ламають борта, Я вчу їх, як не боятися, Не боятися й робити, що треба. Вірші Миколи Степановича наповнені романтикою, лицарством, однак літературна діяльність перестає виступати в ролі самоцілі. На перший план для поета виступає його духовний розвиток.
Світські ритуали міняються служінням Богові, виконанням духовних обрядів: “… і, ставши перед ликом Бога із простими мудрими словами, чекати спокійно його суду”. Звеличуючись у своїх добутках “захват у бої… безодні похмурої на краю”, в останні роки свого життя поет усвідомлює, наскільки близько він уже підійшов до цього краю.
Свідченнями нового світовідчування стають його поеми “Зоряний жах” і “Дракон”. Обоє добутку розкривають дивні картини, вражають читача своєю експресією барвистістю: Люто вона металася, виючи: “Горе! Горе! Страх, петля і яма!
Де я? Що із мною? Червоний лебідь Женеться за мною… дракон триглавий Крадеться… Підіть, звірі, звірі!
Рак, не торкни! Скоріше від козерога!” Поеми нагадують стародавні сказання або легенди. Сновидіння раптом перетворюються в теперішні міфи, що знаходять свій філософський підтекст.
Пророцтвом звучать рядка: Як на мир наш, зелений і старий, Дико ринуться хижі зграї пісків З палаючої юної Сахари. В останні роки поет відкриває для себе красу й величчя природи, любов, а головне благодать поетичного й Божого слова: Сонце зупиняли словом, Словом руйнували міста. Гумилев уникає писати вірші, наповнені яким-небудь політичним змістом. Він не розуміє й не приймає революцію, хоча активно працює в перших радянських установах культури – у Сполучнику поетів, у видавництві “Всесвітня література”.
Він окрилений ідеєю поетичного цеху, коли подмастерья вчаться в метров поезії віршуванню, а потім у свою чергу допомагають молодшим товаришам. Під опікою Гумилева виявляються такі літератори, як Г. В. Іванов, И. Одоєвський, Г. В. Адамович, В. А. Рождественський. Не проходить безвісти й спілкування поета з А. А. Ахматовій, О. е. Мандельштамом, М. А. Зенкевичем. Проте поет відмовляється говорити мовою сучасності, що в ті часи оцінювалося, як певна негативна до нового ладу політична позиція. Загибель поета була не випадкова, Радянська влада не терпіла мрійників і хвалителів божого слова.
У серпні 1921 року Гумилев був раптово арештований і страчений за обвинуваченням у причетності до контрреволюційного “таганцевскому змові”. Через багато десятиліть стало ясно, що обвинувачення було помилковим. Талановитий поет поплатився своїм життям тільки за те, що не доніс відповідним органам влади про речення вступити в змовницьку організацію. Гумилев ніколи не дозволив би собі займатися доносами й нашіптуванням.
Як пророк він виступив ще раз, написавши фатальні рядки, що стали пророчими: И вмру я не на постелі, При нотаріусі й лікарі, А в якої-небудь дикої щілини, Що Потонула в густому плющі. Поет так і не зміг примиритися з жорстокою дійсністю. Його тонко, що почуває натура, збунтувалася проти насильства над людською особистістю.
Про цьому ще раз свідчить його останній передсмертний збірник віршів “Вогненний стовп”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)