Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки – ЯРОСЛАВ СТЕЛЬМАХ скорочено
ЯРОСЛАВ СТЕЛЬМАХ
Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки
Розділ І
Зоологія і комахи. “Відпустіть нас до бабусі” Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки Ірина Семенівна.
– Любі дітки! – вона завжди казала “дітки” чи “діточки”. – Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих хороших побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати – учитися
Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голови над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.
– Так от, любі діточки, – правила далі ботанічка, – для того, щоб збудити вашу цікавість до нового предмета, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба
– Ого, – перебив її Шумило, – та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити…
– Пам’ятаєте, я розповідала вам, як збирати таку колекцію?..
Тепер і я згадав стоси невеликих коробок із скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.
– А можна вдвох збирати одну колекцію? – схопився з місця Митько.
– Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою… Тільки не так, як у минулому році.
Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Митько таки знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившись, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, бо містив зразки рослин Далекого Сходу, по-друге, він належав навіть і не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів. А по-третє, з’ясувалося – приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.
– Чому тебе та колекція муляє? – запитав я Митька, коли йшли додому. – І звідки така зацікавленість?
– А тому, що тепер нас точно відпустять до моєї бабусі!
Тут слід зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся…
– Уявляєш собі? – казав Митько. – Ліс. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені – ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом – ні душі. Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:
– Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!
Але батьки дуже сумнівались, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.
Проте хлопці вмовмили батьків і вирушили до бабусі…
Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.
А тут ми самі їхали аж куди – цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи…
Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, на столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з-під чаю.
– До речі, – зазирнув до купе провідник, – мені здається, зараз ваша станція, молоді люди.
Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак.
Розділ II
Знайомство з майбутнім майстром спорту, – а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом
До бабусиної хати лишилось вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та зразу ж і замовкло, затнулось на найвищій ноті.
– Це що? – запитав я.
– Не знаю, – стенув плечима Митько. – Може, корова якась чи бугай.
– Ніколи не думав, що корова може отак вити.
– О, ти не знаєш тутешніх корів, – пояснив Митько не зовсім упевнено. – Від них усього можна чекати…
Дізнатися про коров’ячі здібності я не встиг, бо той самий звук почувся знов і знов урвався.
– Стривай, стривай, – наморщив лоба Митько. – Ось бабусина хата, а оце… Та ні… але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак… Хоча…
Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: “Митю, Митюню”, – і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась від клуні нам назустріч.
– Бабуню!
– Онучку!
Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. “Може, справді, корова забралася в хату, та й не знає, сердешна, як вилізти”, – подумав я.
– Гнате, Гнате, перестань, їй-же бо! – загукала Митькова бабуся. – Перестань, дай хоч з онучком хвильку погомоніти.
– А-а, приїхав, – долинуло у відповідь. Нараз фіранка гойднулась, метнулася вбік, і ось уже у вікні з’явився розчервонілий вусатий здоровань із тромбоном у правиці. – Здоров, Дмитре!
Он воно що!
– То це ви! – зареготав Митько. – Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав – ви, а потім, ні, думаю, не ви. Потім знов думаю – ви, а потім…
– Я, я, а хто ж, – доброзичливо розсміявсь вусань і розвів руками, мовби і собі дивуючись, що це він узявсь до такого заняття. По – вуличному звали його Фа-Дієзом.
– А ви ж позаминулого року на мандоліні грали. Так тихо було… І приємно.
– А, мандоліна, – одмахнувсь той. – Тромбон – оце, я тобі скажу, да!
– А я тобі скажу, Гнате, – вставила й собі бабуся, – досить уже на сьогодні.
– Та я ж і кінчаю. Все. Заради такого випадку… А це хто з тобою? – накинув цікавим оком на мене.
– Ой, і справді! – сплеснула руками бабуся.
– Я, – озвавсь я.
Отак і відбулося наше знайомство…
Розділ III
Озеро. Змії люблять сіно.
…І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.
– А головне, – казав дорогою Митько, – ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: “Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!” А моя – ні слова.
– Так, – погодивсь я, – бабуня, що треба.
– А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані, – то город сапають, то по господарству… А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся, – ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати – поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із гулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицялась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.
– То ж позаторік! Ти ще малий був.
Проминувши йоле, ми наблизились до річки.
По дорозі хлопці знов стикнулися з Василем на велосипеді.
Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.
– Та це ж курінь був! – перший здогадавсь Митько.
– А сіна скільки! – радів я. – Та цей курінь відремонтувати – раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив?
– Не підходь! – тукнув Митько і заходивсь бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка.
– Що з тобою, Митю? – здивувавсь я.
– Нема! – вдоволено мовив приятель. – Тепер можна й ремонтувати.
– Чого нема?- Змій! Вони, знаєш, як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Взагалі, тут треба бути обережним, – говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. – Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як укусить щось чи що скоїться – до села бігти далеченько…
Розділ IV
Таємничий і бр-р-р-р який страшний. Хороший хлопець. Нервові можуть далі не читати.
Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мурашками і один за одним. Біля озера вилежувались на сонці і купались у теплій воді.
Але одного ранку відбулась подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь хлопець.
– Принесло ж сюди цього велосипедиста, – буркнув Митько.
Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав:
– Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка – що треба! Це вам не річка!
– Добридень, – озвались ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.
Василь показав знайдений шматок бурштина й таємничо сказав про те, що в озері хтось живе.
Друзі були не в найкращому настрої, проте, згадавши шкільні витівки, розвеселилися.
Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не прогавити його, якщо воно вилізе з води.
Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.
– Дивись, – тихо сказав він мені.
На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.
– Як у крокодила, – визначив я, нервово озираючись на озеро.
– Значить, не збрехав, – хрипко додав Митько.
Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.
Сергій та Митько вирішили взяти книжки з зоології в бібліотеці, щоб більше дізнатися про чудовисько.
Розділ VI,
Який проливає світло на наших предків і ще на дещо. Ну й Митько!
– Скажіть, які молодці, – дивувалась бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки. – Цілими днями читають. А ви не перевтомитесь?
– Авжеж, молодці, – бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько. – Скільки читати – з глузду можна з’їхати.
А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення, яке я захоплено сприйняв.- Слухай ось, – Митько втупився у книжку. – “Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, ненажерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей.
Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків – динозаврів.
У 1912 році ці розповіді підтвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів острова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито із розладнанням нервової системи”.
– Я думаю! – жахнувся я.
– “Після Першої світової війни, – оком не зморгнув Митько, – вчені вирішили – таки до кінця розібратися у цій загадковій проблемі “динозаврів”. І, нарешті, в двадцятих роках нашого століття на острові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилась гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гіганта важко. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучі чорні очі.
Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страшна. Дослідники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя…”
Дорогою до озера Митько припустив, що село звуть Юрківкою, бо його звір, якого назвали Митькозавром Стеценка, належить що до юрського періоду.
За три кроки від нас безладно лежало кілька воронячих пір’їн і біля самої води знову чітко вирізьблялись на піску таємничі сліди.
– А вранці їх не було, – згадав я. – Отже, воно вилазило удень.
– Та ще й ворону зжерло, – підхопив Митько.
Розділ VII
Операція “Курка” провалюється разом із дідом Трохимом
– Я колись книгу читав, – задумливо сказав увечері Митько. – Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуляє собі тигр. Він чує – хтось мекає, і думає: ” Це, мабуть, козеня. Піду – но я його з’їм”. От він біжить до дерева, а мисливець із засідки – ба-бах! Тигр – догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому.
– А деякі племена, – на льоту вловив я Митькову думку, – риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і – готово!
– Думки читаєш! – радо згукнув Митько. – Ми ці обидва способи поєднаємо.
– А козеня де взяти?
– Ото ж бо, – спохмурнів він. – Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може, – проясніло його лице, – мотузку на роги та в ліс, а вранці відведемо назад?
– Е ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти… Вона ж не дурна.
– Твоя правда, – скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея…
Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував:
– А якщо ми прив’яжемо тебе?
– Тобто як це? – вибалушивсь я.
– Мотузкою, як же ще! А де взять її – я знаю. У клуні висить…
– Ти що, жартуєш! – не повірив я власним вухам.
– Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось.
– Та ти, мабуть, сказився, – обурився я, доп’явши, що Митько й не думає жартувати. – Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! Мотузкою! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив’язуй!
– Хай буду я, – хоробро погодивсь Митько. – Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив’язувати. Козу – інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.
– Та гаразд уже, – охолов я. – А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає!
– Молодець! – вигукнув Митько. – Звичайно, курку! І мороки набагато менше. – І по хвильці додав: – Та й безпечніше.
Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала і била крилами.
– Ху ти, – мовив, одхекуючись, Митько. – Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!
– Це хіба курка! – згоджувався і я, підводячись після невдалого кидка. – Це ж страус!
І ми знову якомога лагідніше заводили:
– Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!
– Тю-тю-тю-тю!
Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами.
– Та ну її, – не втримав перший я. – Всі коліна пооббивав.
– Зараз, зараз ми її, – не здававсь Митько, виносячи з хати ковдру, – у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.
На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.
– Єсть! – вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її у мішок, і тут же загорлав: – Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!
– Ну от бачиш, – співчутливо сказав я. – А якби коза? Ото б намучились!
– Та й то, – відповів Митько. – Бери лопату і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи…
– Ну що, Митю, може, вистачить? – я стояв по пояс у щойно виритій ямі і втирав чоло.- Та де там вистачить? Йому звідси вилізти все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, то вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.
– Нічого собі новину ти приберіг, – пощулився я. – Заспокоїв. Що ж нам тепер десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?
– Та він на людей побоїться…
– Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? – промайнув у мене жахливий здогад.
– Звідки я знаю. Може, турист який.
– А де ж він тепер?
– Де? Додому поїхав!
– Додому! А може, – важко сковтнув я, – воно його з’їло.
– З’їло? – злякався Митько. – Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш і справді… А що? – опустивсь на землю. – Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!
– Були речі, – промимрив я, відчуваючи, що сорочка липне до спини. – Сандаля. Отут же, біля куреня лежала.
– Сандаля? Чого ж мовчав?
– А що мені було – кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!
– І куди ти її подів?
– У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.
– Ай-я-яй! – мало не застогнав мій друг. – Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була.
– Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.
– Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалі була б рада.
– Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?
– А що? – розпалювавсь ще більше Митько. – Рада була б!
– Та стривай!.. Щось ти вже сильно, теє, перегнув.
– Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст – природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, й вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його – хап! І готово.
– Еге, бач, як воно обертається, – роздумливо подав голос я. – Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже й шукали б її усі, і міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.
– Авжеж, – зрадів Митько. – Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.
Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.
Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, “інакше воно здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма”.
– Ху, ну й ну, – стомлено хитав я головою, дмухаючи на стерті долоні.
– Ямка – будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.
– Та ти що – кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе…
Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшись, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.
– Ти бачив таке? – дратувавсь Митько. – Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак-от: кво-кво-кво-кво-кво.
– Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.
– Звичайно, – згодивсь товариш. – Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула?
Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути – і то не було вільної хвилини.
– А хто обіцяв юшку в казанку над полум’ям? – усе ж запитав я в Митька.
Той невдоволено зашурхотів соломою:
– Овва! Юшки! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то із села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку кради, то яму рий. Ніколи й угору глянути.
Тим часом споночіло.
– Швидше б ми його побачили, – мовив Митько, – а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.
– Хай собі.
– Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, – стишив Митько голос. – Диви…
– Та це ж людина! – вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, повалився униз.
– От лиха година! – крикнув я, вискакуючи з куреня. – Хто це? Що з вами? Ви цілі?
– Та здається, – озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова. – От чортяка, – мовив дід, вилізши на гору. – Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?
– А це, дідусю… – почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.
– Це, дідусю, – пробелькотів Митько, – ми й самі не знаємо хто. То не було, не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?
– Нє-е.
– От біда, – зітхнув дід. – А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.
– Молочка, – облизнувсь Митько. – І багато?
– Повний бідончик.
– А може, не все вилилось?
– Та ні, все.
– Жаль, – гірко зітхнув Митько. – Ех, якби знати, хто це, – нещиро правив далі. – Я йому б…
– Авжеж, – хитав головою дід. – Ну як вам тут, добре? – цікавивсь, прямуючи до куреня.
– Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? – піддобрювались ми.
– Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би, є у вас водичка?
– Є, дідусю, ось, – мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.
– Спасибі, – лагідно подякував той. – Ну, а лопатка вам уже не потрібна?
– Лопатка? – зашарівсь Митько.- Еге ж, лопатка. Он вона й лежить.
– Ай справді, лопата, – дурнувато гигикнув я.
– А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?
– От-от, черви. Рибу ловити, – випалив Митько.
– Ну й багато вловили?
– Та не, не дуже, щось кльову не було.
– А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.
І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.
– Ти бач, – наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. – Здається, курка.
– Курка, дідуню, курка, – хутко запевнив його Митько. – Ми оце прийшли із села, бачимо – бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.
– Ой-йой, це ж куди забігла! – розвів руками дід. – Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую – нявчить щось уранці під дверима. Глядь – а то Мурчик мій. Набридло, видать, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?
– Принесемо, принесемо, – спантеличено запевняли ми.
– І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду.
– Посидьте, дідусю, ще, – улесливо завели ми.
– Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.
– До побачення, дідусю. До завтрього, спасибі вам, – кволо відповіли ми.
– І кебетний же дідуган, – мовив по хвилі Митько.
– Все зрозумів.
– Та тут уже нічого не вдієш.
– Добре, що кілка не вбили, як ти казав.
– Авжеж, це ще дідові пощастило.
На цьому й ми погодились.
Розділ IX
Таємниця лісового озера
Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.
– Може, він потонув, – висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування тієї потвори.
У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніш, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.
У Фа-Дієза щез тромбон, і дядько Гнат оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.
Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.- Ну й онучки ж у мене, – казала вона. – Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються – не розумію. Це ж щастя – таких діточок мати.
– Жах, – сказав якось Митько. – Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п’ятірки…
– А ти нічого не помітив? – примружив я очі.
– А що саме?
– А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною, – єхидно зауважив я.
– Ай справді, – засміявся він.
А дні минали. Час було збиратися додому.
– А що, якби ми його справді побачили? – якось запитав я.
Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.
– Треба було б спробувати спіймати, – рішуче відповів Митько.
– Скоріше воно тебе спіймає.
– Тоді хоча б сфотографувати… Потім здати фотографію до академії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його – за фотографією це неважко. Оце було б відкриття!.. Уявляєш, вмикає наша Ірина Семенівна радіо, а там: “Учні шостого “Б” класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку…” Може, ще й по медалі… Мабуть, “За відвагу”.
– “За відвагу”? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже – дуже боявся? Так боявся, що аж коліна трусились. Було?
– Було, – сказав Митько. – Коли булькало… Лізти хотів, але боявся – страх один.
– І я боявся. Аж тремтів.
– Тихше, Сергію, – почув я шепіт друга. – Здається там он… Диви…
Я мерщій обернувсь і теж вловив якийсь неясний рух. Коло самої води.
– Хапай ліхтарик, – зашепотів Митько, – тільки не вмикай, щоб не побачило світла. За мною!..
На слабких ногах я виваливсь із кущів, натис на кнопку ліхтарика й завмер…
Водою пливло щось надзвичайне, неймовірне і дуже доісторичне. Це я зрозумів одразу. На поверхні видніла лише голова, але що то була за голова!.. Ось потвора повернулась до нас, і блимнули червонясто два великих ока. Між ними стирчав хижий ріг. З напіврозкритої пащі виглядали гостренні білі зуби…
– У-у-у-у – люто завила мордяка і стала наближатись…
І ми вже було кинулись бігти, коли це Митько вкляк на місці.
– Ні! – мовив він, важко переводячи дух. – Ні! Крім нас же ніхто його не бачив… Я не побіжу! Щоб потім розказати!.. Яке воно…
– У-у-у-у! – ревонуло страхіття ще раз.
– А! Лякати! То ти нас лякати! – несподівано заверещав неприродно тонким голосом Митько і, кинувши поглядом по берегу, вхопив каменюку і пожбурив нею в оту голову.
Четвертим чи п’ятим каменем він таки влучив у голову. Щось у ній голосно тріснуло і… ми побачили, що ріг, отой страшний ріг, який стирчав між очей, зламався.
– А-а-х-х! – тільки й мовив я. – Оце удар!
Із тварюкою в цей час діялося щось дивне. Вона смикнулась в один бік, у другий і пішла під воду.
– Втекла! Втекла! – радо підстрибнув я.
Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, і ми зрозуміли: звір лише пірнув. Ось голова його знов з’явилась на поверхні і раптом людським голосом загорлала:
– Рятуйте! Рятуйте! Тону!..
– Василь? – безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадався: – Воно його проковтнуло! Живого!
І тут я побачив, що Митько скидає джинси. Туфлі поруч із ліхтариком уже лежали на піску.
– Куди ти? – зойкнув я. – Воно ж і тебе…
– Ти що? Не зрозумів іще? – сердито гукнув він. – Це отой велосипедист. Присвітино мені, – і кинувся в озеро.
Я примостив ліхтарика так, що промінь його висвітлював арену подій, і як був – у шортах і тенісці – теж шугонув слідом і поплив.
Вода попереду аж клекотіла.
– Ой, помо!.. Поможіть! Я більше не буду!..
Я вхопивсь обіруч за ту страхітливу голову – під пальцями відчув цупку тканину – проте звільнити Василя ніяк не міг. Тоді я піддів рукою знизу і, намацавши якийсь пасок, що стало сили, рвонув за нього. Пасок відірвавсь, і опудало потвори легко одлетіло геть…
Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги мої вже торкнулися грунту, і ми з Митьком під пахви витягли Василя на сухе.
– Догрався? – мовив Митько, схрестивши на грудях руки. – Пустунчик!
Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води.
– Ря-ря-ряту-уйте! – проквилив зрештою перше розбірливе слово.
– Та вже ж урятували, – відповів я. – Чи тебе ще в село віднести?
– Ні-і, в с-село не треба, – цокотів той досить жваво зубами. – Я с-сам.
– Ну і чого ж ти домігся цим маскарадом? – спитав Митько.
– Я хотів вас налякати, – схлипнув Василь, – та в ременях заплугався.
– Ха! Налякати! – гордо мовив я. – Ми не з лякливих, правда, Митю?
– Еге, не з лякливих, – протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався. – А каністри хто злякався?
– Якої каністри?
– І слідів.
– Та яких слідів?
– Дивіться яких! – він важко відліз навкарачках у сторону, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев’янкою і з розмаху вдарив об пісок. – О! І о! І осьо!
– То це ти? Це ти ставив оті сліди? – скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев’янки гине нагла мрія про велике відкриття.
– А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, – у сестри з намиста зняв. І дерева граблями подряпав, і вороняче пір’я поклав. І в тромбон дудів, – Фа-Дієзів, а ви й не впізнали. А бульбашки пам’ятаєте? Так то я прив’язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. “За ногу вхопить!” Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають щодня.
Він закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.- А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.
– Ах ти ж… Ах ти ж брехіцефал, – засичав я, підступаючи до нього. – Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб’ємо йому бубни!
– Та кинь, Сергію, – озвався Митько. – Давай краще подякуємо йому, – мовив раптом.
– Подякуємо? – дурнувато гигикнув Василь. – За що подякуєте?
Я теж здивовано зиркнув на Митька.
– Васю, – почув я голос мого друга. – А що ти знаєш про стегозаврів?
– Стегозаврів? – перепитав той.
– А про архіоптерикса?
– Кого-кого?
– А про індрикотеріїв? – не став навіть повторювати Митько.
– Та йди ти із своїми птеріями.
– Так от, Васю, ми тобі вдячні за те, Васю, – видно було, що Митько хвилюється, – що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ти, Васю, не шкодував часу на оті свої вигадки, а ми цілий місяць відчували себе… відчували себе дослідниками, слідопитами, шукачами. Завдяки тобі ми тепер знаємо багато такого, Васю, про що ти й гадки не маєш, хоч і закінчив вісім класів. Ми відкрили для себе такий світ, який тобі, Васю, і не снився. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні. От за це й спасибі тобі. Ходімо, Сергію.
І ми пішли. А Василь лишився на піску – мокрий і жалюгідний.
Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось – ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. “А колекція? – нараз виринуло в моїй пам’яті. – А як же колекція? Але ж у нас попереду є півліта, – тут же заспокоїв я себе. – Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі, у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком”.
Поки ми з Митьком…
Захоплюючий динамічний сюжет і доброзичливий гумор стали причиною загальної популярності твору Я. Стельмаха.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)