Минає час, і світ стрімко змінюється. У одній з телепередач прозвучала думка, що не розділене кохання – це хвороба, яку потрібно лікувати. Це точка зору, мовляв, нормальних, психічно врівноважених людей. Що ж, виходить Купрін у повісті “Гранатовий браслет” описав просто випадок з психіатричної практики?
Повірити у таке важко, та й не потрібно. Хто сказав, що постійний душевний спокій – це і є запорука щастя? Княгиня Віра Шеїна, у яку закохався назавжди Желтков, так і жила. Ніщо не тривожило її, здавалося, душа її спала. Усе в її житті
було розмірене, спокійне і трохи нудне. Різноманітність у її життя вносили хіба що зміни погоди та домашні свята. У неї немає дітей. Вона вродлива успішна жінка, заміжжя її вважають за вдале. Але можна її від душі пожаліти. Життя Віри Шеїної Порожнє й бездушне. Хай Желтков мучиться від нерозділеного кохання і розуміє, що надії в нього нема, але ж він кохає. Душа його жива, вона сповнена шляхетного почуття, яке вивищує людину, ким би вона не була. Його кохання здається нереальним і навіть дещо смішним для когось, але воно – кохання. У реальність його віриш, коли бачиш, що для героя більше нічого й не існує. І коли
йому забороняють любити, то й жити не варто. Він іде з життя так само тихо й шляхетно, як жив і кохав, заповідаючи коханій найбільшу цінність – життя з любов’ю. Тільки тоді душа Віри поступово пробуджується. Він відкрив для неї кольори життя, справжню красу світу, одухотвореного коханням. Музика, природа, увесь цей прекрасний світ залишено їй у спадок, як дар високого кохання. І нарешті Віра це зрозуміла. Вона побачила його шляхетне обличчя, побачила той самий гранатовий браслет, що був подарований їй з такою любов’ю, на образі Божої Матері, і зрозуміла його. Відчуття втрати і провини змусило її думати про Желткова, про своє життя, про кохання, яке пройшло повз неї, ледве торкнувшись її холодного спокою. І тоді з’являються сльози каяття і ще чогось, чого не назвеш словами. Так, Віру Шеїну можна тільки пожаліти.
