Ничипір, мабуть, і сам до пуття не знав деяких моментів своєї біографії. Вже згодом її реставрували за розповідями старих лемків, алі й смороду не могли сказати точно, де він народився, хто його батько. Старі лемки розповідали про глухоніму жебрачку Явдоху Дровняк, що не мала свого кутка й ходила від села до села з немовлям на руках.
Якось вона прибилася до статечного господаря Івана Гриняка, який і давши притулок бідній жінці. Недовго затрималася вона на цім світі – так тихо й непомітно відійшла, що згодом ніхто не міг навіть пригадати,
коли Явдоха Дровняк померла й де вона похована. Сирота виростав не тільки без матері, а й без материної могили. Єдине, що позбавила Явдоха Дровняк синові, – глухоту й німоту. Та ще – прізвище, яку згодом, коли він стані знаменитим художником, у нього заберуть, замінивши набагато ефектнішим – Криницький. Ни-кифор, певно, навіть і не помітив тієї зміни, бо це його абсолютно не обходило; аж надте далекий він був од усього, що безпосередньо не мало стосунку до його малювання. Всі мирські діла – навіть дуже важливі з погляду людей – його не переймали.
Ніхто в Криниці не живий так, як Ничипір. У бур’янах,
попідтинню, по чужих людях. Холодне й голодне дитя, відгороджене від усіх важкими стінами глухоти й німоти, – що його чекало на цім світі? Певно, ніякий пророк не зміг би того вгадати. Код людської долі – вічна загадка природи, яка може відкривати нам тільки окремі туманні натяки. Ничипір жодного разу не був у школі. Не для нього та наука – життя й отут обікрало його. Заті хлоп’я регулярно ходило до церкви. Там Ничипора звідурюди обступали загадкові лики святих. На них гойдалися тіні й мерехтіло світло. Він не чув співу й молитов, ніщо не відволікало його від ікон на стінах, його погляд ходив і ходив серед них, зустрічався з поглядами святих. Здавалося, смороду щось запитували в хлопця, а він не міг їм нічого відповісти, бо ще зовсім нічого не знав про цей незбагненний світ, сам був як маленький янгол у Ньому.
