ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ? – ПАНАС МИРНИЙ

10 клас

ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX ст.

ПАНАС МИРНИЙ

ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?

Роман з народного життя
(Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

І. Польова царівна: зустріч Чіпки з Галею.

ІІ. Двужон: історія Вареника – Притики – Хруща – Хрущова.

ІІІ. Дитячі літа: важке Чіпчине дитинство.

ІV. Жив-жив! Чіпка в наймах, потім вівчар з Грицьком у діда Уласа.

V. Тайна – невтайна: Чіпка-вівчар, смерть баби Оришки, розкриття таєм­ниці про батька.

VI. Дознався: знайомство з Галею.

VII. Хазяїн: зростання

Грицька як доброго господаря.

ЧАСТИНА ДРУГА

VIII. Січовик: історія села Піски (перехід козаків у хлібороби; історій родини Мирона Гудзя).

IХ. Піски в неволі: приїзд генерала Польського до Пісок; реєстрація селян; шинкарювання Лейби; смерть Мирона Гудзя в 99-річному віці.

Х. Пани Польські: приїзд у Піски пані генеральші, вечірки, одруження її дочок; “кошаче царство” генеральші, доведення до смерті генеральші кра­сивою й веселою дівкою Уляною; приїзд старшого панича – поручика Василя Семеновича, пізніше – молодшого панича Степана; розростання роду панів Польських.

XI. Махамед

Після

смерті Мирона й Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями – на кріпацькі хати порізнених людей… Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої госпо­дарської праці дома й на полі, – та втіха дітками, кого благословив Господь…

Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно – те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями – на голодні го­ди. Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іва­нові у його праці. (…)

Піднялись трохи хлопці, – треба їх до діла призвичаїти. От і поча­лось завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. (…)

Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш уста­ти, братів побудити у поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі зробив що – уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахати! Таку невпокійну натуру вико­хав старий дід, на лихо Іванові, і загартував її своїми страшними пе­реказами про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі сталося… Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в гаряче серце онукове… Як у гніздеч­ку, так у Максимовій сердечку, виплодилась воля, про яку дід перека­зував; поривала хлопця до сваволі, до невпокою, – кидала од одного до другого, пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам задумається… Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлоп’ячій голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити… З ким же його?.. Де його?! Пішла ходором думка за думкою… (…)

Душа його прохала волі; молоді сили – простору. Сумно було Максимові серед широкого, пустого степу, серед поораної ріллі; тісно у тихій батьківській хаті; тяжко між мовчазною скотиною, котру йо­му, як старшому, першому довелось пасти… І хлопець видумував шкодливі ігри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив’язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його маніжив за це; оже нічим не зміг перело­мити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, виб’є йо­го батько, а через годину вже Максим на улиці з хлопцями навкулач­ки б’ється або братів за чуби таскає, або запряже їх у гринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє… поки не вшкварне так, що реви на усю улицю…

Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, – він усіх побивав, над усім верховодив… А насміятися над ким, украсти, одняти що – йому дай! Генеральша ніколи не їла овощей з свого молодого садка: він усе пообносить, усе викраде, не дивлячись ні на собак, ні на сторо­жів. (…)

Як же дійшов до літ та убрався у силу, – біда з ним, та й годі! Ви­сокого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун… Хороший з лиця – повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима, з чорним лискучим усом, – він був перший красень на селі… Вся молодіж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, – усі йому корилися… (…) Кому насміятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва… Хто заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як Максим… Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! (…)

Не одна й не дві матірки плакало на Махамеда, як його прозвали старі баби. Не один парубок або й чоловік, покуштувавши на кулачках Махамедового “безміна”, похиріє-похиріє та через півроку і на той світ переступить… А горілку пити, гуляти – Махамед усім п’янюгам привід дає! Позаливають очі та шкоду, капості людям роблять…

Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдіє з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні материна умова – нічого не подіють з таким гуль­вісою, шибеником…

– Дай одружу! – дума Іван і радиться з Мотрею. Знайшли й молоду, умовили якось Максима, пішов з старостами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя. (…)

Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері.

– Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! – кри­чить батько.

– Ти нас, сину, на старість у славу ввів… нашого недовгого віку не жалуєш, – плаче мати.

А Максим – як ногу вломив: з хати та на улицю, а там – у шинок до жида. Так розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у шинку кисне… (…) На капості чоловік здався, та й годі!

(…) Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрі: “Ні, вже нічого з харцизою не вдію! Ні тихе слово, ні просьби, ні лайка – ніщо не помагає… Немає сили мені з ним битись… Хай же йде в москалі! Нехай його у службі попомуштрують, – може, витруть ту юш­ку, що набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!..”

Мотря у сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров… Мотря плакала гірки­ми, а прохати Івана не посміла: вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе!

А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи. (…)

Не стало Максима – затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої й шкоди в Пісках. Не стало ватажка – товариство немов розко­тилось по світу. (…)

Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає і сердиться, було, як хто другий нагадує.

– У мене немає третього сина – і не було ніколи! – казав він. Та вже після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш від себе!

Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку на часточку за здоров’я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед Пречистою на коліна й молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули. Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.

А він – хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав… Де він? Як він? Ніхто нічого не знав, не чув…

А тут пішли в Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя од­ружили й одрізнили; тут Мотря переставилась… Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля – москалеві, коли одкликнеться… Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у бать­ківській хаті – доглядати москалевої худоби.

І стала та худоба кісткою в горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. (…)

Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з їх гроше­нята, вимотували. Дійшло до того, що як Василь збіднів, так і Онисько знищів, а тільки й того, що дізналися: Максим живий і вже старшим якимсь над москалями. Тоді брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а Онисько жив безпечно в моска­левій хаті й володів його землею.

XII. У москалях

Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожою силою… Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала…

“Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!” – думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали його думки в темній темряві страш­ну картину січі… Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гурка­ють гармати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні… Та­тарва мчиться, як скажена… “Ага? Вражі татарюги!” – кричить він ус­лід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком… Шабля заблищала – голова татарська покотилася; кінь настоптав ко­питом – голова луснула, як стиглий кавун… У Максима аж дух у гру­дях сперло… “Господи! Коли б швидше!..”

На ранок уставши, знову їх гнали. (…)

Поминувши свої степи з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожі на села, увійшли і вони в лісний край. (…)

– Оце й Московщина починається, – сказав хтось. (…)

Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся… З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок… Очі напрямились на його.

– Що то? Кузні? – пита Максим.

– Село, – одказав йому старший москаль, що вів їх.

– То це кузні у царині?

– Не, то – избы.

– Що то за ізби?

– Хаты, по-твоему, хахол!

Максим зареготався. (…)

Увійшли в село, або краще – в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на улицю виглядали без вікон хати – чорні, як комори, закурені димом… Де-де забовваніли й люди – у ли­чаках, у довгополих балахонах, з бородами. (…)

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував… Таргани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі.

У хаті – не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим. (…) Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами… Дим з печі валив прямо на хату, – бо хата без димаря, – давив у горлі, різав очі… Максим не поліз на “палаті”; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав; з хати ходив надвір, знадвору – в хату; смоктав люльку (бо хазя­їн прохав, щоб не курив у хаті). (…)

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі; нашвидку умивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На “плацу” розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли і що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили; учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день… “І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. Для чого?..” – думали вони, верта­ючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи. (…)

Минають місяці, рік… Одно та й одно! “А бий тебе сила Божа! – думає Максим. – Хоч би вже повели куди-інде… або ворог де вирис­кався!.. А то – муштра та й муштра! (…)

От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити… Москалі підхвалювали його за те, що “чисто” п’є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею… (…)

Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство… Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудь роздобути – все те йшло на гурт, на товариські пропої…

Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, во­ни завжди гуртом його виручали. (…)

Привик Максим до такого життя. “Ні, – думав він, – московщина далеко краща, ніж рідна сторона!” (…)

Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це – життя у казармі вонючій та вонюча їжа. (…)

– За все, за все у вас добре, – хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, – одно скверно: їсти нічого!

– Підожди! – одказують. – Діждемо неділі – будемо прохатись на прокормлєніє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе бу­ло гаразд!

– Куди на прокормлєніє? – пита Максим.

– Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек… даст свои заплаты солдатские дыры заплатати! (…)

– Только смотрите: попадётесь – засеку! Слышь?..

– Слушаем, ваше б-родие! (…)

Уже до півночі добиралося, як вони входили у село та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п’яними голосами тоненько бо­родачі виводили”Лучинушку”.

Заробітчани увійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посіда­ли уряд на лаві.

– Да што, братцы, на ево сматреть? – крикнув Євпраксєєв до п’яниць. – Тащи, кали так, целое ведро! – та й кинувся за перегород­ку до бочки.

– Толька тронь – убью! – закричав, зціпивши зуби, шинкар і вхо­пив здоровенний обрубок у руки, замахнувся… П’яниці підскочили, вихопили з рук обрубок. (…)

Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся…

– А что, теперь дашь по касушке? – питає знову москаль.

– Бери… пусть те удавит! – крізь сльози промовив шинкар і пішов собі у другу хату.

П’яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.

– Ну, теперь нам не время… Нада на работу паспешать… Пращайте, честная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! – промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати.

За ними деякі з п’яниць. Одного москалі завербували з собою – і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.

На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чуха­ючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями… та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули у цьому.

Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися у город, не­сучи з собою чималу силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на ос­танні загуляли.

Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Мак­симовій неправдою, крадіжкою, грабунком, а не чесним заробітком; отже, при такому товаристві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю – стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому – шкода… Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не об­ходився без його. Тут він виказував свою силу і свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він.

Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а началь­ство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.

ХІП. Максим – старшим: отримання Максимом звання фельдфебеля, одруження з Явдохою; отримання “чистої” і повернення в Піски.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

XIV. Нема землі

(…) Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля і лагодив­ся молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, – на тік до його вскочило лихо… Стоїть він на току з ціпом, – аж прихо­дить десятник з волості. (…)

Коли так – тижнів, може, через два після того, як кликали Чіпку у волость, – знову прибігає десятник, загадує знову йти у волость та вже не самому Чіпці, а з Мотрею. Чіпка не послухав: матері сказав сидіти дома, а сам мерщій почимчикував.

Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати “добри­день”, як писар до його з бумагою:

– Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати Луценковому небожеві…

Чіпка – сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бума­га бреше, чи писар?

– Як же це? – питає в писаря. – Адже тоді громада присудила нам землю…

– Присудить – присудила, – каже писар, – та, бач, парубче, є й над громадою старші. Громада присудила, а суд – одсудив!

– То це так і оддать землю!

– Авжеж!

– Та ні, не буде цього! (…)

Він сам себе, землі під собою не чує… Міряє він хату – то вздовж, то впоперек, б’є об поли руками, ніби сам собі приговорює:

– Та ні, не буде сього!.. Брешуть вони… Я вас знаю… знаю, бісових сутяг!.. Підсипав писареві блудяга… і є земля! Та ні!.. Мене сим не під­ведеш… Я сам своє знаю… допитаюсь свого… Хоч от – по сю (черкнув по горлянці рукою), а землі не дам!..

Порівнявшись з матір’ю, став, узявся в боки, глянув на неї…

– Виймайте гроші, які є! – гукнув зопалу.

– Які гроші? – здивувалася Мотря.

– Які є, всі виймайте… у город піду – позиватись.

– Де ж у нас гроші? Хіба ті п’ять рублів, що за овечат вторгувала… Там у скрині, в сувої заховані… Візьми, коли треба. (…)

І встає перед ним людська неправда… Бачить він: вона, як павути­на, заснувала цілий світ, – ніхто не виплутається з її тонких тенет… (…) “Господи, Боже! Де ж твоя правда?.. – шепче Чіпка. – Де її шукати?..” Аж ось, здається йому, павутина і його основує, – от-от – і він в тенетахі Він рвонувся, кинувся… Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік… Сон – як відьми вкрали!.. (…)

XV. З легкої руки

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. (…)

Секретар Чижик (…) увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом і підступив до людей. (…) Дійшов і до Чіпки:

– Ти чого?

– З прошенієм.

– Об чім?

Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лі­вою рукою з-за пазухи з червоними розводами чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє…

– Нічого не буде! – віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку. .

– Як? – здивувався той.

– Так… документів нема!

– Та нам же громада цю землю одсудила…

– То що, що громада?..

– А в його хіба є? – запитав Чіпка про свого супротивника.

Секретар глянув, як п’ятака дав, і знов шморгнув носом.

– Підожди, – сказав він Чіпці, ідучи в хату.

Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три… (…) Коли це – вихо­дить сторож:

– Іди до секретаря! – сказав і повів Чіпку аж через три хати, де си­діло багато судовиків. (…)

Секретар неймовірно глянув на Чіпку.

– Знаєш що?.. – почав він і запнувся. – Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити…

– Х-хе!.. – хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.

– Чого ти хекаєш?

Чіпка мовчав.

– А де ж та правда, коли так? І – уголос подумав він. Секретар змі­ряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: “Ой, який же ти молодий та зелений!”

Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого і в одну мить перебіг на діло.

Знову мовчанка.

– Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе…

– Рука б мені одсохла от по сю!.. – скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, та й повернув з хати, не доказавши.

– Ов-ва! – гукнув секретар услід йому. – Гарячий який… Гляди лиш, щоб не опікся! – докінчив він, йдучи за Чіпкою. (…)

Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров’ю, у чоловічках засві­тили огні… Коло серця – немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю – і запалила серце… Аж зне­мігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову – заснув… (…)

Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся… У голові – дурман, у грудях – згага… (…)

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене сер­це… Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата – втрата всього наймилішого, найлюбішого – пекла його серце… Він ішов, ледве здій­маючи ноги…

Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі… Його обдало холодом, потім обсипало жаром… Порівнявшись з хутором, він спинився… “Не чуть… нема… все пропало!.. Ще вчора бачив… ще вчора… Мабуть, і вона зна… Карай же вас смерть нагла, прокляті…” Він придав ходи в ноги.

Поминув свою землю, навіть не глянув на неї… Далі та далі… Уже сонце зовсім сіло… Уже смеркло, як дійшов він до Пісок… З неба бли­щали ясні зорі; по селу то там, то там світилося у невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, – здавалось, горіла хата зсередини… Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться… “Мабуть, мати спить, – подумав він. – Нехай же спить!..” І повернув до шинку.

Аж передсвітом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи, – п’яний-п’яний, п’яніший землі…

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…

– Що це, сину?! На яких це радощах?..

Чіпка сів на лаві, схилив голову…

– Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…

– Свитка? шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли… у-у… у… – завив на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.

Материне серце мов хто в жмені здавив… Давай вона його умовляти:

– Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з Сві­та зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кільки літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо без його… Ти тоді малий був, – сама пучками та ручками заробляла, – та не пoмep з голоду… А тепер – не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!

– Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого – ані-ні!.. Що тепер я Людський попихач, наймит?.. Пропало… все пропало! І добро, і дуг пропала… бо немає правди на світі… немає між людьми… Тепер мі щастя – ось-ось було, та… уплило!.. – Чіпка розвів руками – і задумався… – А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людюїди; вони мене ще змалечку ненавиділи – з іграшок прогонили, йшов повз хату, одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортеня щитали… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба учила мені людей прощати, а дід – любити… Дурні! Дурні! не стоять вони слова доброго… їх мучити… му… морр…

Та – пуць! на землю… Так і захарчав…

Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, укрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку… Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля… Де він? Що з. ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком Богу й душу віддав… Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці – харчав, і стиха прошепотіла “Господи! сохрани його й заступи!”

Прокинувся Чіпка – вже геть підбилося сонце. Голова крутиться, коло серця пече, мов гадина смокче кров з його… Походив він, походив по хаті, не глянув навіть матері в вічі, вийшов, ніби до худоби, й потяг – не в загороду, а прямісінько до Гальки… На третій день знову на ослоні в шинку. На четвертий – там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала…

XVI. Товариство: знайомство й дружба Чіпки з Матнею, Лушнею й Пацюком; пияцтво; Мотря в приймах у сусідки; “пропивання” нажитого Чіпкі (крім снопів пшениці).

XVII. Сповідь і покута: сповідь Чіпки в Грицька Чупруненка й Христі, дарування снопів Грицькові; докори Матні, Лушні й Пацюка.

XVIII. Перший ступінь: розробка Матнею, Лушнею й Пацюком плану пограбування хліба в пана; угода з Гершком щодо продажу вкраденого.

ХІХ. Слизька дорога: убивство Чіпкою сторожа; Чіпка зі своїм товариством у чорній; хвилювання Христі за Чіпку; Чіпка і його товариші на волі.

ХХ. На волі

(…) Ще тільки об’явили волю, – піщани зашуміли, як окріп у горшку.

– Шабаш, братця! воля! воля! – загукали кріпаки, кидаючи робо­ту та йдучи у шинок – волю женити.

– Ні, то ще брехня! – дратували їх козаки, – ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля.

Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків, лаяли панів, лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лю­того ворога… за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.

Пани дивилися на ту роботу, – та охали, та зітхали, та нишком-тиш­ком самі між собою щось балакали… А кріпаки собі тихенько один у од­ного питали: “Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?”

Ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана у Красногорку. Прийшли; стали в дворі коло ганку – повнісінький двір, нігде голки просунути. (…)

Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, – так він прожогом скочив з ліжка. (…)

Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, – та думав своєю сміливістю зразу її осадити.

– Що вам треба, піщани? – сказав він, хоч грізно, але здержуючись.

Піщани поздіймали шапки; кланяються.

– До вас, пане…

– Чого?

– За грішми, пане…

– За якими грішми? – скрикнув пан і глянув гостро на громаду.

– Що два роки служили, пане…

– Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити…

Мовчать передні, кланяються.

– Як повинні? – обізвався хтось зсередини. – За плату ж, то й служили…

– За яку плату?.. Закон велів!

– Закон? – знову викрикує зсередини, – то ви самі настановили такий закон!..

– Хто там озивається? – питає пан. – Ану, виходь сюди, та поба­лакаємо…

– А чорта! давай гроші!

– Хто озивається, сякі-такі сини? – кричить уже на все горло пан. Хто сміє бунтувати? – та й підскакує до передніх.

– Ми не бунтуємо, пане, – кажуть, кланяючись, передні, – ми тільки прийшли просити плати…

– Якої плати? За що плати? Я вам дам!.. – уже навсправжки лаявся пан…

– Не цвікай!.. годі… не боїмося!.. – знову зсередини. (…)

Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж

До самого вечора… Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому…

Коли це на ранок – летить у Піски сам справник, летить стряпчий 1, летить становий. Сказано – ціле “временне отділеніє”. Приїхав і посередник. А незабаром, слідом за ними, вступила москалів сила…

Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто – ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул… Мос­калі зайшли з боків – і кругом, як кільцем, обложили громаду. (…)

Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Підняв­ся крик, гвалт; зчепилася бійка з москалями… Люди, зачувши таку ко­лотнечу, біжать, як на пожежу дивитись.

Чоловіки – аж до самих москалів; жінки на тини поспиналися – з огородів… Дід Улас, старий, не видержав натовпу – упав… Москалі підняли…

Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа… Біга поміж! козаками, мотається на всі боки;

– Братця! – кричить. – Не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Зби­райте громаду докупи! Не даймо, братця!…

А ті, як побачили, що непереливки, та – тільки видно – через село…

Чіпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бік, то в другий; то підскочить до москалів, то вертає до своїх. Побачив Грицька.

– Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно ллється… Діда Уласа ледве живого підняли на вітер… Не даймо!..

Грицько не одказав на це ні слова, – та мерщій від Чіпки, та в чужий огород, та й присів за лісою. Кинувся Чіпка до кріпаків… Тут його й схопили.

– Я – вільний! – кричить Чіпка. – Я – козак!

– А коли вільний та козак, то не бунтуй людей! – зіпонув справ­ник. – Ложіть його! Довго борсався Чіпка… Ще довше його били… Ні крикнув, ні за­стогнав! Устав – наче з хреста знятий. Очі червоні, налилися кров’ю, горіли, як у звіра; на виду – блідий-блідий, мов після тяжкої хвороби… Повів він страшними очима по всій громаді, глянув хижо на панство, на москалів – і підтюпцем побіг додому…

Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала… “Проклятії каторжні! ні суда на вас, ні права немає!..” – кричав він, качаючись по полу. Тіло боліло, як попечене… Він стискував зуби. “А вони?., вони?! Слова доброго… смітнини послідньої не стоять!.. Прокляті душі!., на вас трохи такої муки, трохи каторги… Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!..” Від болю він кусав собі нігті, пучки… (…)

А це – як скоче та так без шапки прямо у шинок. Полилася горіл­ка, як вода. (…)

Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та поплівся додому.

– Важно парять бісових маштаків! – було його перше слово до Христі.

– Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо кри­ки такі доносились сюди, немов з могили, – відказала Христя.

– Так їм і треба, злодіям!

– Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..

– Життя через них, проклятих, немає! – аж скрикнув Грицько. – Нічого у хазяйстві не вдержиш за ними… Так і держи все під запором, а то – як раз та два рознесуть!.. (…)

Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.

– Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе узяти в неволю?.. (…)

– Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати… то їм нево­ля?! За те ж їх і попарили сьогодні… От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялись за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься… “Братіку, Грицьку! Ходімо, оборонімо… Ходімо – не даймо!..” Цур тобі та пек! – думаю, – та від його… Ускочив в Остапійчин огород, за­хилився за тин та й дивлюся… А він ганя по вигону та скликає на обо­рону. Як же піймали його, як задали… буде пам’ятати довіку!.. Пішов, мов чмелений…

Христя тільки зітхнула і нічого не сказала.

ХХІ. Сон у руку: сон Чіпки про вбивство сторожа; докори сумління Чіпки.

ХХІІ. Наука не йде до бука: повернення Мотрі додому; щоденна праця Чіпки по господарству; дружба Чіпки з Грицьком; чутки в Пісках про крадіжки.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ХХІІІ. Невзначай свої: нічні збіговиська злодіїв (і Чіпки з його товари­ством) у Максима Гудзя.

ХХІV. Розбишацька дочка: розмова Чіпки з Галею, з якої він дізнається про те, що Максим Гудзь віддає Галю за москаля Сидора.

ХХV. Козак – не без щастя, дівка – не без долі: Чіпка вмовляє Си­дора за гроші відмовитися від Галі, виставляє всій роті могорич і домовля­ється з Грицьком про сватання Галі.

ХХVІ. На своїм добрі: сватання Галі, оглядини в Чіпки; вінчання й бучне весілля; переїзд Галі до Чіпки; радісне життя молодих; дружба Чіпчиної й Грицькової родин; зведення Чіпкою нового будинку; новий промисел Чіпки (перепродування полотна).

ХХVІІ. Новий вік: нове пореформене життя; історія життя Шавкуна, який прибрав до рук цілий повіт (після смерті пана Василя Семеновича Поль­ського); Чіпка в повазі у піщан як господар; вибори Чіпки в земство.

ХХVІІІ. Старе – та поновлене

Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стоя­ло над головою, як сковорода, розкалене та наче огнем пекло. Пшени­ця осипалася: люди не вспівали вхопити.

Під такий час кожна хвилина дорога селянинові. А тут – кидай свою роботу, їдь у гласні!

Пани поз’їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли у три ряди карети, брички, натачанки. Поприїз­дили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.

Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови. (…)

– А ви, капустяні голови! – (…) повернувся становий до козачих гласних. – Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. – визвірився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од котрого так і несло горілкою. – Кис би собі у Хайки в шинку… Ні, у гласні преться!.. Або ти, Ступо? Жінчиної тіні боїться, до ладу не вміє слова вимовить, а теж – і собі між люди… у гласнії!

Ступа й Свербиніс мовчали. Потупивши у землю очі, вони й не глянули на станового. Він кинув їх та до кріпаків:

– А ви, недобитки?.. Ще й вас тут не ставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер – думаєте, що й ви пани?!

Стара виразка, розкорписана нечистими руками, защеміла у Чіпчинім серці. З-під насуплених брів засвітив гострий погляд, – то окидав він ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землі прибиті. (…)

Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у кори­дор. (…)

– Це напасть, та й годі! – каже якийсь писар. – Швидко нашому братові за ними нігде буде місця знайти…

– А нашому братові, – увернув грізно Чіпка, – треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати…

Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали у горниці. (…)

Коли вже вибирали панів на різні посади в земстві, предводитель всім гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних – селян. (…)

– Ось хіба Варениченко… – якось несміливо, крізь зуби, процідив старшина з Пісок. (…)

– Вы желаете? – спитав його предводитель.

– Та коли людська ласка та панська воля, – одказав Чіпка, підво­дячись, – то й про мене…

Голос його тремтів; лице горіло; очі світили радістю.

Пустили на голоси: вибрали Чіпку. (…)

Вибори скінчились. Селяни пороз’їздились по домівках. Пани за­бенкетували у городі.

Вернувся Чіпка додому. Галя побачила у вікно, вискочила з хати.

– А що?

– Усе гаразд! – скрикнув радо Чіпка. – Тепер я, Галю, не тільки гласний, а ще й член в управі…

– Невже? – разом зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя.

– Далебі… вибрали! – хвалиться він.

– Кого вибрали? Куди? – почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно.

– Мене вибрали, мамо, в управу!

Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадіс­на смужка.

– І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? – каже вона журли­во. – Ще, не дай Боже, підведуть як… Самі ж поховаються, а тобі – буде…

– Не бійтесь, мамо: не подамся! – заспокоює її Чіпка.

– Ще встрянеш куди… – своє таки Мотря.

– Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, – одказує без гніву Чіпка. – На те їх воля… А може, я, мамо, людям у пригоді стану… добро яке зроблю…

– І вже, сину! Ти – один, а їх скільки…

– Один, та добрий, – оступилася за чоловіка Галя, і, всміхаючись, пішли обоє в хату.

Радів Чіпка, потай од матері, удвох з жінкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка громаді служити – збирався добро робити: грів у серці сам со­бі нишком, потай уже й жінки, голубку-надію – давнє забути і слід його загладити… А вийшло так, що – де знайшов шану, там загубив спокій і… долю!

Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без розмислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавній голодранець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство, вискочив у люди, між пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося – та не сталося! Пани – оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалітися, який тепер вік настав, що свій брат дворянин братається з “хамом” та ще підводить до того й других. (…)

Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти… (…)

Горе, кажуть, об горе чіпляється.

Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.

– Чим? – пита Чіпка.

– Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли – ледве дише.

– Гм… А що у вас чувати доброго?

– Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго… Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки… Чоловіка з двадцять наїхало, – та сторожі одбили… Кажуть, така бійка була, Господи!

Чіпку подрав мороз поза шкурою… “Так… так! – думає він. – Оце ж воно йому й ікнулосяі..” (…)

На другий день поїхав Чіпка до тестя. (…)

У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. (…)

Його мучений вид уразив Чіпчине серце – аж забігала мишка… Явдоха підступила до недужого.

– Максиме! – обізвалась вона.

– О-ох! – одказав Максим, важко зітхнувши.

– Чіпка приїхав.

– Тату! Здорові були, – привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.

– Ох-о-ох!..

– Чого се ви?..

Максим несамовито скрикнув – і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся… Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь, розкрив широко очі, провів ними хижо по всіх… То був останній погляд – погляд наглої смерті… Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок.

Як підняли платок, – Максима уже не було… Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим, скривленим ротом, витріщеними очима…

Галя глянула – і скрикнула… “Умер!.. умер!” – кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у по­душки. (…)

Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аж перелякалася.

– Чіпко! Що з тобою? Ти нездужаєш?

– Ні, здоров… їсти хочу.

Дали йому їсти. (…)

– Ти мене зовсім забув… – одказала вона, схлипуючи.

– Як забув?

– За тим проклятим земством – ні поговориш ніколи, нічого…

– Та таки правда, що воно у мене отут сидить! – показав на серце.

– Чом же ти його не кинеш, сину? – обізвалась журливо Мотря. – Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно… Який був, а який став!!

Чіпка матері нічого не одказав. Надворі стемніло. Спускалася ніч на землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову. Перелітали вони з самого малку – аж до сьогодні; на­зирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. “Скрізь неправда… скрізь!” – шептав він. – Куди не глянь, де не кинь – усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатися від неї, утекти від неї; плутаєшся у темря­ві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш… Не вхопиш тропи, куди йти; не знаходиш місця, де б прихилитися… Сказано: ве­ликий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, – увесь би цей світ виполонив, а виростив новий… Тоді б, може, й правда настала!..”

Чуючи, як важко Чіпка зітхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замість утіхи, Чіпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала міцно до серця. Чіпка одмовляв їй нехотя.

Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно.

Чіпка прокачався цілу ту ніч і очей не змикав: усе думав, мучився…

ХХІХ. Лихо не мовчить

(…) Горілка, кажуть, усьому злому злодійка. А в Чіпки в хаті горіл­ка тепер господиня. Рідко проходив той день, щоб п’яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало… (…)

– Що це ти, сину, робиш? – з плачем докоряє Мотря, а серце у неї як не розірветься від горя. – Другі кривавим потом заробляють, а ти… Сину, сину! Бога побійся, коли людей не страшно! Згадай: у яких ми злиднях жили, у якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого… А тепер і достатки…

-Не ваше діло! – шпарко переб’є її Чіпка, – лежіть там собі на печі, коли лежиться!..

Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла… Її рідна дитина, її єдина надія… “Краще б я тебе не родила або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!” Та й почне проклинати товариство, котре до такого підводить її сина.

(…) Чіпка щодень робився все хижіший та хижіший. Як той звір, кидався він на кожного заможного чоловіка… Перше “карав” тільки пана та крамаря, а то вже став “одбирати своє” і в свого брата – заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить… (…)

ХХХ. Так оце та правда!

(…) Галя почула, що п’яна зграя побралася. “Чи тож-то й Чіпка пішов, чи, може, в світлиці?” – подумала вона, взяла свічку і пішла у світлицю.

У світлиці не було ні душечки. На столі стояла порожня пляшка з горілки та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом – видно, були з огірками. На столі поналивано горілкою, понакришувано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся порожній боклаг – аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставлювані: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерділо горілкою… Сказати: була то не світ­лиця заможного хазяїна, а корчма п’яна!

Галя не могла довго побути у ній, так її давив дим, змішаний з горілкою. Вона грюкнула дверима і увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати, – та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стіл рукою, на руку схилила голову – і задумалась… Довго вона думала; потім покотилися з очей сльози – і, заливаючись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та незчулася, як і заснула. На столі свічка догоріла й сама потухла…

Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала – теж плакала. Так її уразили лихі речі “проклятих людей”. А скільки то думок переплило у материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає у неї дитини! То знов нова думка; а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі – вона так мучиться, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитися Богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати… Так цілу ніч проплакала та про­думала.

Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі – ближче… ближче… коло самої хати… “їдуть! – подумала Мотря. – Хоч би ж хоч сюди не заходили”, – прошептала. Коли чує – повернули у світлицю.

Перегодя трохи рипнули двері – увійшов хтось у хату.

– Хто там? – питає вона з печі.

– Це я, – одказав Чіпка.

І – чує вона – став над помийницею вмиватись… У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув.

– Що то, сину?

– Нічого…

– Ой, сину, сину! хоч би вже ти на те не пускався… Хай би крав, хай би грабив… а то…

– А Явдоху хто з світа звів? – питає гостро Чіпка.

– Що ти кажеш?

– Хто, кажу, Явдоху струїв?

– То це я, сину!

– Уже ж не я…

– Спасибі…

Не доказала, замовкла… Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досада разом піднімались з душі, бунтували стару кров: як обухом ударило в голову, задзвонило в вухах, потемніло у віччю…

– Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! – прошептала, качаючись на печі та стогнучи.

Незабаром повходили в хату й друзі. Засвітили світло. Мотря виглянула з-за комина – і затрусилася… На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі, трусилася, як в лихоманці… Далі вона почула, як стали в печі огонь розводити – одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути – та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток…

Упоравшись як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.

– О-ох!.. – здихнула Мотря. – Хоч би Галя коло мене… Ох, Гос­поди!.. – застогнала вона, – дай мені дожити до завтрього… Одсахнусь тебе… зречусь тебе, мій сину… моє лихо… перед усім світом скажу… на все село прокричу… Ох!.. Чого хоч ніч така довга?., чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати… Господи… Боже наш! сохрани й заступи…

Та злізла з печі, упала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б’ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали, не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно.

– Ря-а-туй-те… Ой… рят-у-у-йте!.. – кричало щось під вікном молодим дитячим голосом.

Мотря кинулась до вікна.

– Хто там?.. – питала вона з хати.

– Це я… рятуйте… хто в Бога вірує… Одчиніть… пустіть! – аж плакало та просило.

Мотря тихенько вийшла надвір – та трохи не омліла… Перед нею стояла літ десяти дівчинка, у одній сорочці, об’юшеній кров’ю, боса, розхристана, розпатлана – стояла й трусилася…

– Що се?., що з тобою, дочко? чия ти?., де ти була?., звідки вирвалась?.. – тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку.

– Ой, лишенько… бабусю… Ой… горенько тяжке… – з плачем ледве вимовляла дівчинка. – Я з хутора… розбишаки були… усіх побили… порізали… постріляли… батька… й матір… діда… бабу… дядьків… дядину… маленького братіка… усіх… усіх… Одна я зосталася… одну мене не знайшли… втекла…

– Як утекла?

– Поїхали… запалили хату й поїхали… Ой… о-ой! бабусю… горенько мені!.. – скрикнула дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, – боялася, щоб та, бува, не втекла…

– Цить… ци-ить, моя дитино! – зацитькувала Мотря. – Я знаю, хто ті розбишаки… Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить… а то як почує – не животіти тоді ні тобі, ні мені…

Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря увела її у хату.

– Ходім у волость… у волость ходімо! – шепче вона, а сама чує, що голова у неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться… от-от упаде! – Ходім, дочко… поки ще сплять…

– Я змерзла, бабусю… холодно… – шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.

– На, хоч мої старі чоботи узуй… Он платок… юпка… швидше!..

Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку – і вийшли удвох тихо з хати.

Червоне зарево ударило їм прямо у вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялась тії пожежі – то горіла їх хата… Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима… а навкруги собаки валували…

Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: усіх по­брали, пов’язали. Піднявся крик, гвалт.

Від крику прокинулась Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини… Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро у землю дивився, як угляділа об’юшену кров’ю дівчинку:

– Так оце та правда?! Оце вона!!! – скрикнула не своїм голосом – і несамовито залилась божевільним сміхом…

Тіло в неї тряслося; очі помутилися – вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася…

Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки – в одну мить обхопила усе село.

Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху Богу молилися.

– Чула? – як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.

Христя глянула на його та й пополотніла.

– Що там? пожежа?..

– Чіпка людей порізав… усю Хоменкову сім’ю виполониві

– О-о-о… – якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті.

– Уже погнали у город… в тюрму, – каже Грицько.

– А Галя? а мати? – ледве чутно спитала Христя.

– Не знаю… здається, дома…

Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати.

Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула – була вже далеко.

Перегодя трохи вернулася, як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.

– А що? – спитав Грицько.

– Галя… – знову перехрестилася, – повісилась…

– Отуди к лихій годинії – виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк. .

Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні – мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це та, не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися:

– Чого це тато та мама сердиті? – питав стиха хлопчик.

– Не знаю… – одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчи­ком. – Ци-ть! мовчи… битимуть!..

Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі… Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала у Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах арештантів. Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.

Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепо­чинок. То був Чіпка з своїм товариством.

Як почули люди, то стали збігатись з усього села – старе й мале, мов на ярмарок.

У той час Грицько вертався з поля з снопами – аж трьома возами. Він – за одним; Христя – за другим; а син – хрещеник Галин – сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши збори­ще, вони спинили волів, а самі пішли до гурту… та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам’ятався, підступив ближче.

– Що це, брате Чіпко? – журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.

У тому запитанні, у його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчу­вався тяжкий жаль – шкода пропащого брата…

Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови – та й одвернувся.

Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки. Незабаром стар­ший москаль, що вів етан, скомандував в дорогу.

Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Поча­лося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння… Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання – кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню… Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми – рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, – тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд… Не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася…

Брязь!., дзень!., брязь!., дзень!.. Валка рушила.

– Хай тобі Бог помагає на все добре, – крикнув навздогін Чіпці Грицько.

Чіпка озирнувся – і одгукнув з дороги:

– Грицьку! поклонись матері… Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу…

– Господи! – заливаючись сльозами, мовила Христя, – напути його на все добре! – та разом з Грицьком і повернули до возів.

– Воно таки правда, що цей Чіпка непевний…

– Такий і батько був… І вродився так, – прости, Господи! – бала­кали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, поки не перевели роз­мови на врожаї, на посіви та другі хазяйські турботи, а тоді вже й по­розходились по домівках.

Мотрю узяв Грицько догодувати до смерті. Швидко після того во­на й умерла.

Чіпчину хату опечатали, забили. (…) Через рік – веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ. (…)

А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хоменкового хуто­ра, насипана висока могила, а на ній стоїть височенний хрест – огля­дає навкруги хутори, села, всі околиці… Під ним тліє вісім безневин­них душ, загублених в одну ніч. (…)

Минав рік; минав другий… Стояла на край села сиротою пустка. (…) Аж ось – випало й їй несподіване щастя: купив п у казні за безцінок давній знакомий – жид Гершко, причепурив трохи зокола облупані боки, полатав, де попрогнивала, оселю – та й завів шинок. Щоне­ділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, – бенкетує тут п’яне море темної простоти… Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом…