Мені судилося народитись і жити в одному з найчудовіших куточків України, на землі, що плекала не тільки терни. Споконвіку жили тут прекрасні люди, котрі переливали свою багату образну душу в пісню, складали легенди, перекази. Разом із матусею рідна земля співала мені колискову. І світ мого дитинства наповнювався казкою, тим чудовим дивосвітом, що не полишає мене й сьогодні. Вчитувалась у легенди рідної Тернопільщини і подумки мандрувала до Дівочих Скель, бачила красунь, які обрали смерть замість татарського полону, відпочивала під дубом Довбуща,
вибиралася на Франкові скелі, мріяла побувати у печері закоханих… Мріяла, мріяла… А душу переповнювала гордість: славний мій рідний край! Не дивно, що на такій землі народилися справжні поети, котрі сягнули вершин у нашому українському письменстві. У моїй сім’ї завжди шанували пісню. Пам’ятаю, як тужила за тими журавлями, що відлітали “сірим шнурком” у вирій. На очі просилася сльоза, такою сумною була пісня, що співала бабуся: Кличуть: кру! кру! кру! В чужині умру, Заки море перелечу, Крилонька зітру. Коли питала старших, хто написав її, відповідали: “Народна…” І тільки в школі почула,
що своїми “Журавлями” виповів тугу за батьківщиною мій великий земляк Богдан Лепкий. Край свого дитинства бачив поет із далекої чужої землі, сюди линув усім серцем: Колисав мою колиску Вітер рідного Поділля І зливав на сонні вії Степового запах зілля (“Заспів”). Вчитувалася в історичні твори письменника. Найбільше захопила мене трилогія “Мазепа”. Зі сторінок повістей до нас промовляє не лише мудрий, тонкий політик, гетьман, що мріяв бачити Україну незалежною державою, а й звичайна людина. Він боровся з ворогами, жорстоко карав зрадників, та не розгубив при цьому ніжності, доброти. Закоханий у юну Мотрю, все ж не хотів її неволити, бо розумів, що не зможе одружитися з дівчиною. Скільки теплоти, ласки зберегло старіюче серце гетьмана! Роздумуючи над твором, я сумувала, страждала, обурювалася, що не зміг Іван Мазепа довершити задумане, бо не зрозуміли його ті, що звикли до рабської покори російському царю. Цікавим і плідним було знайомство з творчою спадщиною А. Чайковського. Пам’ятаю, як захоплювалась хоробрістю, винахідливістю та кмітливістю юного героя Тараса із повісті “На уходах”… Як боліло серце, коли в уяві поставали спустошливі набіги татар на село Спасівку, як вразила мене любов Павлуся до сестрички. Та надзвичайна любов, що повела хлопця у далекий, незнаний Крим шукати Ганнусю (“За сестрою”). Вчилася мужності, вірності у волелюбних запорізьких козаків, читаючи роман “Сагайдачний”. Справжніми уроками милосердя, моральності стали для мене рядки повісті “Олюнька”, На уроках, присвячених вивченню літератури рідного краю, відкрила для себе ім’я Уласа Самчука. Що за дивна сила художнього слова! Як тут не погодитися із офіційним визнанням його таланту – “український Гомер XX століття”. Важко переповісти ті почуття, що охопили мене. Коли заглибилась у його “Волинь”, здається, вперше усвідомила, що значить любити землю, оту, на якій виростає дерево, красується кущ калини, шумить колосом хлібна нива. Земля для Матвія Довбенка, героя твору, була не лише ознакою достатку. Праця – от суть людського буття! І хто знає, може ота любов до землі, ота невсипуча праця і зробила селянина безпорадним в епоху, коли одна влада змінилася іншою. Для хлібороба справжньою трагедією була втрата землі, а для України – втрата господаря. 1934 року, коли світ ще не знав про страшний злочин сталінсько-більшовицької системи проти українського народу, з’явився твір У. Самчука “Марія” – роман-сполох, роман-біль, роман-заклик. Жахливі картини голодомору не могли залишити байдужими читачів. Доля простої української жінки Марії так нагадує долю нашої безталанної України! Все життя її – це страждання, пошуки щастя, турбота про дітей. В одній сім’ї зростають сини Марії, але обирають різні шляхи, сповідують різні ідеї. Отак і твої діти, Україно, не захотіли об’єднатися в любові до тебе: хто віддав життя за батьківську землю, хто страждав, мучився по тюрмах, на засланнях, жадаючи волі для свого народу, а хто – за ласий шматок зраджував, продавав своїх братів і сестер. Як шкода, що не став Улас Самчук лауреатом Нобелівської премії. А все тому, що народився в Україні, у тому Богом забутому краї, що ніколи раніше не мав своїх державних кордонів. Хто у нас не зачитувався історичними творами Ю. Опільського? Кого не хвилювали оповідання Т. Бордуляка про недолю галицького селянина, про тих наших земляків, що змушені були шукати кращої долі, емігруючи у далеку Канаду, Бразилію. Мужність синів Галичини, котрі “виборювали волю для свого народу”, славить Поет і Воїн, уродженець Тернопільщини Р. Купчинський – співець стрілецької слави: Поклін Вам, герої, вірли молодії, Ви кров’ю купали довічную славу. (“Тіням”) Не соромилась щирих сліз, коли слухала просту і ніжну поезію вічно юного Степана Будного. “Боже, йому же було тільки 25!” – волало моє серце. Чула голос поета: “…Я так люблю життя”. Захоплювалась його мужністю, оптимізмом. “В тому щастя людини, що і після смерті живуть її діла, цвіте маком і калиною світ”. Він перейшов у тебе, земле. То ж зігрій його своїм теплом, бо ж обіцяв: Буду серце слухати землі, Що в деревах б’ється і в хлібах. Тільки б їй буяти у теплі, Тільки б небо квітло в голубах. Дивний світ художнього слова оточує нас, і воно виспіване творцями, яких плекала і моя земля, моя Тернопільщина. То ж слухаймо його душею.
